МИНУВШИНА НАШОГО КРАЮ НА СТОРІНКАХ ПРАЦЬ ЮЗЕФА ДУНІНА-КАРВИЦЬКОГО
Оповідки з глибини віків, мальовничі руїни, розкішні шляхетські палаци й тінисті, овіяні прохолодною імлою парки, жива пам’ять про недалеке на той час минуле — все це у ХІХ — на початку ХХ ст. справляло неймовірне враження на поціновувачів мистецтва та любителів старовини. В середовищі освіченого шляхетства, мандрівників навіть побутував і, схоже, користувався попитом особливий стиль науково-популярних книжок, присвячених «подорожній» тематиці. Волинська ж земля такому жанру письменства «сприяла» неймовірно.
В сузір’ї письменників-мандрівників, як от: Юзефа-Іґнація Крашевського, Едварда Хлопицького, Александра Пшездецького ім’я волинянина, майже нашого земляка Юзефа Дуніна-Карвицького сяє чи не зорею першої величини. З-під його невтомного пера ступили у світ польськомовні «Мандрівка від витоків до устя Горині» (1891), «Спогади волинянина» (1897), «Історичні оповідання з минувшини околиці Случі та її приток» (1897), «З туманної й недавньої минувшини» (1901), «З моїх спогадів» (1903) та ін. Хоч і написані понад століття тому, книги досі будять цікавість і краєзнавців, і професійних істориків. Особливої вартості у них розповіді про те, що автор бачив на власні очі, про події, свідком або учасником яких був сам.
Юзеф Дунін-Карвицький, відомий також із псевдонімами Юзеф Власт і Юзеф із Мізоча, народився 24 січня 1833 р. у Мізочі, нинішнього Здолбунівського р-ну на Рівненщині. Його батьками були Казимир Дунін-Карвицький і Климентина з Жищевських. Початкову освіту здобув удома. Згодом навчався в гімназії ім. Замойських у Щебжешині на Люблінщині, пізніше — в Одесі. 1852 р., закінчивши Одеську гімназію з атестатом юриста, розпочав, здавалося б, доволі перспективну чиновницьку кар’єру при волинському генерал-губернаторі, князі Іларіонові Васильчикову. Однак сталося, що Дунін-Карвицький як поляк утратив державну посаду на Волині, а невдовзі поступив на військову службу. У 1858 р. звільнився з війська. Пошлюбив Кристину Нику, із котрою у нього народилися діти — Марія, Ядвіґа, Казимир і Юзеф-Криштоф. Мешкав у родинному Мізочі, звідки й ступив за межу 29 серпня 1910 р.
Після навчання та військової служби домашній затишок став Юзефові, напевне, ще ближчим і ріднішим. Дунін-Карвицький поринув у суспільну діяльність — був мировим посередником, почесним суддею. При цьому його особливою пасією стала волинська минувшина. Він долучився до створення фундаментального видання «Географічний словник Польського Королівства і інших слов’янських земель». У своїх подорожньо-мемуарних творах краєзнавець не оминув і наших країв – Кривина, Нетішина, а також Острога. Спробуємо й ми уявою, вмостившись зручно поряд із поважним господарем, помандрувати нашою землею у не такому вже й далекому ХІХ столітті.
«…Звідти завжди глибокими пісками, котрі зникають аж під Острогом, доїжджаємо до Кривина… — пише Дунін-Карвицький, їдучи стародавнім шляхом з боку Славути через Крупець, і продовжує: — …величезного й людного села, що налічує понад тисячу мешканців обох статей і широко розкинулось на піщаній рівнині, яка сягає лівого берега Горині...». І саме тут, ніби між іншим, повідомляє, що ця річка в сусідньому Нетішині обертає «величезні млини, так звані “маримонти”» й папірню, котра виробляє папір з деревної маси. Шкода тільки, що пан Юзеф жодним натяком не пояснив, що означає це дивне слово — «маримонти». Швидше за все, загальновідоме у той час найменування млинів походить від польського маєтку Маримонт неподалік Варшави. Там у XVIII ст. було закладено млини, що виробляли високоякісне питльоване борошно. Далі проїжджаючи селом, подорожній бачив жалюгідні залишки костьола і монастиря сестер милосердя, закладеного колись тутешніми власниками Яблоновськими, парафіяльний костьол в ім’я св. Антонія Падуанського.
