Моє рідне село

7 лютого 1998

Село Завизів розкинулось побіля тихоплинної річки Горинь і двох невеличких річечок; одна бере початок за селом Хренів, а друга— за селом Садки і впадають одна в Другу в центрі села.

Колись тут був ставок, на якому на Йордань освячу­вали воду і верхньобійний водяний млин, який був зруйнований під час прохо­дження фронту в І944 р. Версти р Горині були об­саджені верболозами, щоб не руйнувались береги і не був розмитий весняними во­дами хоч метр землі-сіноко­су. Обидві річечки були верткими, береги обсаджені вільшиною, було досить ба­гато риби. Досить було по­ставити кошик, кілька разів бовтнути ногою і в кошику в'юн, щука або інша риби­на. На річці, що текла з Хренова, було колись два млини в с. Тесів, один з них проіснував до другої світової війни. В урочиші Лисоха, де теж текла неве­личка річечка, було багато ?аків Під час «епідемії» меліорації річки випрямили, дерева вирубали і залиши­лась гола дика земля.

Протягнулося село з пів­дня на північ на 2 км. Ко­ли і ким воно засноване, доки що невідомо. Вперше село згадується в скарзі від Э червня І566 р. королівсь­кого дворянина Григорія Букоємського про його об­разу і нанесення ран слу­гам пана Льва Вельгорського і пані Катерини Войневичевої. В цій _скарзі вка­зувалось, що слуги і селяни дані Любки Хребтовичевої-Богуринської побили їх слуг при спробі повернути відпо­відно королівського указу енецького і Завезовського грунтів та Вельгорського млина. 24 червня 1579 р. село згадується у заповіті Богуша Федоровича Корець-кого воєводи землі Волин­ської, старости Луцького Брацлавського і Вінницько­го. В ньому вказується, що село Завезов було куплене ним у дворянки Настасії Богданівни Джчусянки-Го ряйнової-Тесівської і її чо­ловіка Олександра Джчуса за 618 коп і 10 Литовських грошей. Таким чином мож­на стверджувати, що село входило до володінь дворянки Настасії Джчусянки яки в солі Тесів мала свій маєток. Після смерті Богуша Корецького село пере­ходить у власність до дво­юрідного брата і вірного службовця пана Семена Хребтовича Богуринського. Кому належало село і XVII ст. поки-що невідомо але вже па початку Х\ТІІ ст. воно належало Яну Ста­ніславу Линицькому, "спадкоємці якого володіли се­лом до початку XIX ст., ко­ли ним заволоділи Ленкевичі. В 1881 році село було куплене У спадкоємців пол­ковником Павлом Григоро­вичем Григор'євим, що во­лодів ним до 1917 року Маєток Ленкевичів і пол­ковника Григор'єва знахо­дився між селами Бух арів І Завизів над кручею" біля р. Горинь. Будинок двопо­верховий, дерев'яний, госпо­дарські будівлі кам'яні, про­існували до середини 40-х років. Біля будинку був ве­ликий фруктовий сад, а біля дороги ріс осокор в 5 обхватів Коли і ким по­саджений — невідомо (зрі­заний в 50-х роках). Під час польської окупації краю маєтком врлоділи Поділь­ський і Висоцький (у вере­сні 1939 р. виїхав у Гощу).

Па кінець XIX ст в селі було 50 дворів (родин). Найбільші з них Мельники-Грабовці, Кравчуки. Дідичі, Сіяни,    Ткачуки-Концюві.

Володіли вони від 20 до 40 десятинами землі. Так, двір Мельників-Грабовців воло­діє 8 десятинами лісу в районі с. Влашановки, 6 десятинами сінокосу і 20 десятинами орної землі, мав свій водяний млин. Не ме-: і ті je землі мали і інші дво­ри, найбіднішим був двір Сіяішв. В селі проживало 409 православних, ЗО римо-католиків і ЗО євреїв .

Після підписання між Радянською Росією і Поль­щею мирного Ризького до­говору село Завизів підійш ло до панської Польщі. За час панування панської Польщі в селі сталися ве­ликі зміни. На початку 30-х років почалась ліквідація дворового і запровадження хуторського землеволодіння. Появились хутори в урочи­щі Помірки, Підсимановщина Лисоха. Поява хуто­рів призвела до появи більш раціонального господарюва­ння. Так, господарство Уліяна Романюка велось на самій передовій на той час технології. Сівбу проводив тільки кінною сівалкою, зби­ралось кінною жаткою, уро­жай обмолочувався кінною молотаркою. В господарстві була ручна віялка, трієо.

Господарство збирало най­кращий урожай в селі. В хаті Уліяна був один на село батарейний радіоприй­мач. Разом з утворенням хуторів появилися і поль­ські поселенці-осадники, які теж одержували по 10—15 гектарів землі. Найбільш прогресивним було госпо­дарство пана Висоцького-Павловського, який одноча­сно був вчителем місцевої школи. Всього осадників в селі було 32 особи. Части­на з них у вересні 1939 р. виїхала у Польщу, а час­тина в грудні 1940 р. опи­нилася в далекому Сибіру.

