Терміну, винесеного в заголовок, ви не знайдете в жодному з підручників з історії КПРС чи наукового комунізму – провідних дисциплін будь-якого вищого навчального закладу на території Радянського Союзу. У них сьогодення й майбуття народу всіх п’ятнадцяти республік характеризувалося стриманішими визначеннями - по­збавленими реальності, але патетично забарвленими. Звичайний соціалізм за невідомо якими такими ознаками став соціалізмом розвинутим, а на горизонті вже марився сам Комунізм. Така собі райська насолода для дилетантів і фанатів солодкої ідеї, дарма, що начинка її була аж надто гіркою. Але про це не велено було  говорити ні у владних кабінетах, ні у робітничих майстернях. Бо ж у нас все було гаразд навіть у часи, коли цілі регіони опинилися на грані виживання. Люди пухли від голоду, вимирали сім’ями і цілими селами, а колони усміхнених демонстрантів на святкових парадах несли портрети вождя на ім’я Сталін, гучноголосо прославляючи його заслуги перед народом. Документальні фото тих часів, абсолютно контрастні за своїм змістом, зібрані на виставкових стендах під ємним заголовком «Дві правди». Ці дві правди жили поруч, їх бачили мільйони людей, але озвучувалася тільки одна – святкова і пафосна. Та, що була відверто трагіч­ною, нахабно й цинічно маскувалася перед власним народом і усім світом. Масштабний голод ширився Україною, це стало відомо закордонню і ряд країн запропонував свою допомогу. Але радянська правляча верхівка грубо знехтувала благодійним жестом, відправляючи милостивцям пафосно-заяложені месиджі: у нас все гаразд, країна живе нормальним життям і будує соціалізм, ніякого голоду ми не знаємо. Головною перепоною у швидкій побудові соціалізму держава вважала селянство.

Тільки через десятиліття, з розвалом країни- винуватиці великого геноциду народів про нього заговорили вголос і відверто. Вперше про це публічно висловився у 1987 році тодішній український керманич В.В.Щербицький з нагоди чергової річниці утворення СРСР. І тільки зовсім недавно Верховна Рада прийняла Закон «Про голодомор в Україні 1932-1933 р.р.», перша стаття якого гласить, що це був геноцид власного народу.

Жах, який відкрився українцям, був важко­прийнятним і незбагненним. Правда гнітюче вдарила по нашій свідомості, хоча… пройняла не всіх. І сьогодні апологети правильності радянського курсу розвитку нашої донедавна спільної великої країни активно заперечують факт голодомору, а тим паче причетність до нього держави. Панове й товариші вірні ленінці, облиште підручники з нальотами соцреалізму, послухайте свідків історії. Не вірите потерпілій стороні, зважте на документи, освячені іменем держави і скріплені підписами її керманичів. Якби Союз зберігся дотепер, навряд чи КДБ наважився б коли-небудь підняти ту важку завісу, за якою ховалася правда. І «Розсекречена пам’ять» (таку назву має виставка – авт.) з плином часу переросла б у відверте безпам’ятство.

 

Половинчасте табу

Втім, якби не намагалася влада зробити тему голоду навіки й безповоротньо табуйованою, великого секрету з того не вийшло. Між офіційним трактуванням новітньої історії і особистим сприйняттям тих, хто був її свідком, унісону не спостерігалося. Між ними була глибока прірва. Відважних лицарів, у тому числі й з середовища комуністів, хто насмілився озвучувати факти без прикрас, чекав Сибір або розстріл, отож, говорили в основному поміж своїми, в дуже тісному колі й пошепки. На кухні, як згодом охрестили таку політичну поведінку громади фахівці від науки.

Епоху «кухні» пам’ятаю і я. І хоч рідна Волинь, як і інші західні області, що в пору голодомору були під Польщею, цього страхіття не пережили, про біду братів своїх наслухана вона була добре. У 1933-му прохачів-східняків у нашому краї було не так і багато, перетнути кордон непоміченим владою вдавалося лишень рідким щасливчикам. В разі чого і порушників кордону, і тих, хто запропонував їм прихисток чи шматок хліба, однаково тягли до постерунку. У переважній більшості там їх сліди й губилися навіки.

