Коли й за яких обставин виникали Скнити – невідомо. В опублікованих історичних документах одне з поселень бачимо у 1576–1577 роках серед маєтків, що належали князеві Костянтину-Василю Острозькому. Тоді Скнит перебував у користуванні його слуги Оврамка. Ще один уве­дений до наукового обігу реєстр воло­дінь, датований 1583 роком, повідомляє­ про два Скнити серед підострозьких сіл того самого магната. Лише через багато років по тому села отримають додаткові означення – Малий і Великий. У ті ж далекі часи їх найменування були більш прозаїчними – просто Скнити, «Скнит» і «Скныт другая» тощо. Задля зручності користуватимемося для обох їх теперішніми топонімами.

Як не дивно, але в неординарній назві сіл захована таємниця, яку поки що, схоже, не вдалося достеменно розгадати ні краєзнавцям, ні фахівцям. Традиційно в найменуванні вбачають поступову трансформацію нібито пов’язаного із ченцями-скитальцями первісного топоніма Скит у Скнит. При цьому неважко помітити, що присутнє в назві поєднання звуків [скн] характерне і для таких слів, як скніти – мучитися, втрачати сили; скнип – шкідлива комаха (між іншим, у документі за 1604 рік Великий Скнит названий подібно – Скніп)... Чи не варто пошукати похо­дження назви серед цих або подіб­них слів? І ще одна деталь, корисна для майбутнього дослідника: староукраїнський варіант топоніма –  Скныт і польський – Sknyc [скниць] є назвами жіночого роду.

* * *

За поширеною в той час практикою, князі Острозькі у винагороду за виконання службових обов’язків дозволяли своїм підданим користуватися прибутками з деяких сіл. До їх переліку потрапили й обидва Скнити. Наприкінці XVI – на початку XVII століть Великий Скнит перебував у руках представників родини Борейків-Кнерутських – Богдана Остафійовича, а згодом його синів – Миколи та Федора Богдановичів. Малим Скнитом розпоряджалися князівські слуги на прізвище Павловичі: вдова Михайла – Марія Василівна та її сини – Прокіп, Григорій і Шимон.

«Службовий» характер сіл не змінився й через кілька десятиліть. У 1620 році здійснювався генеральний опис частини маєтків князів Острозьких, які підлягали розподілу між трьома доньками покійного князя Олександра Костянтиновича. В той час села й надалі перебували у користуванні князівських слуг. Великий Скнит знаходився у віданні пана Германовського, а Малий – у розпорядженні вже відомого нам Шимона Павловича.

У першій чверті XVII століття села ще були відносно невеликими: у Великому Скниті налічувалася всього 21 селянська родина, в Малому ще менше – 15. І на користь князівського Дому, й по відношенню до безпосередніх господарів мешканці були зобов’язані сплачувати низку податків та відбувати деякі повинності. Поряд із селянськими, у Великому Скниті функціонувало також князівське господарство – фільварок.

* * *

Військові події козацько-поль­ського про­тистояння під проводом Богдана Хмельницького в житті місцевих сіл позначилися економічним занепадом та жахливою де­мо­графічною кризою. Відновлення господарства та залюднення території проходили дуже повільно. Ще навіть на початку 1660-х років чимало сіл, у тому числі й котрийсь зі Скнитів (або й обидва) були без ознак життя: «в Рівках, Скниті пустиня».

Впродовж наступних десятиліть обидва Скнити, як і багато інших сусід­ніх сіл, були власністю панів Ко­нец­­польських. У 1690 році наші терени відійшли очільникові польського війська – гетьманові Станіславу Конецпольському. Не­задовго до цієї ма­єткової трансакції з’явил­ося кілька госпо­дарських описів тутеш­ніх населених пунктів. Один із них повідомляє про те, що у Великому Скниті (це, до речі, найраніший відомий нам випадок, коли село вже найменоване Великим Скнитом) на той час була церква, при якій жив священик. Разом із тим, у селі стояло ще десять шляхетських будинків. Із документа довідуємося, що тут був ставок і млинок  при ньому. Окремо згадано ім’я мірошника Миська.

В тому ж господарському описі знаходимо інформацію і про Малий Скнит, котрий тут названий просто – Скнит. У селі проживало майже три десятки селянських родин та троє шляхтичів – Яцковський, Поровський­ та Чулайовський. Деякі селянські прізвиська характеризують рід занять їх носіїв: Мартин Ткач, Ілляш Швець, Роман Млинар, Дмитро Олій­ник. Поряд з іншими професіями згадується і дяк Грицько, який, напевне, служив у котрійсь із сусідніх церков (можливо, навіть у Великому Скниті). Низка прізвиськ вказує на те, що люди є прийшлими – Адам Мазур, Стратши та Іван Волошини, Лесько і два Ан­джеї Бойки, Олекса Чемерис. Завершується опис повідомленням про те, що в селі «ставків два і млинів бувало два. Ґрунтів, і сіножатей, і лісів достатньо».

