А ви не знали?
Коли дивишся на карту північних районів Хмельниччини - Славутський, Шепетівський, Полонський, Ізяславський райони - звертаєш увагу на численні білі плями у зеленому морі лісів. Де ж вони, ті прогалини, узялися? А, мо, завжди так було?
Відповідь на це питання знаходимо в документах ще XVI сторіччя. Саме тоді у Західній Європі зріс попит на поташ, що застосовувався для виготовлення скла, мила, фарби, використовувався у гарбарстві (вичинці шкур), сукновальстві та інших промислах, застосовувався для лікування шкірних захворювань у тварин, миття посуду тощо. Сировиною для отримання поташу служила деревинна зола. її добували шляхом спалювання деяких порід дерев на вогнищах, у ямах або печах. При спалюванні берези, сосни, ялини отримували менше відсотка чистої золи, без вмісту вугілля. Спочатку вилуджувалися розчинні солі. Золу змочували водою, давали відстоятися і через деякий час завантажували у дерев'яний посуд, доливали воду, в результаті чого починався процес вилуджування. Через отвір внизу посудини зливався 20-відсотковий луг (карбонат калію). Луг випаровували на металевих сковородах та у котлах на відкритому вогні. Одержаний сирий поташ мав брудно-бурий колір і давав бурий водяний розчин. Коли такий поташ прожарювали або кальцинували у печах, то з нього видалялася вода і згорали органічні рештки. Кальцинований поташ мав вигляд пористої твердої маси білого кольору із синюватим відтінком. (П.М.Сас. Феодальнне города Украйни в конце XV - 60-х годах XVI в.) Увесь цей процес відбувався на своєрідних підприємствах переробки деревини в поташних будах.
Власниця волинських лісів Беата Острозька - дружина померлого через рік після свого весілля Іллі Острозького, який усе майно заповів дружині та ще ненародженій дитині - здавала ті ліси луцькому війтові Борзобагатому -Красенському. Наприклад, 1563 року був підписаний контракт на оренду ділянок лісу між містечком Берездовом та містом Полонним. Робітники Борзобагатого-Кра-сенського повинні були виготовити там не менше 150 лаштів (300 тонн) поташу. Княгиня охоче віддавала свої лісові угіддя під сокири будників, оскільки мала з того чималий зиск. За кожен випалений у її лісі лашт (2 тонни) поташу їй належало 4,5 копи і 2 гроші литовськими грошима. Сума задатку, яку зобов'язувався сплатити луцький війт, становила 1000 злотих польських. Власниця лісу повинна була перевезти увесь поташ із буд у Луцьк підводами своїх селян. Але це не вводило її у якісь витрати, бо селяни були підневільними. Кожне село мало за обов'язок кілька разів на рік давати фури для перевезення князівських вантажів або ж платити значні суми, коли таких фур не давали.
Ще один приклад. Львівський купець Яцько Стецькович, що вів «гандель ведле можности своє з давніх літ», орендував ліси для поташного промислу у волинських феодалів. Одна з його буд була побудована в Котивсько-му лісі князя Костянтина Острозького. Згідно з умовами оренди, Яцько Стецькович зобов'язаний довести виробництво поташу до 300 лаштів, сплачуючи при цьому по три злотих польських за кожен лашт продукції на користь власника лісу (1563 рік). Н
Поташ перевозився до Луцька, Устилуга, звідки на ком'ягах (плоскодонних суднах, що могли перевозити 70-120 тонн вантажу) сплавлялися до Гданська, що був великим центром торгівлі поташем. Туди ж із волииських лісів постачали попіл, дерев'яні клепки для виготовлення бочок тощо. Там же продавалося ком'яжне (корабельне дерево), бо повертати назад ком'яги було не вигідно, їх масово виготовляли на бузьких річкових верфях, що називалися бендюгами.
Нема вже Котивського лісу, зникло з карти і давнє село Котивка, що згадувалося 1620 року, а наприкінці XIX сторіччя належало до парафії села Малий Скнит, що на Славутчині. Назви сіл Клепачі, Печиводи, що теж на Славутчині, ймовірно походять з тих давніх часів: Клепачі - від виготівельників клепок, а село Печиводи 1648 року мало назву Печибуди, що легко розкладається на слова «піч» і «буда».
Бурхливий розвиток мануфактурного виробництва у середньовічній Європі згубно позначився на волинських лісах. Практика вирубування лісів на виготовлення поташу тривала не одне сторіччя. Прикро, що й досі наші лісові багатства відправляють у Європу у вигляді навіть не поташу, а звичайних колод.
Валентин БЕНДЮГ.