Не все у природі звичайне
ПРИДИВІТЬСЯ ДОВКІЛ ПИЛЬНИМ ОКОМ…
Тепле літо змінилося в нашім краї такою ж теплою і золотою за кольором яблуневого, вишневого, а особливо – березового листя, осінню. Чи ви бачили в цей час найменших мешканців наших городів – мишей, їжачків, куріпок, зайчат і, звичайно ж, лисиць? Останні, хоча й обережні, а все-таки вряди-годи потрапляють на очі.
Пригадую, як ще в радянські часи ходили в Нетішині й поза ним чутки: "Станція – це вам не жарти. Радіація буде… На природу, на все живе будуть впливи…" Не справдились: і природа буяла, і живого нічого не поменшало – ні комах, ні пташок, ні звірини, принаймні місцевої дрібної.
Тим часом – придивіться довкола тепер: метушливих і цвіріньчливих горобчиків майже не стало на наших теренах. Принаймні, їх подавно не видно на міських кущах в районі ринку (з боку автовокзалу). Я не бачу їх довкруж торгового центру – там і там я любив підгодовувати їх насінням і крихтами хліба (бажано білого).
А в нашому дворі, на берéзі й кущі ліщини щороку взимку влаштовував їм годівниці. Тепер ці вертляві "квартиранти" – рідкість. Значно поменшало й спокійніших синичок. Чи це не наслідки масової хімічної обробки плодових дерев і городів? Сестра моя, Галя, що мешкає в острозькому Милятині, каже: "Весною і далі нема чим на дворі дихати, як вийдеш з хати – сморід довкола жахливий! Ніхто в руки сапки не бере – кругом гербіциди… Замість гною – міндобрива".
А можливо (наша версія), й озону над краєм поменшало? Клімат міняється. Ще влітку і ранньої осені помітили ми з дружиною відсутність гамірливого горобиного племені на городі: не було кому дзьобати кружало соняшника – один виріс, самосівом. Зате ж у діаметрі був сантиметрів з тридцять. Між іншим, наш земельний наділ недалеко від ХАЕС, все родило і родить, дай, Боже, так і далі… Ми стараємось навіть і "колорада" руками збирати.
Але… – значно поменшало і мишей, принаймні, у нас на городі. У вагончику, де зберігаємо інвентар та все інше, необхідне для використання під час догляду за рослинами, збором урожаю, виявили тільки одну сіроманку. В попередні роки їх було значно більше. А тепер конкретніше, що спонукало ділитися з вами, шановні читачі, цими замітками.
Прийшла пора садити полуницю на зиму. Дружина підійшла до купи досить злежаного перегною. Відхилила чорну плівку, якою він був накритий, щоб взяти цієї органіки та підсипати в ґрунт і на хвильку стала нерухомою – перед нею відкрилася цілком правильної форми куля з сухого сіна величиною з футбольний м’яч. Сіно чисте, стеблинки тонесенькі, щільно припасовані одна до одної. Якби людина захотіла зробити з сухої трави таку акуратну кулю, навряд, чи їй би це вдалося. "Що за диво?", – подумалось жінці. Вона легенько почала, не розвалюючи, розгрібати сіно і раптом мало не зойкнула: всередині, згорнувшись колобочком, уже спав їжачок. Вона акуратно закрила дірку тою ж травою.
Взяла в руки лопату і копнула перегній і раз, і другий, накидаючи у відро. Раптом з-під лопати покотилися горіхи – у нас тут же, метрів за десять, росте досить велике горіхове дерево. Копнула ще раз і побачила чималу нору. Зрештою, це був хід крота, який, поза сумнівами, ласував тут черв’яками. Мишка виявила цей тунель і наносила сюди – але як? – з півтора десятка горіхів. Думаю, вона мусила їх якимось чином котити по землі, зарослій травою, квітами, і запихати в ту нірку-тунель. Уявіть собі цю титанічну працю – їжачка, що наносив собі сіна на цю зимову хатку і зробив її круглою, до того ж, він якимось чином зміркував будувати її під целофановою плівкою, біля теплого перегною. І подумайте, що і в мишки праця була не легшою…
Згідно з енциклопедичним гаслом, влаштована "нашим" їжачком хатка нетипова для цього виду звірків. Свої гнізда вони влаштовують під кущами, в ямках або неглибоких нірках. Взимку сплять. Але коли дружина через якийсь час навідалась на город, обережно заглянула під целофан, до хатки із сіна – вона виявилась порожньою. Ще була досить тепла пора, і їжачок, очевидно, прокинувся і пішов на полювання. Чи вернувся – не знаємо: з того часу на город не ходили.
Далі – ще кілька рядків про мишок. Колега З. П. Тунцева розповіла про свою пригоду з цими майже невидимими, все ще існуючими мешканцями наших городів і приміщень на них. У неї також вродили горіхи. Назбиравши їх з піввідра, поставила в будці. Якось прийшовши щось там ще доробляти, взяла зимового чобітка і почала взувати – нога не влізла: там виявилось повно горіхів. Взяла другого – і там горіхи. До відра – відро порожнє. А де ж решта? Очі впали на пакет з перегноєм. Заглянула – а там решта горіхів.
Ось така "господиня". І знову питання: як же ти, мишко, їх виймала з відра, носила і як ще маєш їх розгризати і діставати звідти поживу? Адже горіх у твій ротик-рильце не влізе. Хіба тримала у двох передніх лапках, а на задніх – "ходила"? Дивина, та й годі. Може, хто бачив, як їм вдається подібна робота?
А я пригадав, що у нашому вагончику якогось року у целофановому пакеті зберігав сухі абрикосові кісточки. Прийшовши весною, я побачив купки цих кісточок то там, то сям, і всі з прогризеними дірочками. Ось так ці потайні мешканці, з нашого дозволу, харчуються взимку.
Кілька років підряд забігали в наш город виводки куріпок. Осені минулої я помітив їх на сусідній забур’яненій ділянці – там був висіяний горох.
Василь ВИХОВАНЕЦЬ, науковий співробітник Нетішинського міського краєзнавчого музею
