Зійди на станції Кривин
Від станції Кривин асфальтова дорога бере ліворуч, швидко вилітає на республіканську магістраль. Ще мить – і ви мчите асфальтовою стрічкою. Дорога принесла сюди життя.
- Як приїхали сюди? За комсомольською путівкою. Чи сподобалось? Дуже, зачарувала місцевість. Сосни, чисте повітря, запах хвої. А розмах будови, висотні будинки молодого міста! - Очі Алли Островської випромінюють грайливі бісики. Навіть сумніваєшся – серйозно сказано чи жартома.
- Що ж ви, справді зачарували нас тутешні місця. Прибули у складі комсомольського загону «Корчагінець», і зовсім не шкодуємо. А як нас зустрічала і проводжала Шепетівка! Писала місцева, республіканська преса, показувало Українське телебачення, дарував автографи космонавт Герман Титов, співав пісні Василь Зінкевич... - схвильовано додає Ірина Семикіна.
Ось так. Жили-були дві подруги. Іра та Алла. Обидві з Понінки, що на Хмельниччині. Разом ходили до школи, а після уроків любили кам’янисті пороги своєї мілководної Хомори, купалися в річці, гуляли... Кілька років працювали на місцевому картонно-паперовому комбінаті. Сюди здебільшого йшла понінківська молодь.
Марії Нюгломкіній із Сургута, Лідії Сафоновій з Єсентуків сняться нині далекі краї. Дівчата трудились на камвольно-суконному комбінаті в Тюмені, а потім приїхали споруджувати гігант над Горинню. Тут, у Нетішині, справили комсомольські весілля. Чоловік Ліди – електрозварник у цеху передмонтажних робіт управління «Теплоенергомонтаж», Марії – тесляр-бетонник промислової дільниці №3.
З легкої промисловості у будівельники прийшла ще одна Марія – Жимлова. Раніше вона працювала у місті Хмільнику Вінницької області на текстильній фабриці.
Їх, молодих і завзятих, об’єднала робота, велична спільна справа тво-рення, заради якої сюди з’їжджались комсомольці із шляхів близьких і далеких.
Ударні комсомольські – то загони особливого призначення. Хто може увійти до складу? Кожен. Правда, існують окремі «якщо». Якщо, скажімо, тобі виповнилось вісімнадцять, якщо добре зарекомендував себе у навчальному закладі, на виробництві.
Першим етапом для новачків став навчальний комбінат, де пізнавали ази майбутньої спеціальності, не відаючи, що згодом у круговерті буднів здійснять швидке сходження до майстерності. А першою точкою прикладання зусиль для призовників-комсомольців виявився, як на той час, горішок твердий – лабораторно-побутовий корпус.
- Якось моторошно, не по собі було, коли прийшли сюди. Отвори для вікон, дверей немов би оцінювали, дибились на нас, промовляючи: «А ну, покажіть, чого навчились...».
Лідія Гаврилюк із властивою їй скромністю розповідає, а миловидне обличчя покривається рум’янцем.
Що ж, раніше розпочнеш – більше встигнеш. Холодної осені добровільно, як і належить старшим, прийшли на допомогу ланкові Марія Келюх, Надія Бондарчук, бригадир Василь Васильович Степанюк. Старші віком, навчені життям, вони підсобляли дівчатам і словом, і прикладом. Треба було: бо чи не кожна з новобранок 3-4 місяці тому поняття не мала про професію маляра-штукатура.
Прихід весни співпав із закінченням опоряджувальних робіт. Отож подвійною радістю одізвалась вона у комсомольсько-молодіжному колективі промислової дільниці №2. Дівчата раділи - три поверхи лабораторно-побутового корпусу сяяли зсередини і із-зовні. З усього видно: тут старались справжні господині. Тим більше, що опоряджувальні роботи вінчають працю будівельників, ставлять, так би мовити, останню крапку над «і».
Сказати, що всі працювали самовіддано,- значить погрішити перед істиною. Дехто пішов з колективу, виявився непідготовленим перед таким суворим екзаменом, як спорудження виробничих об’єктів атомних електростанцій. Прогулював, «халтурив» на роботі. А що таке халтура, як не праця абияк? Попереджували, вмовляли, знижували коефіцієнт трудової участі, писали листи батькам, розглядали поведінку на засіданні бюро групи. Не допомогло, довелось розпрощатись.
