на гостинах У ПОСЕЙДОНА

У відділі соціального розвитку ХАЕС завжди вистачає відвідувачів. Сюди звертаються працівники електростанції за допомогою у вирішенні виробничих та особистих проблем. Під час спілкування із інженером Р.М.Нікандровою вони  і не здогадуються, що ця жінка брала участь у модернізації та випробуванні атомних підводних човнів.

ПОВЕЛА РОМАНТИКА

Подружжя Дзізінських, що мешкало у старовинному Острозі, чекало поповнення. Їм хотілось неод­мін­но, щоб народився хлопчик. Навіть ім’я завчасно підготували – Руслан. Коли немовля першими криками сповістило про свій прихід,  стало зрозуміло, що це буде Руслана.

Дівчинка виховувалась у шанованій багатьма жителями міста сім’ї. Тато Микола Григорович працював директором Острозької школи-інтернату для дітей з вадами слуху, а мама Раїса Парфенівна у центральній районній лікарні рятувала людей від інфекційних хвороб. Руслана постійно бачила батьків за вивченням спеціалізованої літератури, художніх творів. Це впливало на світогляд учениці. Книга стала постійним супутником у житті. У міській середній школі №1, яка носила ім’я прославленого земляка Миколи Островського, вчителі ра­діли успіхам Руслани. Вона була відмінницею, і під час випускного вечора  педагоги  вручили їй золоту медаль.

Тато бачив доньку у майбутньому педагогом, а мама, звичайно, медиком. Руслана стояла, як мовиться, на роздоріжжі. Але під час випускного вечора почула розповідь колишнього випускника школи про Ленінградський кораблебудівний інститут, в якому він навчався. Від почутого повіяло великою романтикою. Дівчина посилено вивчала англійську мову і хотіла стати гідом, адже це відкривало великі можливості побачити світ. Мандрувати можна й морем…

Після закінчення інституту та успішного захисту дипломної роботи з конструкцій підводних човнів Руслана Миколаївна разом з чоловіком Юрієм подали на розгляд  комісії  клопотання про направлення на Далекий Схід. Позитивна відповідь не забарилась. Їх трудова біографія розпочалась на кораблеремонтному заводі.

Жоден ремонт не може обій­тись без конструкторського бюро. Технічні рішення, модернізація, реконструкція постійно проходять своєрідну апробацію на звичайному ватмані, розкресленому лініями, пунктирами, штрихами. Для непосвячених – це  китайська грамота, а для фахівців – енциклопедія вузлів та агрегатів. При підготовці складних проектів Руслані Миколаївні стали в пригоді різні інститутські дисцип­ліни, які вона опановувала ретельно і старанно. Робота на заводі допомогла  їй  утвердитись як спе­ціалісту. І через   оди­надцять років  у  командува­чів  морською  базою, яка займалась модернізацією та ви­про­буванням підводних човнів, не виникло сумнівів – брати  чи  не  брати до себе Нікандрову.

 

У ЦАРСТВI  СУБМАРИН

Військова доктрина багатьох економічнорозвинених держав у другій половині ХХ століття передбачала інтенсивний розвиток тех­ніки, що мала здатність доставки та пуску ядерних балістичних ракет. Особлива ставка була зроблена на військово-морські сили, зокрема на підводний флот. Радянський Союз не пас задніх. В експлуатацію вводились нові зразки субмарин, які працювали на ядерному паливі і могли долати великі відстані та перебувати  на  значних  глибинах. До їх  створення  була  залучена  й Нікандрова.

– У конструкторському бюро, - пригадує Руслана Миколаївна, - займалась теорією корабля, брала участь у визначенні його ходових характеристик. Доводилось як представнику заводу-виробника бути у команді випробувальників. Най­більше запам’яталось перше занурення підводного човна. Ми підійшли до зазначеного району, розпочалась перевірка на непроникність відсіків: по гучномовному зв’язку надійшла команда - “Слухати у  відсіках!» - і  я майже оглохла. Це сталось тому, що у всіх приміщеннях  корабля  різко було піднято тиск. До цього треба адаптуватись, принаймні як у літаку під час набирання висоти. А суть команди “прослуховування” полягає у виявленні дефектів герметичності: стиснене повітря через можливі отвори просто свистітиме.