В селі було дві крамниці. Одна належала сільській громаді, а друга—єврею Мунику. В нього було двоє дітей: син Гелик i дочка Ханка. Сім'я загинула в 1941 р. під час розстрілу Гощанського гетто на Ва­тині. Гелику пощастило залишитися живим, перехо­вувався довгий час у місце­вих жителів, потім був в партизанах, а після війни виїхав в Америку.

Весною 1950. р. в селі ор­ганізували колгосп ім. Суворова. Першим головою був присланий Білоусов, бухгалтером Григорій Тка­чук і обліковцем Володи­мир Горбатюк. Утворено З бригади по 95—110 праце­здатних. Перший аванс да­ли в серпні місяці, коли повністю виконали план хлі­бозаготівель. Видали по 200 грамів на зароблений тру­додень. Найбільш заробле­них трудоднів було у «на­чальства», тобто ті, хто знаходився на твердих тру­доднях. Тому і не дивно, що люди села змушені були ходити пішки у м. Рівне, вистоювати довгі черги, щоб купити кілька буханців хлі­ба. В 1947—1948 p.p. сім'ї заможних господарів були вислані в Сибір і на Дале­кий Схід,

З початку 50-х років по­чався відтік молоді з села. Хлопці йшли в армію, або їхали н_а шахти Донбасу і вже не поверталися назад, а дівчата їхали в Херсон­ську, Миколаївську області і Крим. На сьогоднішній день в селі закрито майже третина хат, так як старші померли, а молоді немає. Якщо в кінці XIX ст в селі проживало 469 чоло­вік, в 1935 р.—691, то на сьогоднішній день в цьому колгоспі 75 працездат­них.

Церковно - приходська школа була відкрита 12 жовтня 1882 р., в якій на­вчалося 24 хлопчики віком до 12 років. Проіснувала до польської окупації, коли бу­ла перетворена в народну школу. Викладання в цер­ковно-приходській школі бу­ло доручено місцевому свя­щенику з зарплатою в 50 руб. в рік Під час польсь­кої окупації в школі нав­чалися теж в основному хлопці. Найбільше учнів стал₀ в 1940—1941 навчаль­ному році, коли було за­проваджено обов'язкове по­чаткове навчання.

У зв'язку з збільшенням кількості учнів в 1940 році почали будівництво нового приміщення школи на 4 кла­сні кімнати (стара школа мала 2 класні кімнати). До початку війни був зведений зруб і покрито дах бляхою. Матеріал використали з ро­зібраних будинків осадни­ків, які були вислані в Си­бір. Школа була закінчена в 1952 році, так як кількість учнів знову зросла. На сьо­годнішній день ні старого, ні нового приміщення шко­ли немає — розібрані, уч­нів не стало. З цієї школи вийшли знатні люди села: Іван Семенович Грибчук, доктор філологічних наук, професор Тернопільського педінституту, Віктор Рома­шок, поет, депутат Верховної Ради  України п’ятого скликання, є заслу­жені вчителі, лікарі, пра­цівники сільського госпо­дарства, військові, праців­ники  культури.

Коли і ким побудована церква в селі, поки що не­відомо, але вже вона існу­вала в 1732 р. коли дідич Ян Станіслав Линицький видав презенту (офіційно, рекомендаційний лист кан­дидата па заміщення будь-якої посади) священику Антонію Палюховському на одержання ним вакансії в Завизівській церкві.

Будів­ля дерев'яна на кам'яному фундаменті, з такою ж дзві­ницею. Володіла ЗО десяти­нами орної землі, 4 деся­тинами сінокосу і однією десятиною садиби. Престол освячено в ім'я Покрова Пресвятої Богородиці. Сто­їть церква у центрі села і по сьогоднішній день як свідок сивої давнини.  В 20-х і 30-х роках служба велась українською мовою.

В 30-х роках в селі був осеред ж «Просвіти», мав свою бібліотеку. Були книги по сільському господарству, гігієні, історії. Духовий ор­кестр славився на всю ок­ругу. Керував ним Іван Козюхно, неперевершений му­зикант на першій трубі. Бу­ли в ньому хлопці з сіл Башини і Уголець. Репети­ції проводились кожного тижня, крім днів Великого посту Виходив дядько Іван на кручу в селі Завизів, тру­бив великий збір, а через годину вже починалася ре­петиція. Проіснував цей оркестр до середини 60-х років, неодноразово займав призові місця на районних оглядах.

Село мало різну назву. В першому документі воно як Завезов, в російських  і по­льських   транскрипціях    — Завізов, а     по українській транскрипції — Завизів. Ось таке  воно  моє рідне  село, така його  коротка  історія.

А. НОВОСІЛЕЦЬКИЙ, уродженець села, істо­рик.

«Життя і слово»