Члени колективу уміють говорити правду у вічі. І в цьому теж сила бригади. Загалом, вона - і совість, і суддя, і друг. Пам’ятається, як малярам-штукатурам вперше виділили премію за вчасно і якісно зданий об’єкт. Зібрали раду. Погляди всіх одразу зупинились на бригадирові.
- Склад у нас постійний,- мовив Василь Васильович. Звичайно, рівень підготовки дещо різний. Проте стараються всі. Пропоную преміальні поділити порівну між усіма. Якщо є інші міркування, висловлюйтесь, кожен має на це право.
Не побачив бригадир ні тоді, ні після незадоволених. З ним погодились одразу. Відчули - наставник цінує всіх, справедливо вирішує. За таким ідуть, йому вірять. Василь Васильович Степанюк людина заслужена і авторитетна. Член партійного комітету будівництва Хмельницької АЕС, член бюро Славутського міськкому Компартії України, його ім’я занесено на обласну Дошку пошани. Та слава не псує його. «Наш, свій. Простий і зрозумілий»,- так кажуть про комуніста, будівельний стаж якого нараховує понад двадцять років.
Після лабораторно-побутового корпусу їх чекали інші невідкладні справи. Комбінат спеціальних будівельних конструкцій управління «Теплоенергомонтаж», спецкорпус першого енергоблоку, маслоробний комбінат. Бригада жіноча за складом. Цього не скажеш, спостерігаючи її у ділі. Маляри-штукатури, працюючи на значній висоті, досить легко стають не лише плиточниками, мозаїчниками, а й теслярами, при потребі склять вікна. Широкої спеціалізації вимагає бригадний підряд, ще частіше - інтереси будови.
Майстерність визначається ставленням до справи, професійною честю. Опоряджувальники неодноразово перемагали у суперництві між бригадами будови. Як кращому комсомольсько-молодіжному колективу на спорудженні АЕС їм вручено перехідний кубок обкому комсомолу.
Помилково вважати, що комсомольсько-молодіжній створені якісь особливі «тепличні» умови.
Швидшє навпаки. На передньому краї відразу визначають нерозпорядливість, помилки інших і дають принципову оцінку. Неполадки, як правило, характерні. Найбільше претензій до управління виробничо-технологічної комплектації.
З цементом перебої, відер не вистачає, щитів. На складі спецодяг тільки 56-го розміру... - в один голос заявляють дівчата.
А хіба цей підлогонатирач для жіночих рук? - запитує Алла Островська?
У цьому запитання і відповідь. Справді, натирач підлоги громіздкий, з шерехатою поверхнею. Зробив його якийсь місцевий горе-майстер. Не завжди бувають у курсі справи щодо потреб і запитів людей господарські керівники. Чим же інакше пояснити, що диспетчерська служба будови виділяє мало автобусів у район спорудження енерговелета. 3’являється ме- тушня, штовхання.
Цінність життя визначається змістом, яким ми його наповнюємо. Відпочинок - це певною мірою вже початок нового трудового дня. У активі комсомольців екскурсії в Хатинь та на місцеві голубі озера. Відвідують вони дискотеку, кіно, читають художні книги.
Претензії дівчат цілком обгрунтовані, бо пережиті. Повільно здаються об’єкти соцкультпобуту, існує формалізм у проведенні змістовного і цікавого дозвілля будівельників, енергетиків. Слово «комплекс» модне нині, та має право на назву, коли організовано одне, друге, третє. Спорт і культура, наприклад. Тоді їх можна об’єднувати, створювати нові форми, наповнювати цікавим змістом.
... Вечорами, коли випаде вільна година, дівчата люблять зібратися разом, погомоніти, поспівати. Часто співають пісню про рідне місто енергетиків, де є такі слова:
Чтобы песня, как птица, летела,
И корчагинской страстью горела...
Чтоб не знал комсомол остановки,
Назовем мы наш город «Островский».
Город наш только ищет названье,
И все выше растет до небес...
Улыбнитесь, рабочие парни,-
Едут девушки строить ХАЭС.
Дорога і близька пісня дівчатам, які без скидок на «зелені» роки від імені свого покоління говорять майбутньому слово вірності. І ще вчаться трудитись на спільне благо: 450 карбованців комсольсько-молодіжна перерахувала на спорудження пам’ятника Миколі Островському у місті.
Древня, вічна професія будівничих. Нікого так не сварять, як їх. Нікого так не люблять. За радість творення. За оновлення. За наближення прийдешнього.
Михайло Ільчук
На знімку Віктора Войковського: маляри-штукатури Юлія Мороз та Галина Васильчук із СМУ-3 (1984 рік)