До речі, практика найменування обох Скнитів не уствердилася й протягом наступного, XVIII століття. Так, в одному з податкових документів за 1765 рік, у порівнянні зі щойно згаданими випадками, вже знаходимо топоніми Великий Скнит («Snyt Wielki») та Малий Скнит («Snytek Maly»). Подібним чином села згадуються й у 1778 році – Скнит Великий і Скнит Малий. А ось у 1787 році формулювання суттєво змінюється – Скнит Малий так і залишається, натомість Великий – стає просто Скнитом. Цікаво, що наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття в російськомовних варіантах топоніма вживалися назви «Большой Скнитъ» і «Великий Скнитъ».

* * *

Наступні десятиліття «біографії» обох Скнитів – Великого й Малого були тісно пов’язані з життєвим шляхом відомого роду шляхтичів, а згодом – князів Яблоновських. З часом Малий Скнит перейшов до рук уже відомого нам з Історичних перехресть роду Ленкевичів, власників Крупця. Останньою представницею роду в нашому краї стала Октавія з Ленкевичів, заміжня за Міхалом Валевським із Тучина й невдовзі розлучена. Окрім Малого Скнита вона володіла також містечком Гощею, а також Аннополем, Бочаницею, Досином, Нараївкою, Стриганами та іншими населеними пунктами. Після її смерті в 1881 році село набув невідомий на  ім,я Савков.

Інший Скнит, Великий, князь Антоній Яблоновський у 1837 році продав російському полковникові Йосипові Гнатовичу Шумському. Відомо, що останній навчався в 2-му кадетському корпусі; на військовій службі перебував з 1810 року. Брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, а також Перській (1826 – 1828) і Турецькій (1828 – 1829) війнах. З 1829 року він – у званні полковника. В 1831 році Йосип Шумський очолив оборону фортеці Внезапної. Відзначившись при її захисті, того ж року отримав орден св. Георгія 4-го ступеня.

Після Йосипа Гнатовича село ус­пад­кував його брат Марк. Відомо, що Марк Гнатович Шумський теж був полковником і в 1847 році також отри­мав орден св. Георгія 4-го ступеня. В 1880-х роках село, наскільки розумі­ємо, вже належало його синові, Маркові Марко­вичу Шум­ському, полковнику інженерних військ. Можливо, то дружина останнього, Шумська Глафира Василівна фігурує як власниця Великого Скнита на початку ХХ століття.

* * *

Як і вже відомі нам села Лисиче та Головлі, в першій половині ХІХ століття Малий Скнит лежав при поштовій дорозі, що вела з Острога до Звягля – теперішнього Новограда-Волинського. Наприкінці того ж століття Великий Скнит налічував 54 двори та понад півтисячі мешканців, тоді як Малий – 41 двір і трохи більше чотирьох сотень жителів. Адміністративно села підпорядковувалися відповідно Аннопільській та Довжанській волостям Острозького повіту. У Великому Скниті стояла дерев’яна церква в ім’я Св. апостола Івана Богослова, у Малому Скниті – храм на честь Вознесіння Господнього. До Великоскнитського православного приходу була приписана Нараївка, а до Малоскнитського – села Котівка і Красносілка. В обох приходах із 1884 року функціонували церковно-приходські школи. Священиками у згаданих храмах тоді були відповідно Пилип Степанович Денбковецький та Іоанн Гна­тович Жолтовський.

Малоскнитські селяни займалися сіль­сь­ким господарством, а рівень їхньої заможності оцінювався як середній. Мешканці ж Велик­ого Скнита були більш заможними. Во­ни також обробляли землю, засіваючи її переважно пшеницею та ячменем. Багатство лісових лук, сіножатей і пастівників дозволяли утримувати багато коней, великої та дрібної худоби, домашньої птиці. «Хати будують порядні, з ґанками та вікнами, що відчиняються». З інших джерел знаємо, що вже на початку ХХ століття у Великому Скниті функціонували продуктова крамниця Шльоми Гарца, водяний млин Д[авида?] Цитрина, а також прокатна станція сільськогосподарської техніки.

Тарас Вихованець

Фото: Великий та Малий Скнити на російській карті ХІХ ст; школа у Великому Скниту