Розповідаючи про ті події, батько завжди наставляв: “Діти, не перечте тому, що кажуть вам у школі, але знайте, як було насправді”. Казав те, що знав сам, що повідали йому батьки. Отак і росли ми під знаком двох правд, не знаючи в силу своїх вікових особливостей чому надати перевагу. Втім, знаєте, в пору проголошеної з волі держави гласності, ота оголена, нехай і дуже дозована попервах правда, була для нас не такою приголомшливою. Ми засуджували саму сутність політики, позбавленої найелементарнішої людяності, але готові були сприйняти її як факт, що мав місце. Бо знали про голод 33-го, про “добровільну” колективізацію, про воєнний призов юнаків 1927 року народження (через Саратов пройшов мій батько), про голод блокадного Ленінграду (там чудом вижили вже опухлі й безсилі мої близькі родичі), про голод 1947 року, про інші гнітючі речі.

Без посилу на серйозні документи, лиш спираючись на пережиті факти, нам розповідали про важкі повоєнні роки. Продовольча скрута в моєму рідному селі була спричинена тим, що воно в пору військових баталій опинилося на лінії фронту. І літували й зимували люди в лісі у наспіх збудованих землянках, здригаючись від бомбардувань та від запаху диму: то горіли їхні оселі. Отож, після відступу ворога більшість селян поверталися з одних землянок в інші, зведені вже на згарищах власних обійсть. Проблематично було зібрати хліб чи городину через всуціль заміновані поля (“лимонки” та інші “сувеніри” виорюють ще й дотепер – авт.), на яких люди підривалися, гинули та зазнавали каліцтва. По весні не було чим сіяти, потім, відповідно, й чого збирати. Подалися по сусідніх селах, щоб за пособництво заробити насіннєвого й посадкового матеріалу. Перший повоєнний врожай не був аж надто ужинковим, бо ж не всі угіддя вдалося обробити. Але якось зводили кінці з кінцями: хтось відкопав заховане у такий спосіб перед вимушеним відходом у ліси сало, у когось вціліла корова, свиня чи бодай вівця. Аж тут потягнули “мішочники”, як кликали їх у селі, вочевидь, за те, що весь скарб був у мішку за плечима. Вони давно виміняли на харчі все, що було цінного в домі, і тепер просто просили милостиню. Як  не  було  сутужно,  люди   діли­лися окрайцем хліба, висівками - борошна високого гатунку не було в самих, кухлем молока тощо. Вариво, яке зготували із випрошених продуктів на плиті у домі моєї бабусі двоє росіянок, її дітям видалося найсмачнішим (так апетитно уплітали його прохачки – авт.) і запа­м`яталося  на  все  життя.  А  було  в закіптюженому казанку кілька картоплин та щось на зразок галушок із висівок. Господиня запропонувала солі  й олії. А  ще  куль  житньої  соломи  на долівку,  на  якій  “мішочниці”  ніч  перебули.  На ранок там кишіло від вошей. Отака вона правда, голодних  людей  мучили  хвороби  і  доїдали  воші.

 

КолективIзацIя по-бIльшовицьки

У радянське село колективізація прийшла фактично з першою п`ятирічкою, старт якої припав на 1928-ий. Сутужно, з болем віддавали люди коней та реманент, а особливо ж землю. Особливо чіпко трималися за неї заможні селяни, противились поодинці, об`єднувалися в організації і партії, доходило до збройних сутичок. Але партія більшовицька була сильнішою, проти незговірливих запрацювала вся державницька машина, процес розкуркулення і ліквідації куркульства як класу, оголошений у 1929 році Генсеком ЦК ВКП(б) Сталіним, апеляції не підлягав. Спершу цю ідею підхопила й біднота, наївно думаючи, що добро заможників перейде їй і свою спину не доведеться гнути на чужому полі. В числі виставкових експонатів плакати з бравурними текстами, писаними червоними фарбами. На одному з них “Список лиц, коим бедняцко-середняцкая часть села объявляет бойкот и изолирует их доступ в коллективы как вредных элементов в социалистическом строительстве нашей страны», на іншому – «Вышибем кулаков из колхозов». Такий завидний ентузіазм був на руку авторам насильницької колективізації. Але… Колгоспи не стали вмить взірцем відданої роботи, з-під батога вона не клеїлася, солодким пряником з хліборобами ділитися ніхто не поспішав. Дармівщина й невизначеність не влаштовувала селян, для обробітку колективної землі не вистачало ні коней-волів, ні обіцяної техніки – у 1928 році на всю Україну була одна МТС. Колгоспи заможними не стали. Ідейний запал згасав, заможні односібники ним не пройнялися взагалі. У села партія делегувала найвідданіших своїх представників практично втілювати проголошені гасла. Організацією колгоспів і сільгоспвиробництва почасти займалися ті, хто зовсім на тому не тямився. Бажаних результатів це не давало. І за колективізацією послідував план хлібозаготівель, завідомо непосильний  для тих, хто мав би його виконувати. З кожним роком держава свідомо його збільшувала (у 1932 році аж на 44% відразу – авт.), паралельно даючи дозвіл на свавілля червоних загонів, які вимітали все до зернини. З колгоспних комор і селянських обійсть, не зважаючи на твій статус і статки. Одна доля була уготована куркулю, бідняку, середняку. Зрештою, виконавці цих зачищувальних операцій також недовго гоголем ходили: на багатьох із них чекали арешт, в`язниця, розстріл.

