Вхід

Зійди на станції Кривин

Зійди на станції Кривин

Від станції Кривин асфальтова дорога бере ліворуч, швидко вилітає на республіканську магістраль. Ще мить – і ви мчите асфальтовою стрічкою. Дорога при­несла сюди життя.

- Як приїхали сюди? За комсомольською путівкою. Чи сподоба­лось?  Дуже, зачарувала місцевість. Сосни, чисте повітря, запах хвої. А розмах будови, висотні будинки молодого міста! - Очі Алли Остров­ської випромінюють грайливі бісики. Навіть сумніваєш­ся – серйозно сказано чи жартома.

- Що ж ви, справді зачарували нас тутешні місця. Прибули у складі комсомольського загону «Корчагінець», і зовсім не шко­дуємо. А як нас зустрічала і проводжала Шепетівка! Писала місцева, республікан­ська преса, показувало Українське­ телебачення, дарував автографи космонавт Герман Титов, співав пісні Василь Зінкевич... - схвильовано додає Ірина Семикіна.

Ось так. Жили-були дві подруги. Іра та Алла. Обидві з Понінки, що на Хмельниччині. Разом ходили до школи, а після уроків любили кам’я­нисті пороги своєї мілководної Хомори, купалися в річці, гуляли... Кілька років працювали на місцевому картонно-паперовому комбінаті. Сюди здебільшого йшла понінківська молодь.

Марії Нюгломкіній із Сургута, Лідії Сафоновій з Єсентуків сняться нині далекі краї. Дівчата трудились на камвольно-суконному комбінаті в Тюмені, а потім приїхали спору­джувати гігант над Горинню. Тут, у Нетішині, справили комсомольські весілля. Чоловік Ліди – електро­зварник у цеху передмонтажних робіт управ­ління «Теплоенергомонтаж», Марії – тесляр-бетонник промислової дільниці №3.

З легкої промисловості у будівельники прийшла ще одна Марія – Жимлова. Раніше вона працювала у місті Хмільнику Вінницької області на текстильній фабриці.

Їх, молодих і завзятих, об’єднала­ робота, велична спільна справа тво­­­-рення, заради якої сюди з’їжджа­лись комсомольці із шляхів близьких і далеких.

Ударні комсомольські – то загони особливого призначення. Хто може увійти до складу? Кожен. Правда, існують окремі «якщо». Якщо, скажімо, тобі виповнилось вісімнадцять, якщо добре зареко­мендував себе у навчальному закладі, на виробництві.

Першим етапом для новачків став навчальний комбінат, де пізнавали ази майбутньої спеціальності, не відаючи, що згодом у круговерті буднів здійснять швидке сходження до майстерності. А першою точкою прикладання зусиль для призовників-комсомольців виявився, як на той час, горішок твердий – лабораторно-побутовий корпус.

- Якось моторошно, не по собі було, коли прийшли сюди. Отво­ри для вікон, дверей немов би оцінювали, дибились на нас, промов­ля­ючи: «А ну, покажіть, чого навчились...».

Лідія Гаврилюк із властивою їй скромністю розповідає, а миловидне обличчя покрива­є­ться рум’янцем.

Що ж, раніше роз­почнеш – більше встигнеш. Холодної осені добровільно, як і належить старшим, прийшли на допомогу ланко­ві Марія Келюх, Надія Бондарчук, бригадир Василь Васи­льович Сте­панюк. Старші віком, навчені життям, вони підсобляли дівчатам і словом, і прикладом. Треба було: бо чи не кожна з новобранок 3-4 місяці тому поняття не мала про професію маляра-штукатура.

Прихід весни співпав із закінченням опоряджувальних робіт. Отож подвійною радістю одізвалась вона у комсомольсько-молодіжному колективі промислової дільниці №2. Дівчата раділи - три поверхи лабораторно-побутового корпусу сяяли зсередини і із-зовні. З усього видно: тут старались справжні господині. Тим більше, що опоряджувальні роботи вінчають працю буді­вельників, ставлять, так би мовити, останню крапку над «і».

Сказати, що всі працювали самовіддано,- значить погрішити перед­ істиною. Дехто пішов з колективу, виявився непідготовленим перед­ таким суворим екзаменом, як спорудження виробничих об’єк­тів атомних електростанцій. Прогулював, «халтурив» на роботі. А що таке халтура, як не праця абияк? Попереджували, вмовляли, знижували коефіцієнт трудової участі, писали листи батькам, роз­глядали поведінку на засіданні бюро групи. Не допомогло, довелось розпрощатись.

Члени колективу уміють говорити правду у вічі. І в цьому теж сила бригади. Загалом, вона - і совість, і суддя, і друг. Пам’ятається, як малярам-штукатурам вперше виділили премію за вчасно і якісно зданий об’єкт. Зібрали раду. Погляди всіх одра­зу зупинились на бригадирові.

