Уже маловідомий Нетішин
ПРО АЕРОДРОМ І ДЕЩО ПОРУЧ З НИМ…
Мандрівка в минуле…
Жив у с. Бадівка, власне майже в кінці її єдиної забетонованої вулиці (по трасі з Острога направо), а точніше – там, де вона відгалуженням повертала також вправо на колишній аеродром і ставала звичайним ґрунтовим путівцем з глибокими калюжами після дощу, то ось зовсім близько до цього повороту жив дядько, а пізніше – дід Шевчук (імені й по-батькові не пам’ятаю – роки…). Між іншим, я брав участь у випровадинах його в останню путь. Він був батьком мого товариша, Олександра, знаного в Славутському районі інженера-будівельника (пам’ятник йому – усі новітні споруди, власне комплекс, в с. Цвітоха і багато інших на теренах Славутчини).
Сашко також давно відійшов у кращий світ… А його батько – пам’ятаю 100-процентно – був "директором" сміттєзвалища, що і тепер межує з територією, на якій колись був запасний військовий аеродром. Згідно з польською військовою топографічною картою за 1926 р., власне, неподалік, на північний захід від теперішнього смітника було давнє урочище Козілок. І саме там свого часу розміщувалась радянська прикордонна застава №18. На схід від неї простягався шмат рівнини, яка й використовувалась під аеродром для радянських літаків. Не раз проїжджаючи велосипедом по цій території, я натрапляв тут на великі цистерни, які свого часу заповнювались авіаційним керосином. Вони майже повністю були закопані в землю.
Точно знаю, хто з мешканців Нетішина свого часу працював на аеродромі, котрий був у віданні і на балансі Озерненського авіаційного військового гарнізону, що в Житомирській області. Тут, поблизу с. Скоморохи (нині це смт Озерне, передмістя Житомира) ще в 1933 р. було збудовано злітно-посадкову смугу, яка дала початок добре оснащеному аеродрому. Його перша назва була "Скоморохи". Під час німецько-радянської війни ця стратегічна територія мала неабияке значення. В період гітлерівської окупації аеродром зусиллями нацистів і силами військовополонених було значно розширено і розбудовано.
Весною 1944 р. сюди перебазувався авіаційний полк Воронезького винищувального авіаційного корпусу. На тому аеродромі розміщувався також полк дальньої авіації, на озброєнні якого знаходилася не лише потужна авіаційна техніка, але й зброя масового ураження (з прицілом на Європу). В 1959 р. місцевий гарнізон отримав нову назву – Озерненський та відповідно й аеродром став іменуватися "Озерне". Нині це сучасний потужний аеродром, який спроможний приймати всі види літаків.
І ось в ті, вже відносно далекі часи нетішинсько-бадівський аеродром іменувався запасним і знаходився у розпорядженні командування аеродрому "Озерне". Є підстави вважати, що "наш" аеродром було створено для бойового підсилення прикордонної застави ще в тих же 30-их роках.
Після війни тут працювало сімейство Іван Матвійович і його дружина Олена Дем’янівна Боброви. Їхнє обійстя ще якийсь час знаходилося з північної строни над каналом вліво, від вул. Будівельників, перейшовши міст. А в них у хаті я був, за моїми записами, 14 березня 2001 року. Навідував їх як працівник музею з Актом від 9 травня 1944 року, де визначено збитки, завдані війною першому нетішинському колгоспу ім. 13-річчя Жовтня.
Мене цікавило, чи пані Олена пам’ятала цей документ. Адже в час його написання вона була секретарем Нетішинської сільради. Взявши папір в руки, вона довго його розглядала, придивлялась, промовила зітхаючи: "Пам’ятаю… А де ж ви його взяли? У нас же всі документи сільської ради згоріли. Два рази спалювали нам приміщення сільради. І першого голову сільради Нагорнюка Івана Степановича було вбито. Поранили його в 1945-му… Трошки ще пожив і вмер…"
Сумною була розповідь О. Д. Бобрової про життя в Нетішині у воєнні і після них роки. На ній був обов’язок розносити сільським удовицям похоронки… Одружилась в 1945 р. В сільраді працювала два роки. Потім мала роботу в школі, бібліотеці. Найдовше – на військовому складі при аеродромі. Чоловік, родом з Ростовської області, – фронтовик, офіцер запасу. Після війни їх дивізія стояла в Славуті. Працював у військовій частині, а перед виходом на пенсію – на тому ж аеродромівському складі, що й дружина.