На сторінках цитованої вище праці, що має назву «Мандрівка від витоків до устя Горині», Ю. Дунін-Карвицький не оминув згадати про те, що «Кривин… з усіма прилеглими маєтками перебував віддавна у власності… князівського Дому [Яблоновських. – Т.В.], а тутешні власники йдуть по прямій лінії після гетьмана [Станіслава-Яна. – Т.В.] Яблоновського…». То він, за переданням, «перший поліпшував цей маєток і наказав бранцям-татарам копати глибокі канали, що оточують палацовий дитинець і прорізують розлогий тутешній парк».
Одним із нащадків польського гетьмана був князь Максиміліан Яблоновський. «За його, отже, життя був то прекрасний час для Кривина, котрий багато з нас ще таким пам’ятають». Мізоцький пан згадував про закладений ірландцем Діонісієм Макклером парк, широкі канали, квітучі кущі, духмяні квіти, оранжерею, дворики. «Загалом потрібно визнати, що мистецтво замінило у Кривині природу, занадто скупу на красу посеред піщаної рівнини». У його пам’яті зринали спогади про те, «як всі дворики офіціалістів та резидентів, із котрих кожний мав бути збудований в іншому стилі, потопали в розкішній зелені. Око раділо, коли ми рухались тією вулицею до самого палацу».
По князю Максиміліанові село відійшло до його сина князя Владислава, одруженого з Людгардою Тишкевич. В перші роки нового господаря розкіш внутрішнього облаштування палацу стала ще більшою. Панові Юзефові закарбувалась у пам’ять тогочасна постать Владислава Яблоновського: це був один із найсимпатичніших людей, котрих він знав — гарний, приємний, привабливий, до всіх ґречний, прекрасно вихований — великий пан у повному значенні цього слова. Він змолоду здобув загальну приязнь. Відтак, мав багато «приятелів» і з огляду на непомірне марнотратство став собі самому найбільшим ворогом.
Як буває в таких випадках, Владислав загруз у боргах. Маєткам загрожував публічний продаж. Рятуючи володіння Яблоновських од повного розпаду, тесть Владислава, Бенедикт Тишкевич, викупив Плужнянський і Гульський маєткові комплекси й записав їх на ім’я доньки Людгарди. Кривин і належні до нього села спочатку перейшли у відання Острозької дворянської опіки, а 7 лютого 1856 р. їх продали з публічного торгу графині Наталії Зубовій. Відомо, що родина Яблоновських перебралась до Плужного…
Завершуючи розповідь про село, мандрівник, здається, з сумом занотував: «Нинішній Кривин неподібний до тієї випещеної панської резиденції, котрою всі милувалися» — прекрасні газони занепали, оранжереї валяться, вона у каналах вкрилася пліснявою. В середині 1870-х рр. за палацовим парком звели залізничний вокзал. Відтак, для мешканців, крім зручностей швидкої комунікації, додалось телеграфічне бюро і поштова станція.
Далі шановний подорожній мандрував до Острога, «проїжджаючи поблизу тінистого цвинтаря, що лежить наприкінці села, і темного вільхового гаю, далі за котрим тягнеться сосновий ліс, переплетений глибокими пісками, аж до самого Вельбівного…» У цьому селі Дунін-Карвицький перетнув Горинь по дерев’яному мосту. Після нього розпочиналася довга, довжиною понад чотири версти гребля, «обсаджена обабіч красивими деревами». Її ще у XVIII ст. споруджено коштом тутешнього господаря, князя Антонія-Барнаби Яблоновського. Проєктував конструкцію гідроінженер, зумисне запрошений з Італії.
