Нетішин і край: Волинь чи Поділля?

Нетішин і край:  Волинь чи Поділля?

Нетішин і край:  Волинь чи Поділля?

Для чималої кількости наших краян вже сама постановка питання може здатись незрозумілою: яка, мовляв, різниця? Однак, дехто, неодноразово чуючи твердження про те, що ми, мешканці Хмельниччини – подоляни, а водночас, нібито, й волиняни якимось чином, напевне, хотів би врешті дати собі раду й розставити крапки над «і» у цій проблемі. Для того, щоб відпо­вісти на поставлене в заголовку до статті запитання, сміливо рушаймо у минуле, на перехрестя історії.

В добу Київської Русі територія нашого краю входила до Погориння з ключовими містами Острогом, Ізяславлем, Шумськом. До цієї історичної області належали також Дубровиця, Степань, Пересопниця, Дорогобуж та деякі інші поселення. Археолог Богдан Прищепа ствер­джує: «Літописні повідомлення свідчать, що в кінці ХІ середині ХІІ ст. Погориння формується як порубіжна територія на заході Київської землі, а в другій половині ХІІ ст. воно було включене до Волинського князівства». В 1199 р. князь Роман Мстиславич об’єднав Волинь і Галичину в одну Галицько-Волинську державу, яка існувала до 1340 р.

Згодом територія Волинського князівства перебувала у складі Великого князівства Литовського як адміністративна одиниця – Волин­ська земля. У 1566 р. у Великому князівстві провели адміністративну реформу, в результаті якої, поряд з іншими, з’явилося Волинське воєводство. Через три роки, у 1569-му, в Любліні Польська Корона та Велике князівство Литовське, об’єд­навшись, утворили державу – Річ Посполиту, яка існувала до кінця XVIII ст.

Відтак, Волинське воєводство, яке утворилось у результаті ад­мін­реформи Великого князівства Ли­тов­ського, стало одиницею в кордонах Речі Посполитої. Своєю чергою, воно поділялось на три менші території - повіти: Луцький, Кременецький та Володимирський із адміністративно-судовими центрами в однойменних містах.

Нетішин і частина сусідніх сіл нинішньої Славутчини, Ізяславщини та Острожчини належала до Луцького, а Славута, Заслав (нині – Ізяслав), Шепетівка, Ляхівці (тепер – Білогір’я), Полонне, Базалія­, Старокостянтинів, Красилів та ін. входили до Кременецького повітів.

З точки зору теренів і кордонів Хмельниччини Волинське воєводство, як постає із досліджень Миколи Крикуна, простягалось на пів­день таким чином, що Базалія, Волочиськ, Маначин, Старокостянтинів, Кузьмин, Красилів, тобто поселення уздовж р. Случ, і навіть нижче від неї ще потрапляли до його обширів. Поділля, по суті, розпочиналося нижче від р. Бужок.

* * *

Наприкінці XVIII ст. відбулося три розподіли території Речі Посполитої. Внаслідок цього регіон Волинського воєводства інтегрували у межі Російської імперії. На зламі XVIII – ХІХ століть тривав пошук оптимального розподілу та адміністративного облаштування новоприєднаних теренів. Вирішили, що територія Волині становитиме Волинську губернію й поділятиметься на 12 повітів: Житомирський, Новоград-Волинський, Овруцький, Острозь­кий, Ровенський, Старокостянти­нівський, Заславський, Луцький, Володимирський, Ковельський, Кременецький та Дубенський. Від­так, нинішня Північна Хмельниччина, за великим рахунком, увійшла до Острозького, Заславського, Кременецького та Старокостянтинівського повітів. Нетішин на багато десятиліть пов’язав свою долю з Острогом, а сусідня Славута – із Заславом.

* * *

Чергові зміни та перетворення принесла перша чверть ХХ ст. Серед найсуттєвіших – проведення держав­ного кордону між Україною, Росією та Білоруссю з одного боку й Польщею - з іншого. Встановлення нової межі відбулось унаслідок Ризького мирного договору від 18 березня 1921 р. Так склалося, що кордон між Україною та Польщею пере­тнув і наш край: «…Далі вздовж шляху з с. Милятин на м. Острог, - йшлось у тексті договору, - залишаючи с. с. Мощановка, Кривин і Солов’є на боці України, а с. с. Мошаниця, Бодовка, Вільбовно, м. Ос­трог і шлях на боці Польщі (Рис. 1); далі вгору річкою Вілія до с. Ходаки, котре залиша­єть­ся на боці Польщі…» (особливо­сті тексту збережено. – Т.В.). Таким чином, Нетішин, який лежить на схід од Солов’я, залишився у складі від­новленої у 1920 р. після короткого зане­паду Радянської України. Невдовзі на кордоні, по один і по другий бік, з’явилися застави, а пере­суван­ня між обома частинами вже роз’єднаної Острожчини усклад­нилось.