 

Вимирала житниця вкраiнська

Пік свавільницького розгулу колективізаторів припав на 1932-1933 роки. Червоні загони зачистили все, не гребуючи мізерним запасом квасолі, захованим десь у запічку чи вузликом з пшеницею, покладеним у колиску з немовлям. Потрошили засіки й льохи, перекопували подвір`я, перекидали сіно, забирали худобу й птицю, навіть полову з горища знімали… Забирали не тільки продовольство, а й майно. Але, боже ж ти мій, як справедливо (!), згідно з описом. Так, ніби хтось збирався його коли-небудь повертати. В одному з таких описів читаємо: подушок – 2, рядно – 1, простирадло – 1, рушник – 1, збруї комплект, дрова… Селянину залишалися голі стіни й голодні роти. Перший весняний бур`ян тут же виривався і йшов на харчі, у розмерзлій землі шукали залишки минулорічного врожаю. Поля очистили так, що жоден  агрохімічний  захід не зміг би дати  подібного   результату. У  хід  пішли  листя й кора, на жнивному полі підбирали опале колосся.  Але… Славно­звісна постанова про охорону со­ціалістичної власності, пойменована у народі законом про п`ять колосків, стала жахливим каральним мечем для відчайдух. Наш гід на виставці начальник підрозділу Держархіву СБУ В.О.Тихомиров (на знімку), каже, що в авторстві цієї постанови, за якою жменя колосся чи кілька картоплин тягнули на 5-10 років ув`язнення, а в окремих випадках і розстріл, підозрюють самого Сталіна. На фоні гучних рапортів про виконання плану хлібозаготівель в ім`я будівництва соціалізму і процвітання держави, селяни масово пухли від голоду. Так закінчувалася для України перша п`ятирічка з її опухлим соціалізмом. Мертві виснажені тіла на сільських вулицях і дорогах міста псували видимість блаженства. Їх збирали й закопували, без хрестів і будь-яких надгробних знаків. Такі безіменні братські кладовища росли як гриби після дощу. А країна в той час не тільки відмовлялася від запропонованої допомоги, а й… експортувала зерно. Під звуки гімну «Союз нерушимый республик свободных», як бачили це нетішинці під час відвідин виставки у продемонстрованому документальному фільмі “Великий злам”, завантажувалися ним вагони і відправлялися за кордон. Коли впору було звучати “Рек­вієму”. На проданий хліб  купляли  верстати, обладнання, реалізуючи в такий спосіб проголошений у 1925 році курс країни на індустріалізацію.  Іншими словами, індустріалізація робилася за рахунок колективізації.

Село вимирало, вимирала житниця України, де споконвіку  хлібородні землі і працьовиті люди. Не від  добра  вони  перейшли  на  підніжний корм, пустили  під  ніж  собак  і  котів,  ловили   птахів  і  мишей, а в голодному  напівзабутті вбивали собі подібних. Є цьому документальні підтвердження.

Хто ще сяк-так міг пересуватися, тягнувся до міста за порятунком: там діяла карткова система і певну порцію продовольства його жителі гарантовано отримували. І ділилися з виснаженими селянами, які нерідко вже й не могли ту їжу проковтнути. Випрошений шматок хліба залишався ненадкушеним у навіки затиснутій мертвій руці. Жебраків на міських вулицях ставало дедалі більше. Щоб розповідь не видалася голослівною, наведу витяг одного з представлених на стендах документів. Це своєрідний  рапорт  нагору  про  ситуацію, що склалася (мову оригiналу збережено). Автор листа начальник Харківського обласного відділу ДПУ З.Кацнельсон направляв це посилання голові ДПУ УРСР В.Балицькому.

