Слово, що спонукає до роздумів
115 років тому у мальовничому селі Дермань Здолбунівського району Рівненської області народився майбутній письменник та публіцист Улас Самчук. Йому доля судила стати автором більше двадцяти книжкових видань – романів, повістей, соціально-політичних нарисів. У післявоєнний період йому на декілька десятиліть довелось щезнути з літературного процесу рідної України, бо за життя неодноразово піддавався анафемі з боку тих, кому правдиве слово літератора було небажане та вороже. Це той Улас Самчук, який чи не вперше у світовій літературі змалював жахіття голодомору тридцятих років на найродючішій землі, де з прадавніх часів жили життєлюби та трударі. Його роман “Марія” став своєрідним меморіалом пам’яті. А для прибічників тоталітарного режиму – об’єктом неприязні та зневаги, мовляв, голоду в Україні не було. Все написане – наклепи “буржуазного служаки”.
Коли пригадуєш постійні потуги деяких наших політиків стосовно питання про визнання голодомору 1932-33 років геноцидом, мимоволі зринає думка: “Люди добрі, візьміть і прочитайте Самчуковий роман “Марія”. Там не політ фантазії, там літературне переосмислення на основі реальних фактів. Усе писалося, як мовиться, по гарячих слідах.
Не читали наші політики і публіцистичних творів Самчука, якого визнано у літературному світі Гомером ХХ століття. Роки забуття не стали перешкодою для того, щоб відновити історичну справедливість і дати можливість великому письменнику, хоч і після смерті, повернутись на рідну Волинь у слові художньому та публіцистичному. Своєрідні проліски з’явились на початку дев’яностих років, коли в київському видавництві вийшов у світ роман-трилогія “Волинь”. Тоді й дослідники взялись за вивчення біографії та творчості Уласа Самчука. З’явились перші кімнати-музеї у населених пунктах, з якими пов’язані життя і творчість письменника. Принаймні п’ятнадцять років тому на його малій батьківщині у селі Дермань було урочисто відкрито меморіальний музей. Так було вшановано сторічний ювілей славного земляка. Під час урочистих заходів цей новостворений заклад поповнився експонатами від Хмельницької АЕС, зокрема, книгою головного редактора газети Перспектива» Віктора Гусарова «Енергія єднання», в якій містяться відомості про нашого видатного земляка, відомого письменника і публіциста, іших непересічних особистостей краю, а також інформація про діяльність Хмельницької АЕС, до зони спостереження якої належить і частина Здолбунівського району.
Автору цих рядків ще у дев’яностих роках випала унікальна нагода долучитись до творчого надбання видатного волинянина, бо в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка 1997 року захистив на «відмінно» дипломну роботу «Улас Самчук, публіцист, редактор газети «Волинь». Було цікаво досліджувати так званий “рівненський період” діяльності Самчука. Під час окупації України фашистами, він редагував газету “Волинь”. У ній і проявив себе як здібний публіцист. Унікальним є те, що в умовах тотальної військової цензури завдяки друкованому слову він допомагав своїм землякам не втратити силу духу і вірити у майбутнє вільної України. Після захоплення німецькими військами Києва, у газеті «Волинь» (28 вересня 1941 рік) Улас Самчук публікує передовицю під багатозначущим заголовком «Київ - серце України». Публікація вражає сміливістю. Головна думка - значимість Києва для кожного українця. Він переносить читача в історичне минуле, наголошуючи, що «коли б не було на шляху монгольської навали на Дніпрі Києва, не було б на Вислі Кракова, на Влтаві Праги...» У.Самчук вдається до «езопової мови»: «Серце України билося у Києві. Серце, повне невгасимого вогню і живої гарячої крові. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього. Жив без огляду на те, чи в Петербурзі був Петро, Катерина, Микола II чи Ленін. Жив тим якраз глибинним життям, яке всередині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: «Встане Україна і розіб’є тьму неволі». Безперечно в цьому не було і немає сумніву».
Треба взяти до уваги, що стаття «Київ - серце України» побачила світ, коли йшов четвертий місяць німецької окупації. Газета «Волинь» на той час вже мала 40 тисяч екземплярів тиражу. Її читали майже в усіх областях окупованої України.
Найбільшого резонансу набула стаття «Так було - так буде!» («Волинь» 22 березня 1942 року). Автор поділився переживаннями та власним переосмисленням дійсності. Він кидає виклик поневолювачам: «Ні. Не все одно як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно як хто з ним поводиться. Не все одно бути з ним у приязні, чи оголосити йому війну. Бо Український Народ, як і всі решта - народи нашого континенту, має свою гордість, має свої життєві потреби. І горе тим, хто хоче їх так чи інакше заперечити. Це приносило лише одне: довготривалу кризу, жертви, безплідну боротьбу».
Аналізуючи ступінь національної самосвідомості українців в одному із номерів своєї газети Улас Самчук заявляє принципово: «…Не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли - все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь».
Німецька окупаційна влада далі не могла терпіти публіциста. Уласа Самчука було заарештовано. Але знайшлися впливові люди, які зуміли врятувати життя талановитому письменнику і журналісту, серед них був колега по роботі Іван Скрипник, якому згодом судилося стати патріархом Української Автокефальної Православної Церкви Мстиславом.
Уласу Самчуку була поставлена умова не чіпати політичних тем. Подальша його творчість базувалась на нарисах, фейлетонах. Це тривало до того часу, поки не довелось емігрувати. І на чужині Улас Самчук не полишає письменницької та публіцистичної творчості. Повоєнне слово вивірене і виважене, як і личить людині, яка багато побачила, багато пережила. Його твори, здебільшого, вже не мають тієї напруги та імпульсивності, але суть не в тім. Журналістика збагатилася знаннями про людину, яка все своє свідоме життя жила з вірою в кращі часи, яка всю свою творчу енергію ставить на терези, аби правда не зникла безслідно.
Як не парадоксально, але ім’я Уласа Самчука, який був в числі кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури, надовго було викреслено з літературного процесу України комуністичною ідеологією і постійно паплюжилось. Тоталітарний режим не міг вибачити Самчуку правдивого змалювання більшовицької дійсності.
Помер Улас Самчук 1987 року в місті Торонто (Канада).
Олександр Шустерук
На знімку: учасники “круглого столу” в Острозькому музеї книги та друкарства з нагоди 115-ї річниці Уласа Самчука