До речі, не забарились і перші труднощі, котрі по-особливому постали, насамперед, перед нашими сусідами-острожанами. Річ у тім, що сільськогосподарська й інша продукція, як зазначалось у одному з тогочасних текстів, завжди спрова­джувалась до міста тільки зі схід­них теренів регіону. Відтак, у другій по­ловині 1921 р. острозький магістрат­ заявив, що з причини закриття кордону в місті не лише «надзвичайно зросла дорожнеча», а й узагалі відчувається брак продуктів, від чого потерпає, переважно, бідне населення. Давалось узнаки й те, що місто було пов’язане із «селами на схід від теперішнього кордону» ще й національними, культурними, релігійними та родинними зв’язками.

Серед найболючіших для остро­жан виявилась і проблема обігріву: раніше тутешній люд із цією метою користувався лісом, який після 18 березня опинивсь на боці УРСР. Звісно, при загальному проведенні кордону годі було врахувати всі локальні моменти, тому деталізування межі й установлення відповідних знаків покладалось на т. зв. Мішану Пограничну Комісію. Остання у своїй діяльності, серед іншого, повинна була керуватися пунктом угоди, де говориться таке: «В разі, коли границю означено умовними лініями й немає точніших вказівок, при переведенні її на місці беруться на увагу місцеві господарчі потреби, а також етнографична приналежність».

Зважаючи на цей пункт договору, магістрат Острога порушує клопотання про переформатування кордону таким чином, щоб до міста відійшла й належна йому в минулому ділянка лісу. Щоправда, вдивля­ючись у польську топографічну карту­ від 1927 р., складається враження, що справа так і не була вирішена на користь міс­тян  (Рис. 2).

* * *

Протягом 1920-1923 рр. обшири­ теперішньої Хмельницької області поділялись на 7 повітів: Ізяславський, Кам’янецький, Летичівський, Ушицький, Полонський, Проскурівський і Старокостянтинівський. До Ізяславського повіту входило 23 волості: Довжоцька, Ганнопільська, Кривинська, Жуківська, Хорове­цька, Кунівська, Плужанська, Славутська, Ізяславська, Шепетівська, Судилківська, Перерославська, Унієвська, Ляховецька, Білогород­ська, Мих­нівська, Сульжинська, Грицівська, Семе­нівська, Тернав­сь­ка, Новосільська, Бутовецька, Антонінська. На цей же період, а саме на кінець 1922 р., припадає входження Укра­їнської Радянської Соціалістичної Республіки до Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Усі подальші адміністративні перетворення у нашому краї відбуватимуться в контексті пошуку оптимальної форми розподілу території Радянської України.

В 1923 р. повіти об’єднано в округи, а волості в райони. Відтак, на території сучасної Хмельниччини­ було три округи: два з них – у межах колишньої Подільської губернії (Кам’янецький, Проскурівський), а один, – Шепетівський, сформували з населених пунктів попередньої Волинської губернії. До складу Шепе­тівського округу увійшли Берездівський, Ганнопільський, Ізяславський, Плужнянський, Славутський та інші - всього 14 районів. Щоправда,  наступного року Берездівський район як адміністративна одиниця перестав існувати – його територія «розі­йшлась» між Ганнопільським, Полон­ським, Славутським і Судилківським районами. 13 червня 1930 р. Шепетівську округу розформували. Її землі увійшли до складу Бердичівського округу. Реформу­вання тривало.

У 1932 році на території УСРР утворено п’ять областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську та Одеську. Територія сучасної Хмельниччини увійшла до складу Вінницької області у складі 27 районів, у тому числі Ізяславського та Славутського.

Поминаючи ще деякі адмін­перетворення, зупинимося на тому, що 22 вересня 1937 р. Вінницьку область розділили на Вінницьку та Кам’янець-Подільську. В складі останньої налічувалось 36 районів, в тому числі Славутський та Ізяславський. А перейменування області на Хмельницьку відбулось аж у 1954 р.

В підсумку констатуємо, що територія Хмельниччини на півночі сформована волинськими поселеннями, а на півдні – подільськими, тож некоректно її всю називати Поділлям. Нетішин і сусідні терени в межах області входять до Південно-Східної Волині, яка на півдні сягає рр. Случ і Бужок.

Тарас Вихованець

Рис. 1. Державний кордон між сс. Вельбівно і Солов’є. 1927 р.

Рис. 2. Державний кордон поблизу Острога. 1927 р.

 




ВідмінитиДодати коментар

Перспектива