Лисиче – село Ярославських черниць-бенедиктинок
Мешканцям Лисичого з історичними витоками свого села пощастило. Тоді як багато довколишніх населених пунктів тішать себе лише першою писемною згадкою і достеменно не знають, хто й коли був їх осадником, з Лисичим справа постає трохи по іншому. Досі не відшукана достеменна дата його заснування. Натомість у документах XVI століття згадується Василь Григорович Лисичинський. Ця обставина дає підстави стверджувати, що Лисиче як поселення вже існувало, та думати, що саме він причетний до його заснування десь у 1577-1578 роках.
Про цю історичну особу відомо небагато. Василь Григорович попервах обіймав посаду острозького міського, а згодом – замкового писаря. Вочевидь, із волі Костянтина-Василя Острозького почав осаджувати село, яке отримало назву Лисиче/Лисичин. За службу князь віддав його Василеві у тримання з метою отримання певного матеріального зиску. За назвою села й він, і його нащадки іменувались Лисичинськими. В розпорядженні Василя Григоровича поселення знаходилось до 1586 року. Деякий час Лисиче перебувало в руках його вдови – Солохи. Ще пізніше відійшло Костянтинові та Данилові Романовичам Лисичинським.
Після поділу маєтків К. В. Острозького, що відбувся в 1603 році, Лисиче та багато інших населених пунктів стали власністю його сина – Олександра. 27 квітня того ж року відбулось т. зв. ув’язання нового господаря у володіння частиною батьківської спадщини, в тому числі й Лисичим. У зв’язку з цією подією фігурують і бояри Лисичинські. Однак, уже в наступному році під час вибирання податку в селах Острожчини Лисичинські чомусь більше не згадуються…
* * *
З плином часу Лисиче відійшло до Януша Олександровича Острозького. З його ласки село, як, до речі, і ще два сусідні – Хоняків та Переволоку (тепер – Потереба), тримав слуга Олександр Стажицький. Молодий князь пішов із життя у 1619 році, а Стажицький невдовзі по тому поступив на службу до нових господарів частини Острога та належних до неї сіл – подружжя Яна-Кароля Ходкевича та Анни-Алоїзи з Острозьких.
В 1620 році було створено невеличкий господарський опис Лисичого. З нього довідуємось про те, що в селі проживало п’ятнадцять тяглих родин (котрі мали робочу худобу) та тринадцять родин чи осіб підсусідків (не маючи власного житла, мешкали «на квартирах»). Цікаво, що поряд зі звичними нам іменами тутешніх селян, як от: Андрій, Васько, Мартин, Давид, Трохим, Івашко, Сенко, згадуються й такі: «Прима або Микита», Хвіль, Крат (можливо, це скорочення від Хвилимон, Панкрат). У селі функціонував фільварок – князівське господарство. Його поля засівалися за трипільним принципом. Лисиченська громада була змушена сплачувати низку податків, як, до прикладу, пороховий і сторожовий, та відбувати покладені на неї повинності. Згадується, що в селі на той час було два ставки, корчма та шинок. Схоже, що сільце поступово зростало, бо наприкінці двадцятих років XVII століття у ньому вже налічувалось 54 двори, відтак, громада могла становити понад 300 осіб.
В користуванні Стажицького Лисиче, а також Хоняків і Переволока знаходились протягом кількох десятиліть – досить багато, як для тих часів. Він продовжував тримати їх навіть тоді, коли частина Острожчини відійшла Янові «Собіпану» Замойському, племінникові Анни-Алоїзи. Через деякий час пан Стажицький приймає рішення передати свої права на ці три села для черниць-бенедиктинок із міста Ярослава (тепер – у Підкарпатському воєводстві в Польщі), куди незадовго до початку подій Хмельниччини вступила його донька Йоана. Унаслідок цього жіноча обитель повинна була отримати із сіл на свою користь чималу суму грошей – 10 тисяч злотих. Юридичне передання поселень для бенедиктинок відбулось у 1660 році. Щоправда, після трансакції Лисиче з невідомих причин ще деякий час перебувало в руках того самого пана. До прикладу, як село Олександра Стажицького зі всього п’ятьма дворами – воно згадується в податковому документі від 7 червня 1662 року.
Через півтора десятка літ, протягом 1677-1679 років у Речі Посполитій відбувався збір поголовного податку. Серед згаданих у фіскальному документі населених пунктів фігурують і «Лисиче, Хом’яків (!) та Переволока, маєтності ярославських черниць», з яких від 15 підданих було отримано 15 злотих. Помітно, що сільце в той час було досить маленьким, і навіть через деякий час, у 1690 році, налічувало всього 8 дворів. До речі, цей рік приніс у життя тутешніх селян чергові зміни. За поширеною тоді практикою ярославські бенедиктинки, очевидно, позичивши у якогось пана Казновського суму грошей, віддали йому вже відомі нам села у т. зв. оренду для визиску вже на його користь. А ще того самого року частина Острога та належні до неї села, серед яких було й Лисиче, стали власністю відомої на всю Польщу людини – великого коронного гетьмана Станіслава-Яна Яблоновського. У власності цього шляхетського, а згодом і князівського роду село залишалось протягом багатьох десятиліть…
* * *
У XVIII столітті село чи не вперше потрапило на сторінки картографічних джерел: його під назвою Лисиці згадав Ріцці Дзанноні у своєму Атласі Польщі та Литви (1772).
В першій половині ХІХ століття село лежало при важливій артерії державного життя – поштовій дорозі, яка з Острога через Вельбівно, Лисиче, Головлі, Понору, Аннопіль, Малий Скнит, Клепачі та Киликиїв вела до Корця й далі. З часом своє значення шлях утратив: на карті Острозького повіту 1868 року ця поштова дорога позначена як «упразненная». Це сталося після того, як від Вельбівного до Гощі в середині того ж таки століття пролягла нова нитка, що з’єднувала тутешню місцевість із Києво-Брестським шосе. Незадовго по тому, в 70-х роках ХІХ століття неподалік Лисичого було прокладено Києво-Брестську залізницю. Найближчою до села станцією став Кривин.
Згідно з «Географічним словником Польського Королівства» (1884), познанський каштелян Антоній Яблоновський відпродав Лисиче кільком людям. З часом село зосередилось у власності дворянського роду Хилевських і на кінець ХІХ століття перебувало у їхніх руках. Те ж видання зазначає, що у селі, очевидно, в маєтку власників було взірцеве господарство, у якому налічувалось 2 000 чистокровних овець.
Того самого часу Лисиче адміністративно входило до Аннопільської волості Острозького повіту. В селі нараховувався 61 двір та 485 мешканців. Лисиченці були заможними селянами. З промислових підприємств згадуються вітряк та винокурня. На заході та півночі від села простягався ліс, який називався «Кураш».
Православні мешканці Лисичого свого власного храму не мали – їхнє село належало до Головлівського приходу. Католики, схоже, відвідували Кривинський костьол св. Антонія Падуанського. Єврейське населення Лисичого відносилося до Аннопільського кагалу. Між іншим, збереглися відомості про кількість євреїв у Лисичому в другій половині XVIII століття: в 1765 році їх налічувалось 12 осіб, у 1784 – 3, а в 1787 році – 4 особи.
Безперечно, давня історія цього села приведеними вище відомостями не обмежується. Проте чимало фактів і досі невідомі не лише тутешнім краєзнавцям, а й фахівцям-історикам. Це спонукає до подальших пошуків, у тому числі й архівних.
Тарас Вихованець
На зобр.: Лисиче на російській карті 2 пол. ХІХ ст.