Уклін тобі, ювілярко!
Мені завжди було цікаво вчитись, бо ніколи не прикладав зусиль для опанування предмету. Як правило, гуманітарні дисципліни, окрім англійської, піддавались з першого заходу, а ті, що не надто вкладались в голову, відверто ігнорувались. Дякувати Богу, я навчався в нормальній школі, де зважали на здібності дитини, за пушкінським поняттям «подекуди за вибрики сварили», але не замордовували. Тому школу я любив усі десять років з 1961 по 1971 рік. Зрештою, жив поруч із школою №1 і весь вільний час проходив на спортивних майданчиках закладу, у групі продовженого дня, а ще у шкільному фруктовому садку, куди ми по черзі після програшу в карти лазили за яблуками. Тому не дивно, що школі моє ім’я було відоме: на лінійці частенько у різних варіаціях згадувались прізвища Гусаров, Барановський, Кохановський, і - у зворотному порядку. В цей ряд затісувався мій друг Володя Волгін. Відтак не дивно, що піонером я ставав чотири рази. Тобто, мені урочисто пов’язали галстук, а потім тричі «урочисто» знімали, гудили і давали сорокове китайське попередження. Я виправляв «ганебну» поведінку, ставав повноправним піонером, і знову потрапляв у число недисциплінованих. У сьомому класі з цієї причини навіть мав двійку з фізики, бо влаштував невеличкий феєрверк під час уроку.
Отож, дитинство моє проходило на вулиці Чкалова та одноіменному провулку, що опоясували шкільне подвір’я з двох боків. З ранку до вечора світ вулиці не відпускав від себе, бо головним чином товариші були старші на два-три роки. Від них не завжди набирався розумного, але треба віддати належне школі – навчила читати, і я запоєм проковтував три-чотири пляшки за тиждень, рекомендованих бібліотекарями.
Я вчився в школі, до якої ще не було прибудови, а перед парадними дверми по обидва боки знаходились палісадники за величенькими парканами. На фронтоні школи виднілись ліпні фігури піонерів з горнами.
Під час великої перерви усім роздавали по склянці молока, за яку, здається платили 2 копійки. Однак багато хто не вживав молоко, і ми доривались до дармового та за раз «вижлуктували» по півтора-два літри. Потім переварювали випите, відпрошувались в туалет не лише по нужді, але й щоб покурити. Цей «заклад» знаходився в глибині двору, був зліплений з дошок і, зірвавши лопухів, ми підстеляли їх під сідниці та смачно димили «Прибоєм», або ж «Шипкою». Час від часу звучала пересторога «атас!», і всі кидались врізнобіч, аби не потрапити в руки завуча Аркадія Ісаковича Дубинського.
На кожну парту перед уроками роздавались так звані чорнильниці «нерозливайки». Подекуди ми додавали в них карбіду, впихали вату, і подальше шкрябання в зошиті пером ставало неможливим. Звичайно, частина уроку витрачалась на з’ясовування хто ж це зробив.
В моїй пам’яті вічно ласкава і надзвичайно розумна перша вчителька Дар’я Тітовна Журавльова. Стерлись риси обличчя, її вимова та манери рухатись, однак залишився образ мудрої наставниці, другої мами. До сьогодні не знаю, чи була у неї своя сім’я, як склалась життєва дорога. І це найбільша прогалина у предметі життя.
В школі був духовий оркестр, але в році 1965 мідні інструменти стали виходити з моди. Зазвучали гітари. Ми не відставали від моди. Гітара (Мухамедгалієв), кларнет (я), барабани, здається контрабас відтворювали модну пісню про чорного кота, якісь бугі-вугі, твісти, інші хіти. За репертуаром вихователі слідкували строго, але без фанатизму. В старших класах були вечори відпочинку, і ми з великою обережністю привчались запрошувати на твіст, або ж вальс (навчився від піонервожатої). Подекуди після вечорниць з’ясовували, хто кращий кавалер з допомогою кулаків. А дівчатам, чомусь подобались спокійні хлопці.
У молодшій школі ми збирали жолуді, а пізніше – заготовляли гілляччя, яке відправлялось на корм тваринам. Під час суботників збирали тонни металобрухту і сотні кілограмів паперу. Активісти відтак їздили на екскурсії, а дехто і в «Артек» потрапляв на відпочинок.
Ми листувались з ровесниками з інших країн, брали участь у пошуковій роботі. Так, стараннями саме нашого класу виявлено родину воїна Пушки, який покоїться в братській могилі в центрі міста.
А якими захоплюючими були ігри в «Зарницю»! Пригадую, приходив додому промерзлий, мокрий до кісток, але задоволений, що ми вствановили переможний прапор на сніжній фортеці «противника». Зрештою вже в статусі вчителя російської мови та літератури я возив у 1979 році групу школярів СШ №1 у Петрозаводськ на фінал Всесоюзної гри «Зарница» і зустрічався там з другом М.Островського Новіковим.
Всю зиму заняття з фізкультури проходили на пустирі навпроти школи, де ми нарізали кола на лижних трасах. Спитайте, хто сьогодні спроможний виконати норматив другого дорослого спортивного розряду з лиж? В нашому класі таких лижників було, як мінімум троє. Про футбол, волейбол не говорю – цьому були присвячені великі перемінки і решта вільного часу. Фізкультуру любили як головний предмет. Принаймні мені на випускному було вручено похвальний лист з фізкультури.
В школі ми упереджено ставились до А.І.Дубинського. Ну, не дозволяв він нам робити що заманеться, виховував і виховував! Вже в ранзі колеги по педагогічному цеху я оцінив його людські якості. Як і гідність, професіоналізм, душевність нашого класного керівника Михайла Михайловича Кестельбойма. Так і кортить написати слово «класного» з великої літери і у тому забарвленому значенні, яке вкладає у слово нинішня молодь.
Доземно вклоняюсь Інесі Михайлівні Товпелевій. Ми мусили знати хімію мінімум на три з плюсом, бо нам демонстрували «бігання» магнію по воді, кристалізацію солей, перехід речовин з одного стану в інший. Валентність ще й нині утримується у моїй далеко не технічній голові.
Учасник Великої Вітчизняної війни А.Пономаренко, чиє фото можна найти в 12 –томній Українській радянській енциклопедії, навчав не лише біології, але й стійкості. Зрештою, цим славились усі фронтовики, що виховували нас, зокрема історик Л.Фесенюк та «англічанин» А.Ковальчук. Одна з особливостей тодішньої школи – вчителями були переважно чоловіки. Запам’ятались уроки праці. Ми із задоволенням «псували» метал та робили табуретки у слюсарній та столярній майстернях.
Звичайно, завдяки предметникам-русистам я й потрапив на стезю журналістики. Є.Шадріна неодмінно ставила мені оцінку «п’ять», або ж «два» в залежності від старання. Проте Лев Толстой до сьогодні в числі неперевершених митців слова, розуміння глибин творчості якого заклала Євгенія Федорівна.
Зрештою, багато можна розповідати про юність, бо з випускного вечора пройшло сорок років. За моїми даними, приблизно 70 відсотків випускників мого класу отримали вищу та середню-спеціальну освіту. Частину відомостей про знаних випускників школи та тих, хто склав славу Шепетівки можна знайти на сайті www.perspekt.org.ua, на якому я намагаюсь заповнити прогалини про місто. Уклін тобі, школо!
Віктор Гусаров, лауреат премії ім.Сіцінського, редактор газети «Перспектива»
