Вхід

Якщо зорі загашують

Сперечатися, а, правильні­ше сказати, шукати істину можна лише тоді, коли опонент визнає правила, за якими ведеться дискутування: погоджується чи аргументовано заперечує факти, вірно розуміє дефініції (тобто визначення), співставляє факти і робить логічні висновки. Коли ж аргументи на рівні “сам дурний”, або “ я теж з вищою освітою, я теж можу нахамити”, то діалогу не виходить. Наші брати по розуму з газети “Пульс” знову здійснили черговий “плач Ярославни” по селу, знову ж таки звинувачуючи ХАЕС у  процесі його занепаду. Сказано і про корів та овець, яких нині нема в селі (правда, молоко на ринок у Нетішин  доставляють  регулярно), і  про притулок наркоманів у конторі господарства, і про від­сутність освітлення на вулицях, і про величні дачі нетішинців у парковій зоні, про погіршення екологічної та демографічної ситуації, погіршення економічного стану і таке інше. Розмова на рівні: “і німий  прошепотів глухому,   дробовика безрукий передав”.

Громадяни, директор атомної електростанції ніколи не  відповідав, не відповідає і не може відповідати за освітлення на вулицях Старого Кривина, так само, як і Нетішина. Для цього є відповідна місцева влада. Вона ж дає дозвіл на побудову хоромів чи халуп у парковій зоні чи де б то не було на території ради. Вона ж вирішує, яким чином розпорядитись конторою, ФАПом, водопо­стачанням. Обласна рада з відповід­ними органами погоджує вартість кіловат-години електроенергії. Ця ж рада визначає боржників до обласного бюджету і таке інше.

Один кваліфікований фахівець з нашої царини назвав  підхід до справи, коли з хворої голови болячки перекладаються на здорову не більше не менше, як дурналістикою. І це не таке собі безневинне заняття.

Не  далі, як 9 вересня поточного року обласна газета “Подільські вісті” наводить слова голови Славутської райдержадміністрації: “Не вдаючись до деталей, відкинувши геть оті “плачі про солярку і бензин”, які інколи можна почути від окремих керівників господарств, Р.О.Білик наголосив, що навіть у нинішній ситуації  район упродовж кількох років міцно утримує першість в області по щільному поголів’ю ВРХ, у тому числі  дійного стада на сто гектарів угідь, кількість приплоду на сто корів та по виробництву м’яса”. Далі  адміністратор району доповів   про  інші  здобутки і зробив висновок: - “З усього видно, наступний  рік стане часом розвитку сільського господарського виробництва”. Було б логічно, коли є сумнів до сказаного, спрямувати критичні стріли у бік безпосереднього ке­рів­ника цього напрямку. Але ж  “Пульсу” треба підтасувати  проблему  під ціле­спрямовану акцію.

“Гарно” задане опонентами і  запитання, чому на Хмельниччині кіловат-година електроенергії коштує 31 копійку (вже менше -29), а  “в  Донецькій області, де немає ні одного реактора, вона коштує 20 –25 копійок”. Тільки це запитання не до ХАЕС, бо атомна відпускає продукцію за 6,5 копійки, а Донбасівські котельні, що споживають вугілля, отримують за кожен кіловат 12 з лишком копі­йок. При цьому Хмельницька АЕС, як будь-який споживач, купує електроенергію, що використовується на власні потреби, за цінами, встановленими НКРЕ. Ні  більше, не менше. З питанням ціни на електро­енергію слід звертатись до депутатів найвищого рівня та урядовців. Ті ж “Подільські вісті” у матеріалі Ганни Гороховської “Енергопатологія…”(12 вересня) вказують: “накрутка” на цей товар (електроенергію) іде не від виробника, а від оптово-роздрібних торговців. А їх, охочих поласувати за  чужий, наш з вами рахунок, зібралось вже чимало”.

Не хочеться поспіхом відповідати на звинувачення про еколо­гічну та демографічну ситуацію, яка склалась внаслідок “діяльності ХАЕС”. Поки що задамось питанням психології психозу, яку намагаються усілякими способами підсилити “ПУЛЬСарики”.

