А ви не знали?

Коли дивишся на карту північних районів Хмельнич­чини - Славутський, Шепетівський, Полонський, Ізяславський райони - звертаєш увагу на численні білі плями у зеленому морі лісів. Де ж вони, ті прогалини, узялися? А, мо, завжди так було?

Відповідь на це питання знаходимо в документах ще XVI сторіччя. Саме тоді у Західній Європі зріс попит на поташ, що застосовувався для виготовлення скла, мила, фарби, використовувався у гарбарстві (вичинці шкур), сукновальстві та інших про­мислах, застосовувався для лікування шкірних захворю­вань у тварин, миття посуду тощо. Сировиною для отри­мання поташу служила дере­винна зола. її добували шля­хом спалювання деяких порід дерев на вогнищах, у ямах або печах. При спалюванні бере­зи, сосни, ялини отримува­ли менше відсотка чистої золи, без вмісту вугілля. Спо­чатку вилуджувалися роз­чинні солі. Золу змочували водою, давали відстоятися і через деякий час завантажу­вали у дерев'яний посуд, до­ливали воду, в результаті чого починався процес ви­луджування. Через отвір вни­зу посудини зливався 20-відсотковий луг (карбонат ка­лію). Луг випаровували на металевих сковородах та у котлах на відкритому вогні. Одержаний сирий поташ мав брудно-бурий колір і давав бурий водяний розчин. Коли такий поташ прожарювали або кальцинували у печах, то з нього видалялася вода і зго­рали органічні рештки. Кальцинований поташ мав вигляд пористої твердої маси білого кольору із синюватим відтінком. (П.М.Сас. Феодальнне города Украйни в конце XV - 60-х годах XVI в.) Увесь цей процес відбувався на своєрідних підприємствах переробки деревини в поташ­них будах.

Власниця волинських лісів Беата Острозька - дружина померлого через рік після свого весілля Іллі Острозько­го, який усе майно заповів дружині та ще ненародженій дитині - здавала ті ліси луць­кому війтові Борзобагатому -Красенському. Наприклад, 1563 року був підписаний контракт на оренду ділянок лісу між містечком Берездовом та містом Полонним. Ро­бітники Борзобагатого-Кра-сенського повинні були виго­товити там не менше 150 лаштів (300 тонн) поташу. Княгиня охоче віддавала свої лісові угіддя під сокири буд­ників, оскільки мала з того чималий зиск. За кожен випалений у її лісі лашт (2 тон­ни) поташу їй належало 4,5 копи і 2 гроші литовськими грошима. Сума задатку, яку зобов'язувався сплатити луцький війт, становила 1000 злотих польських. Власниця лісу повинна була перевезти увесь поташ із буд у Луцьк підводами своїх селян. Але це не вводило її у якісь вит­рати, бо селяни були піднев­ільними. Кожне село мало за обов'язок кілька разів на рік давати фури для перевезен­ня князівських вантажів або ж платити значні суми, коли таких фур не давали.

Ще один приклад. Львівський купець Яцько Стецькович, що вів «гандель ведле можности своє з давніх літ», орендував ліси для по­ташного промислу у волинсь­ких феодалів. Одна з його буд була побудована в Котивсько-му лісі князя Костянтина Ос­трозького. Згідно з умовами оренди, Яцько Стецькович зобов'язаний довести вироб­ництво поташу до 300 лаштів, сплачуючи при цьому по три злотих польських за кожен лашт продукції на користь власника лісу (1563 рік).    Н

Поташ перевозився до Луцька, Устилуга, звідки на ком'ягах (плоскодонних суд­нах, що могли перевозити 70-120 тонн вантажу) сплавляли­ся до Гданська, що був вели­ким центром торгівлі пота­шем. Туди ж із волииських лісів постачали попіл, дерев'яні клепки для виго­товлення бочок тощо. Там же продавалося ком'яжне (кора­бельне дерево), бо повертати назад ком'яги було не вигід­но, їх масово виготовляли на бузьких річкових верфях, що називалися бендюгами.

Нема вже Котивського лісу, зникло з карти і давнє село Котивка, що згадувалося 1620 року, а наприкінці XIX сторіччя належало до парафії села Малий Скнит, що на Славутчині. Назви сіл Клепачі, Печиводи, що теж на Славутчині, ймовірно походять з тих давніх часів: Клепачі - від виготівельників клепок, а село Печиводи 1648 року мало на­зву Печибуди, що легко роз­кладається на слова «піч» і «буда».

Бурхливий розвиток ману­фактурного виробництва у середньовічній Європі згубно позначився на волинських лісах. Практика вирубування лісів на виготовлення поташу тривала не одне сторіччя. Прикро, що й досі наші лісові багатства відправляють у Європу у вигляді навіть не поташу, а звичайних колод.

Валентин БЕНДЮГ.