Після того, як Олена Дем’янівна звідси звільнилася, на її місце влаштувалася донька Надія. На жаль, летовище в часі нашої зустрічі мене не цікавило. Безумовно, подружжя могло б повідомити про його "життя-буття" важливі деталі. А Надія Іванівна під час нашої недавньої зустрічі розповіла, що керівництво військового аеродрому "Озерне" скоротило (звільнило) їх у зв’язку із закриттям об’єкта їхньої праці. Вона додала, що, крім них, на аеродромі працював чоловік на прізвище Пландовський.
Наш запасний аеродром став нікому непотрібним в часі вікопомних подій у 1991-му і наступних роках. Це було зовсім не дивно – розформовувались і зникали з місця дислокації елітні радянські військові частини. Міжнародні зобов’язання та миролюбний курс політики Української держави призвели до скорочення багатьох військових структур.
Тим часом, наш аеродром, хоча й рахувався запасним, тривалий час був досить "живим" і багатолюдним. Як розповів чоловік музейної спіробітниці Г. В. Савчук – Василь Петрович, він, будучи учнем місцевої школи, не раз з товаришами бігав на аеродром. Там стояли військові палатки, в яких жили солдати. А хлопці бігали туди, щоб подивитися кінофільми. Отже, це була перша половина 1960-их років. Між іншим, у 1963 р. було розпочато істотне реконструювання аеродрому й технічних споруд в Озерному. Загальну довжину магістральної та рульових доріжок для літаків доведено до 29 км. Зв’язок базового летовища із запасним був постійним. Тут і в кривинському лісі регулярно проводилися військові збори.
В період Чорнобильського лиха аеродром, якщо так можна сказати, виконав не властиву йому сумну службу – прийняв кілька десятків радіоактивної техніки. Довго вона там стояла, помаленьку кудись зникаючи. А т. зв. автокрана "Магіруса" там і закопали. Зовсім поруч було споруджено асфальтний завод, і стояв він, і діяв істотно довго…
А метрів за 200-300 від північної межі аеродрому знаходився на Південно-Західній залізниці між Бадівкою і Кривином свого часу прикордонний блок-пост. У Нетішинському міському краєзнавчому музеї є знімок з арки, що нібито стояла на кордоні, поряд з тим постом у 30-их роках минулого століття. Під аркою – чимало бравих військовиків, очевидно, енкаведистів "перед відправкою" кудись… Принаймні, цей факт, що фото саме з місцевої границі, стверджував великий друг і благодійник нашого музею, краєзнавець родом з Кривина В. Ю. Татаркін, котрий і передав нам власне копію даного знімка. Аналогічний, і, очевидно, теж копія, є і в Славутському краєзнавчому музеї.
Автор цих спогадів про тепер багатьом невідомий у Нетішині аеродром – уже сама його територія розорана, свого часу жив у с. Мощаниці. І мушу сказати, що ніхто ні в Бадівці, ані в нашому селі не вживав складне слово "блок-пост", і не говорили й "пост", а тільки – "блок". Чому саме "блок" – більшість жителів села, очевидно, лиш за винятком старожилів, не знала і не цікавилася.
Наприклад, щоранку, за винятком недільного, рік у рік на "блок" їздив велосипедом дуже смаглявий (чи не від мазуту?) Володька Кінах. Володька працював у Шепетівському депо. Але говорили: Кінах поїхав на "блок" або: Кінах з "блоку" їде. Він майже щовечора привозив додому в сітці-"авосьці" кілька хлібин-"кірпічів", які декому в селі, а дітям особливо, були дивиною: адже усі тітки пекли свій – у печах, запашними круглими буханцями.
Коли мама збиралася їхати в Славуту, на базар продавати сметану, щоб купити пляшку олії, кілограм цукру і мені 100 грамів цукерок-"подушечок", то ми удвох затемна ішли пішки не в Бадівку – так не говорилось, а саме на "блок", котрий мав вигляд невеличкої залізничної спорудки. Там, за давньою традицією, продовжував зупинятися паровоз, що їхав із Здолбунова до Шепетівки і стукіт коліс, а тим більше – оглушливий гудок якого не раз можна було чути навіть у нашому селі. Електричок ще довго не було. Від того "блока" до переїзду через путь на трасі "Острог – Гоща" було добрих два кілометри, але він перебував у межах Бадівки, точніше, її хуторів.