Медичний парадокс, який виник внаслідок Чорнобильської трагедії, полягає в тому, що люди, які залишились працювати на ЧАЕС, в основі своїй достатньо здорові, а хто виїхав – хворіє, або вже відхворів.

Ось офіційні дані сьогодення. На ЧАЕС нині працює 4359 чоловік, 45 відсотків має стаж роботи понад 10 років, 1671 чоловік, або 38%, мають стаж роботи від 5 до 10 років. Середній вік працівників ДСП “Чорнобильська АЕС” – 40 років. І далі: “Колективна доза опромінення персоналу енерго­блоків зменшилась в порівнянні з 2001 роком на 16% і склала 10,41 людино*Зв. Середня доза опромі­нення на одного працівника за 2002 рік становить 3,01 мЗв, чи 15%  (підкреслено автором) від припустимого рівня по НРБУ-97 -20 мЗв. Випадків перевищення контрольних рівнів із зовнішнього опромінення не було. Перевищення контрольних рівнів середньо­річного внутрішнього вмісту радіонуклідів не було”.

Поки що не стану пояснювати, що то за Зіветр чи мЗв. Давайте погодимось, що в Чорнобилі лю­ди мали отримати більшу кількість радіаційного опромінення, як в Славуті, чи Запоріжжі. Під руками  не маю останніх даних, але Бю­ле­тень  МАГАТЕ дає дані наслідків 10-річчя катастрофи: було виявлено 237 чоловік, що в силу виконання обов’язків стикнулись з факторами променевого опромінення. У 134-х па­цієнтів діагноз підтвердився, 28 померли протягом перших трьох місяців. Двоє людей вмерли на четвертому блоці від зазнаних травм, 11 - через зміни у функціонуванні шлунку і 26 з 28, що мали ураження понад 50 відсотків площі  шкіри. Після гострої фази за наступні 10 років померли ще 14 пацієнтів. Це дані міжнародної інституції.  А ось дані 1995 року з Запоріжжя: майже тисяча чоловік загинула в області за шість місяців. З них 426 покінчили життя самогубством, 238 отруїлись алкоголем, 128 – потонули, 225 – вбиті під час домашніх бійок. По інших районах та ж сама картина. А ось повідомлення “України молодої” (21 листопада 1995 р): “За результатами щорічного дослідження Львівського НДІ спадкової патології, у мешканців Буковини аномалії розвитку зустрічаються в 4 рази частіше, ніж в областях, близьких до ЧАЕС.

А газета “Атомпреса” устами вченого секретаря секції «Людина і екологія в ядерному паливному циклі» Ю.Холіної констатує: “Смертність серед учасників ліквідації аварії на ЧАЕС нижча, ніж у чоловічого населення Росій­ської Федерації, що пояснюється насамперед направленням на аварійні роботи здорових людей. При порівняно благополучній ситуації з показниками здоров’я, генетично пов’язаними з радіаційним фактором, погіршення соці­ально-економічного становища і екологічної обстановки в країні  в цілому зумовили в останні роки погіршення здоров’я населення в районах розміщення Мінатому: зареєстрована висока захворюваність активним туберкульозом, на 17,8 % зросло число хворих на алкоголізм, в 2 рази – наркоманією, на 10 відсотків збільшилось число психічно хворих.

Як раніше, так і нині, частина журналістської братії, що полюбляє сенсації, ігнорує факти, вдаючись до емоцій. А це небезпечна сфера діяльності. Якщо людині весь час казати, що вона свиня – захрюкає. Якщо лікар скаже, що у вас важка хвороба – принаймні, певний час ви хворітимете.  Якщо переконувати, що всі твої біди від атому, то людина почне в це вірити. Я знаю людей, які бачили Бога, зустрічались з інопланетянами, були в минулому житті звірами і рибами. Але не бачив, щоб десь економіка піднялась від балачок і відсутності наполегливої  праці. Я не розумію, чому голова Старокривинської сільради В.Хижавський так бідкається стосовно вмирання села, де він керівник, а не організовує громаду на зміну цього ганебного явища. Якби не цар, що 1873 року дав дозвіл на прокладання біля Старого Кривина залізниці, не Кабмін СРСР, який затвердив будівництво ХАЕС, то село дійсно було б неперспективним. 1142 мешканця Славутчини нині працює на ХАЕС. Отримують добру зарплату, мають за що побудувати дачі, яких пан Федоровський нарахував у селі  аж триста штук. А вони ж бо гарні, двоповерхові, з власними септиками та водопостачанням, заасфальтованими  або забетонованими дорогами. В них живуть батьки та діти енергетиків, відпочивають самі атомники.  То про яку відсутність цивілізації  саме в старому Кривині говорить автор матеріалу “Плаче і гине село?”