У моряків-підводників існує неписана традиція посвяти тих, що вперше занурились на глибину. Чаша ця не обминула і Руслану Миколаївну. Правда, як для жінки, було зроблено деяке спрощення. Їй довелось цілувати молота, який був не надто сильно розхитаний і не обмащений солідолом. А пиття морської води із плафона моряки звели до мінімуму – декілька ковтків. З представниками чоловічої статі, як мовиться, все відбувається за своєю програмою. Без розладу травлення після пиття морської води не обій­дешся.

Нікандровій зазвичай доводилось брати участь  у  випробуваннях на шестидесятиметровій  глибині.  Для цього  вона  пройшла  початкову водолазну підготовку. Про одне із занурень у її домаш­ньому архіві зберігається стінгазета, яка випущена у царстві Посейдона, тобто на борту підводного  човна. Там розповідається про  таку  відповідальну операцію, як визначення остійності підводного човна. Це робилось за допомогою рівномірного розміщення баласту – до перевертання та відповідних розрахунків.

-У  моряків   є  повір’я, що  жінка на  кораблі  –  то знак біди. Як ставились до вашої присутності військові? – поцікавився у Руслани Миколаївни.

-Звичайно, сприймали насторожено. Але моя присутність була нетривалою. Переконана, що у далекий похід мене не взяли б. Запам’яталось, як під час чергових ви­пробувань вибухнув кисневий балон. Тоді ніхто не постраждав, але я задумалась про небезпідставність побоювань моряків. До їх важкої і відповідальної професії завжди ставилась з повагою. Для цивільних море овіяне романтикою, але воно таїть у собі велику небезпеку. Про що нагадує принаймні трагедія екіпажу “Курська”.

Конверсія у військово-промисловому комплексі торкнулась і долі Нікандрової. Згодом їй довелось свої знання застосовувати на так званому “тюлькіному” флоті.

ВЕЛИКА СИЛА  НОСТАЛЬГІЇ

Куди б не закидала доля людину, завжди важко перебороти тугу за своєю малою батьківщиною. Прийшов час, коли Руслана Миколаївна відважилась на повернення до рідного Острога. Але у цьому місті годі було шукати роботу за спе­ціальністю. Більш підходила ХАЕС. Для досвідченого конструктора розібратись у технологічних відмінностях – справа часу. Коли Нікандрова влаштовувалась на електростанцію, вакансій у конструкторсько-технологічному відділі не було. Але жінці запропонували не менш цікаву роботу у відділі со­ціального розвитку. Правда,  тут треба працювати з  людьми. Нікандрова готує документи для нарахування матеріальної допомоги після народження дитини, на лікування, вирішення побутових проблем тощо. Жінка постійно відчуває велике задоволення від того, що є причетною до добрих справ. А саме поняття «добро” для неї має особливий зміст. Просто переконана у його великій силі.

Руслані Миколаївні достатньо виглянути у вікно кабінету, як зразу ж на підвіконник приземляється зграйка птахів, яких неодмінно чекає частування. Вона й на вулиці не обмине увагою кішок чи собак. Не зважаючи на те, що зараз панує мода   утримувати    породистих  братів наших менших, Нікандрова вдома опікується безпородним псом, який  за  добро відповідає  великою приязністю.

Працюючи на ХАЕС, Руслана Миколаївна змогла реалізувати дівочу мрію – побачити інші держави. Вона милувалася архітектурними пам’ятками та краєвидами Туреччини, Єгипту, побачила золоту маску фараона Тутанхамона. Ще у студентські роки вона не змогла через  черги потрапити на її оглядини в Ленінграді.

Але найбільше жінці запам’ятались гостини до Посейдона. Краса моря інколи приходить у снах.

Олександр  Шустерук

березень 2007