“Продовольственное положение по районам Харьковской области и до того довольно тяжелое, за последнее время резко ухудшилось. В результате этого мы имеем значительное усиление наплыва в г.Харьков бездомного, беспризорного и нищенствующего элемента. Если за январь-февраль (лист датований 5 червня 1933 року – авт.) было подобрано в городе: взрослых бездомных – 257, больных и инвалидов – 15, детей и подростков – 373, итого 645, то… за март – апрель (цифри подаємо у відповідному порядку – авт.) – 256; 113; 1806; 4476. У травні виглядали ці цифри ще масштабніше – 4439; 585; 6378; 11402, а за три дні червня дані стали такими – 313; 157; 606; 1077. Не забуваймо, ці люди були за крок від смерті.

Дивно слухати сьогодні тих, хто факт голодомору заперечує, що держава не доклала рук до цієї чорної справи і звинувачення в геноциді надумані й безпідставні. Але ж є документи з підписом самого Сталіна про збільшення плану хлібозаготівель і розпорядження про насильну конфіскацію зерна та іншого продовольства. Це була біда не окремо взятого ре­гіону. Рапорти у Київ, а звідти в Москву йшли регулярно. І не тільки облесливо-догідливі, так що верхівка була добре поінформована про істинні масштаби. Разом з Україною тоді голодували російське Поволжя й Північний Кавказ, Казахстан - також не бідні й недорідні землі. З роками історики заговорили, що не було в ті часи загрозливої посухи, як на те посилалися раніше. Архівні факти та свідчення очевидців вказують на чітко сплановану акцію, хоч як би хто не хотів це приховати.

 

На батька-Сталiна

надii марнi

Селяни не йняли віри, що їх митарства свідомо зорганізовані, а тим паче у самій Москві. І слали листи “батьку всіх народів”, благаючи про допомогу. Ось уривок одного з таких послань: “Дорогой Иосиф Сталин! Вы как являетесь нашим другом, учителем и отцом, то у меня явилась  смелая  мысль  написать всю правду, не ту  правду,   которую  пишут  в  газетах,  которой вы пользуетесь… вы от нас далеко и про наше горе и страдания не знаете». Такі посилання були непоодинокими, під ними підписи кон­кретних авторів.  Батько-Сталін  реагував  своєрідно, вдаючись до більш вишуканих способів “допомоги потопаючим”.

 

ЗВід батька-Сталіна не відставали інші посіпаки. Лазар Каганович став автором запровадження не менш вишуканого методу – чорної  дошки. На неї заносили села, які не виконали плану хлібозаготівель. Одного разу, аж шість сіл одночасно. Чорна дошка для села означала, що сюди перестають завозити будь-які товари, з господарства вилучають увесь натурпродукт, не дають нікому кредитів, а населений пункт оточують військові частини, не даючи можливості вийти за його територію. Ціла сільська громада ставала заручником, приреченим на голодну смерть.

Жорна голодомору виявилися аж надто високопродуктивними, перемоловши і звівши зі світу мільйони людських життів. Російські до­слід­ники наводять цифру п`ять, з якої по одиниці з шістьма нулями припадає на Північний Кавказ з Поволжям та Казахстан, решта – Україні. Вітчизняні фахівці стверджують, що в нас два роки геноциду обернулися сімома мільйонами жертв. У період голодомору рівень смертності в порівнянні з 1927 роком був у 8-9 разів вищим.

 

Листи, що

не дiйшли

до адресатiв

Коли голод набрав розмаху, мовчати було несила попри всяку заборону. Про своє страдницьке існування українці писали рідним, особливо ж в армію. Там, до речі, також було голодно. Але військова цензура пильно відстежувала послання й листи, звісно ж, не доходили до адресатів та так ніколи й не були ними прочитані. Усі роки ці гіркі оповіді залишалися архівним надбанням і тільки тепер постали перед нами живими рядками, сповненими печалі й безвиході.