Дорога з Мощаниці до блок-поста була звичайним польовим приблизно 3-кілометровим путівцем, втоптаним ногами як тих, хто майже щоденно йшов до цієї маленької станції – таких, крім В. Кінаха, ще було з десяток, так і чималої кількості юних бадівчан, що після четвертого класу місцевої початкової – протягом усіх попередніх навчальних років ходили у нашу семирічну, а згодом і стару восьмирічну школу. Нова, десятирічна, відкрилася в 1965 р. А треба додати, що в ті часи обабіч цієї дороги-стежки чи й навпаки було чимало розкиданих в полі згаданих хат-хуторів. І деякі стояли майже впритул до "блока" й залізниці. І в них жило чимало моїх переважно однокласниць – Зоя Мороз, Люба Метьолка, Оля Прокопчук…
Згадуючи про "блок", як не згадати про бадівську шкілку? Була вона в досить непоганого вигляду хаті під жерстю (певно, когось з неї "викуркулили"), за кількадесят метрів від блок-поста, над самою дорогою. Тут учителює, розповідала мама, Петро Сулима, який навчав діток раніше, до війни, і в маминому с. Милятині. Дуже, – пригадую мамині слова, – гарно співає. Як учив сільських школяриків якої-небудь пісні, то, бувало, так старався, що аж лисина у нього почервоніє… Особисто я трішки пам’ятаю пана Сулиму, бо ми якось в ту школу заходили. А його донька, Ліда, вийшла заміж за старшого брата мого однокласника Віталія Давидюка (давно покійного…) – Степана. Довго учителювали в селі, тепер пенсіонери.
Бачите, маючи намір розповісти дещо про аеродром, вважаю за необхідне повідомити хоч що-небудь й про блок-пост і про те, що якось з ним пов’язане. Бо вже давно нема станції "блок", нема школи біля нього… Чому, почавши про аеродром, я згадую про цей "блок"? Бо він був свого часу важливою військовою одиницею в числі, так би мовити, "трикутного" бойового радянського комплексу: аеродром – блок-пост – застава. У Козілку, писали ми вище, знаходилася прикордонна застава №18, командиром в якій служив дід місцевого хірурга Ю. В. Шадріна – П. М Шадрін (див. фото у нас на музейній вітрині). Про цю заставу і кордон, що проходив через серце нетішинців, бадівчан і мощаничан, ми писали в "Нетішинському віснику", №47-48 за 9 червня 2001 р. Власне, інтерв’ю давала ще жива на той час дружина Павла Миколайовича – 82-річна Марія Сильвестрівна, ветеран освітянської ниви в Нетішині.
А тепер – останній штрих-спогад про нетішинсько-бадівський аеродром. Нагадую, я з Мощаниці, з тої вулиці, яка, коли їхати з Острога і минути місток через р. Звису, наліво закінчувалася Ониськами і Піском, і, до речі, "Зотьовим млином", тобто млином батька прославленого артиста-дисидента з Нетішина А. З. Поліщука, а направо – Вітрами. Наша хата стояла метрів сто направо від дороги Остріг – Гіща (за мого далекого дитинства ці топоніми вимовляли саме так). Біля хати росла старезна дуплината груша метрів півтора-два в обхваті. В тому дуплі взимку завжди жила синичка.
Влітку, коли вже мені було літ сім-вісім, я любив вилазити на це дерево щонайвище. Одного разу, під вечір, я сидів на груші. Як дивлюсь – далеко, на південно-східному горизонті показався літак, за такої відстані – маленький, звичайно. В селі ж ніхто не казав "літак", а "самольот". За розповіддю мами, одна бабця, побачивши в небі залізну птицю, з розпачем гукала: "Ой! Людоньки! Салихвон литить! Баламбу пустить!.." Це – між іншим.
І раптом той літак почав щось "пускати" на землю – ніби якісь маленькі фігурки. Я гукнув до тата, який був на подвір’ї: "Тату! Щось он далеко сиплеться з самольота!" А він каже: "То солдати на бадівському еродромі вистрибують з парашутами…" Потім таке диво я бачив ще кілька разів. Це були 1957-1958 рр.
Аеродром за нетішинським лісом зберігався ще і в період початкового будівництва Хмельницької АЕС. І мали на ньому приземлятися пасажарські літаки. І навіть кілька разів тут сідав якийсь "Ан"[тонов], "кукурузник" – номера не пам’ятаю, за маршрутом "Рівне – Нетішин". В автовокзалі уже була й каса для продажу аероквитків. Правда, справа далі каси чомусь не пішла.
Є надія і перспектива розповісти ще щось про уже маловідомий аеродром власне періоду війни. Кажуть, що на ньому "квартирували" німецько-нацистські окупаційні "фокке-вульфи".
Василь ВИХОВАНЕЦЬ, науковий співробітник Нетішинського міського краєзнавчого музею.