- Склад у нас постійний,- мовив Василь Васильович. Звичай­но, рівень підготовки дещо різний. Проте стараються всі. Пропо­ную преміальні поділити порівну між усіма. Якщо є інші міркуван­ня, висловлюйтесь, кожен має на це право.

Не побачив бригадир ні тоді, ні після незадоволених. З ним погоди­лись одразу. Відчули - наставник цінує всіх, справедливо вирішує. За таким ідуть, йому вірять. Василь Васильович Степанюк людина за­служена і авторитетна. Член партій­ного комітету будів­ництва Хмельни­цької АЕС, член бюро Славутського міськкому Компар­тії України, його ім’я занесено на обласну Дошку пошани. Та слава не псує його. «Наш, свій. Простий і зрозумілий»,- так кажуть про комуніста, будівельний стаж якого нараховує понад двадцять років.

Після лабораторно-побутового корпусу їх чекали інші невід­кладні справи. Комбінат спеціальних буді­вельних конструкцій управління «Теплоенергомонтаж», спецкорпус першого енергоблоку, маслоробний комбінат. Бригада жіноча за складом. Цього не скажеш, спостерігаючи її у ділі. Маляри-штукатури, працюючи на значній висоті, досить легко стають не лише плиточниками, мозаїчниками, а й теслярами, при потребі склять вікна. Широкої спеціалізації вимагає бригадний підряд, ще частіше - інтереси будови.

Майстерність визначається став­ленням до справи, професійною честю. Опоряджувальники неодноразово перемагали у суперництві між бригадами будови. Як кращому комсомольсько-моло­діжному колек­тиву на спорудженні АЕС їм вручено перехідний кубок обкому комсомолу.

Помилково вважати, що комсомольсько-молодіжній створені якісь особливі «тепличні» умови.

Швидшє навпаки. На передньому краї відразу визначають нерозпорядливість, помилки інших і да­ють­ принципову оцінку. Неполадки, як правило, характерні. Най­біль­ше претензій до управління вироб­ничо-технологічної комп­лек­тації.

З цементом перебої, відер не вистачає, щитів. На складі спецодяг тільки 56-го розміру... - в один голос заявляють дівчата.

А хіба цей підлогонатирач для жіночих рук? - запитує Ал­ла Остров­ська?

У цьому запитання і відповідь. Справді, натирач підлоги громі­з­д­кий, з шерехатою поверхнею. Зробив його якийсь місцевий горе-майстер. Не завжди бувають у курсі справи щодо потреб і запитів людей господарські керівники. Чим же інакше пояснити, що диспетчер­ська служба будови виділяє мало автобу­сів у район спору­дження енерговелета. 3’являється ме­- тушня, штовхання.

Цінність життя ви­значається зміс­том, яким ми його напов­ню­ємо. Від­по­чинок - це певною мірою вже початок нового тру­дового дня. У активі комсомо­ль­ців екскурсії в Хатинь та на місцеві голу­бі озера. Від­відують во­ни дискотеку, кіно, читають художні кни­ги.

Претензії дівчат цілком обгрунтовані, бо пережиті. Повіль­но здаються об’єкти соцкультпобуту, існує формалізм у проведенні змістовного і цікавого дозвілля будівельників, енергетиків. Слово «комплекс» модне нині, та має право на назву, коли організо­вано одне, друге, третє. Спорт і культура, наприклад. Тоді їх можна об’єднувати, створювати нові форми, наповнювати цікавим зміс­том.

... Вечорами, коли випаде вільна година, дівчата люблять зібра­тися разом, погомоніти, поспівати. Часто співають пісню про рід­не місто енергетиків, де є такі слова:

Чтобы песня, как птица,     летела,

И корчагинской страстью     горела...

Чтоб не знал комсомол   остановки,

Назовем мы наш город  «Островский».

Город наш только ищет    названье,

И все выше растет до небес...

Улыбнитесь, рабочие парни,-

Едут девушки строить ХАЭС.

Дорога і близька пісня дівчатам­, які без скидок на «зелені» роки від імені свого покоління говорять май­бутньому слово вірнос­ті. І ще вчаться трудитись на спільне благо: 450 карбованців комсольсько-моло­діжна перерахувала на спорудження пам’ятника Миколі Островському у місті.

Древня, вічна професія будівничих. Нікого так не сварять, як їх. Нікого так не люблять. За радість творення. За оновлення. За наближення прийдешнього.

Михайло Ільчук

На знімку Віктора Войковського: маляри-штукатури Юлія Мороз та Галина Васильчук із СМУ-3 (1984 рік)


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!