Будь-яка інформація з України дозувалася і жорстко контролювалася владою. На особливому прицілі була місцева інтелігенція. Яскравим прикладом цього є “отримана чекістами оперативна інформація про намагання наукових співробітників ВУАН Денисенка та Глушка на початку вересня 1932 року повідомити про масштаби і суть голодомору академіку Грушевському М.С., який на той час перебував в Москві”. Особливе розпорядження “по разработке академика Грушевского и связей последнего по Москве» не забарилося.  Такої “разработки” зазнав не він один.

Але правда з перших вуст таки просочувалася і ставала надбанням співвітчизників та сусідів з-за кордону. До прийдешніх поколінь вона здебільшого промовляє мовою експонатів. Зворушливі фото з мертвими просто неба та напівживими скелетами вражають. Не менш болісно читати щоденники очевидців тих подій, котрим вдалося вижити. Вони з ретельною регулярністю занотовували те, що відбувається, намагаючись осмислити його і не знаходячи відповіді. Олександра Радченко (збереглося 6 зшитків спогадів – авт.) з відвертою прямотою пише: “Искусственно созданный голод принимает кошмарный характер. Почему выкачивают до зерна хлеб… А когда крестьянин возмущенный возражает, что у него забрали весь хлеб, ему отвечают вопросом: «А зачем ты весь отдал, надо было думать о посеве». Тут, як мовиться, коментарі зайві.

У записах, зроблених Миколою Боканем, читаємо такі щемливі спогади про хліб: «Употребляем малыми дозами, как лакомство, по праздникам». У нього ж знаходимо іншу інформацію, осягнути яку неможливо. Слова “300 днів без хліба”, а через листок – вже “600 днів без хліба” звучать як вирок. У інших свідченнях, писаних трохи пізніше, читаємо: “В селі нікому ходити в школу, всього 3 дитини”. Знайомлячись з цими записами, один із харків`ян розчулено написав: “А я, коли настав час іти до школи (вересень 1941 р.) виявився в першому класі один”. Такий результат голодомору – одні померли, іншим не судилося народитися.

Переважну частину виставки, яка протягом тижня експонувалася в Хмельницькому, а вперше відкрита була глядачам у столиці восени минулого року за участі Президента України, складають матеріали, що стосуються Київщини, Харківщини, Донеччини. Хоч в інших постраждалих областях  ситуація була нічим не краща. Добре було б якби ці експонати мали змогу подивитися  якомога  більше людей, щоб побувала  вона  не  тільки у великих містах, а й набагато скромні­ших райцентрах

Представлені тут документи можна побачити й в Інтернеті. Їх треба уважно читати, біглого погляду замало, щоб вникнути в суть. Істинне сприйняття й осмислення цієї трагічної сторінки в історії України дає поєднання спогадів свідків голоду, аналіз постанов партійних і радянських органів того часу, директивних документів, наказів органів ДПУ, оперативно-статистичних звітів, матеріалів кримінальних справ, обвинувальних висновків. Таких багато, адже арешти були масовими, рахунок йшов на тисячі. Особливо пожвавився цей процес після таємного листа Сталіна, розісланого в усі обкоми і райкоми, з вимогою суворо карати саботажників. Під цю категорію потрапляли і селяни, і окремі керівники колгоспів та районів, які осмілилися не виконувати непосильних планів хлібозаготівель.

Державний архів СБУ готує до друку збірник таких розсекречених документів, маючи намір у кінці серпня його презентувати, а в листопаді в Києві планується відкрити оновлену виставку матеріалів, присвячених Голодомору.

Поміж документів і фото є чимало цитат із віршів, писаних  у різні роки й різними людьми. З-під  пера співробітника Служби безпеки України Олександра Пономарьова вийшли минулоріч такі рядки:

Схиліться. Свічку запаліть.

Хто у молитві, хто у серці чуйте

Як кам`яніє краю біль століть,

Навіки до тридцятих ми прикуті.

На протилежній стіні виставкового залу пожовтілі сторінки шкільного зошита в клітинку, густо помережані каліграфічними рядками. Усе, що було на душі автора, вилилося в об`ємний заримований твір. Знаходжу тут наступне:

Сидять старі у сірячині

З нужди і праці зголоднілі.

І смерть чекає всіх одна:

Коли ж до нас прийде вона?

Чи  треба  великого  розуму,  щоб  збагнути: від добра й достатку люди не просять для себе кончини.

Ольга Сокол

серпень 2007