«Коли їхати поволі вельбівненською греблею, старожитний Острог щоразу чіткіше постає перед очима мандрівника. Зліва все видноколо оточене темними лісами, що тягнуться до Заслава. По правий бік, з крутим плином Горині, розгортаються хвилясті волинські лани, бо тут уже перестають піски й земля стає дедалі плодючішою». В самому місті виринають високі мури поєзуїтського комплексу, францисканського й капуцинського монастирів, наріжні башти замку князів Острозьких. На жаль, багато що вже стоїть у сумних руїнах. «В’їжджаючи до Острога з боку Кривина…, маємо перед собою одне з найдавніших волинських міст, яке нічим не поступається щодо старожитності Луцькові, Володимиру і Кременцю».
Ю. Дунін-Карвицький згадує про давніх власників Острога — Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків, Малаховських, нарешті — князів Яблоновських. Після Яблоновських Острог ще кілька разів змінював своїх господарів, аж доки не став набутком і власністю російської імператорської родини.
У мемуарах «Спогади волинянина» автор приділив чимало уваги згаданій вище, спорідненій з кривинськими, але іншій гілці князів Яблоновських, котрі свого часу осіли в Острозі. Надзвичайно вартісними, цікавими є його розповіді про дитинство, про час, проведений у цьому стародавньому місті. «Була ще інша родина князів Яблоновських, дідичів Острога, котру з тих часів пам’ятаю, то є князь Кароль Яблоновський, одружений з Пелагією Потоцькою, сестрою моєї матері по тітці. Його син Артур, будучи таким чином нашим близьким родичем, був старшим від мене на кілька років, тим не менше розділяв наші дитячі забави як у Мізочі, так і в Славуті…».
Пан Юзеф згадував про те, що й за життя дружини, і пізніше, після її смерті, князь Кароль Яблоновський проживав в Острозі у красивому і зручному одноповерховому будинку, що стояв біля старосвітської вежі князів Острозьких. Будівля була оточена тінистим парком і будівлями слуг. «Багато спогадів з мого дитинства і моєї молодості пов’язані з тими місцями, тож серце мені обливається кров’ю, коли тими місцями зараз проїжджаю… Старожитний Острог разом із тією гілкою роду Яблоновських перейшов за моєї пам’яті найсмутніші часи. Після смерті батька князь Артур поволі, крок за кроком заходив у цілковитий стан спокійної втрати розуму…». Його маєтки після покійного батька, що складалися з Острога й передмість, а також Долотецького маєткового ключа над Вілією і Літовизьких маєтків у Володимирському повіті на Волині, на деякий час перейшли під опіку родини князів Яблоновських із Галичини як найближчих родичів по чоловічій лінії.
Після жахливої пожежі, що трапилась у місті 1889 р. (у Дуніна-Карвицького — 1888-го), «місто набуло цілковито іншого вигляду, у якому того Острога моїх дитячих років не впізнаю зовсім. У тім році навіть того дворика, давню резиденцію князів Яблоновських під замковою горою, про якого я згадував вище, знесли цілковито, а на його місці має бути зведена якась контора уділів. І так рік за роком затираються спогади про наше дитинство». Тож, старовинна будівля праворуч Острозького замку, яку традиційно трактують як палац князів Яблоновських — на жаль, не палац.
Юзеф Дунін-Карвицький любив свою Волинь. Він не був професійним істориком, тож у його працях переплелись відомості й достовірні, і не дуже. Але це не применшує їх ваги для читача, котрий, за бажання, зможе відділити зерно від полови. Перед нами — пам’ятки письменства, історичні тексти, у яких відобразилась щемлива минувшина нашого краю.
Тарас Вихованець,
заступник директора з наукової роботи
Нетішинського міського краєзнавчого музею.
Мал. 1. Юзеф Дунін-Карвицький.
Мал. 2. Мідьорит за малюнком Л.Ц. Фурманна. Кривин. Бл. 1815 р.
Мал. 3. А. Лессер. Острог. ХІХ ст.