А  от про дурналістику мову слід продовжити.

Пригадую 1990. Слухачі від­ділення журналістики Київського інституту політології та соціального управління дискутують щодо стосунків України з Росією. Навожу аргумент, що у “старшого брата” нафти не міряно і без неї нам буде сутужно. – А ми їм зерна не дамо – чую заперечення. У 2003-му Росія разом з Казахстаном допомагають Україні вибратись з зернової кризи. Переконуюсь, що життя в складі Російської імперії для багатьох ура-патріотів стало фатальним: вкоротило мізки, зробило інфантильними, або надмірно пихатими. Об’єктивна реальність свідчить, що якщо у вас на вулиці не горять вночі вогні, то є проблема – проблема керівництва громадою і самої громади: подобаються нам такі керівники. Якщо нам підсовують дурницю, а говорять, що це ласощі, то є проблема – проблема у нашій свідомості, яка неспроможна відрізнити одне від одного. Значить ми заслуговуємо саме на таке життя. І товариші по перу несуть всю повноту відповідальності за подібний стан справ, бо дуже добре знають хто винен, звідки ноги ростуть. Але принцип: мені погано, нехай і сусі­ду буде гірко ( а не навпаки) -  живе в свідомості українця. Звідси й левова частка наших бід.

До речі, цікаве спостереження нашого земляка і кореспондента “Комсомольской правды” Валерія Дружбинського. У матеріалі “Подорож у саркофаг” він пише: “Мені назвали десятки прізвищ людей, хто, знаходячись під час аварії на станції, отримав велику дозу опромінення, але спокійно живе, працює на ЧАЕС і помирати не збирається. Радіація діє на людей мало не вибірково. Точно так само, як туберкульоз. І, дійсно, є сила-силенна прикладів, коли нянечки, працюючи у надважких умовах тубдиспансеру протягом сорока років, залишаються абсолютно здоровими. А буває, людина, побувавши в кімнаті з туберкульозним хворим кілька годин, захворіє. Вибірковість радіації можна, мовляв, прослідкувати на такому прикладі. Одні приїхали на ЧАЕС за покликом серця – допомогти країні у подоланні катастрофи. Інші – за наказом або ж у гонитві за “довгим  карбованцем“  (можна було отримувати по тисячі карбованців у місяць – величезні на той час гроші). Так ось, кращі медичні показники у людей безкорисних та ідейних – вони до цих пір здорові, нормально живуть та працюють. А ті, хто працював за примусом або за добрі гроші, хворіють, сходять з дистанції“.

Я веду до того, що істерія навколо АЕС, навколо села, національної ідеї, мови і таке інше без відповідних знань, людського ставлення до проблеми, зрештою – бажання розібратись у справі шкодить самому опоненту, тим, хто нам довіряє, перетворюють журналістику на непотрібний окультизм, глупство і навіть неподобство.

Мають бути визначені критерії спору, правила, зрештою - мета, а не розмірковування на тему: куди дірка дівається, коли бублик з`їдається. У матеріалі «Гине село» проглядається нагнітання недоброзичливості до колективу ХАЕС. Ми не станемо наводити аргументи, що вже були висловлені у попередніх матеріалах, бо вони просто ігноруються. Значить, це комусь вигідно. Але не подумайте, що вигідно бідняку, селянину, який сидить без світла і тепла. Вам доведе будь-який економіст, що найпростіше задовільнити потреби африканського бідняка, бо на це потрібно всього 100 доларів в рік. А от товариша, на кшталт скандально відомого російського бізнесмена Абрамовича, який взмозі на власні «кровно зароблені» гроші побудувати п`ятнадцять таких енергоблоків, як ХАЕС, задовільнити десятком мільйонів  дуже проблематично. Чи не так?

Віктор Гусаров

2003 рік


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!