Вхід

З історії фотографіїЇ. Творчі питання

 

З давніх-давен живе в людині необхідність виразити себе - свої відчуття, спостереження, почуття. По-своєму розповісти людям про світ, що нас оточує, про час і про себе. Так виникло мистецтво - живопис, музика, поезія…

         Якщо ви ніколи не писали віршів, не творили на музикальній ниві та не малювали - це не є підставою для того, щоб сказати, що ви обмежені у художньому самовиразі.

         І ось одного разу ви зупинились посеред квітучого лугу або осіннього лісу, зачаровані гармонією, яка пронизує все ваше єство, весь світ. І ви відчули красу життя. І може вперше, вам захотілося зупинити цю мить, і до дрібниць передати достовірність того, що побачили. Тоді візьміть в руки фотоапарат. І таке звичайне для нас слово - фотографія можливо стане постійним вашим супутником. Розпочнеться нове життя. Будуть в ньому тривоги й сумніви, розчарування та хвилювання.

         Фотографія, якщо нею займатися серйозно, а не час - від - часу, потребує постійної уваги та копіткої праці, роздумів та творчого пошуку. А нагородою вам, будуть дивовижні відкриття. Ви відчуєте та побачите, наскільки багате, різноманітне та цікаве життя, відкриєте щось нове в людях, з якими давно знайомі. Щось зацікавить вас у незнайомій людині та приверне увагу. Можливо жест руки, або міміка на обличчі, а може погляд. І навіть будинок, в якому ви живете, при м’якому сутінковому освітленні стане для вас загадковим і таємничим. Тоді ви все частіше й частіше станете відкривати об’єктив фотокамери, побачивши незвичний стан звичайних речей.

         Так крок за кроком ви будете наближатися до тієї частини фотографії, яка по праву належить мистецтву. Вам також доведеться стати «чаклуном», тому що є у фотографії дещо магічне, це коли, «зупинена мить», починає жити своїм власним життям. Це з’являється тоді, коли зроблений вами знімок не буде сприйматися як копія якогось предмета, людини або пейзажу, точно відтворивши задані форми, а як образ, як сукупність, що наділена такою силою, що не залишає глядача байдужим.

         Вдало зроблений знімок – це щось від великого відкриття. І проблема виникає лише в тому, що людина з фотоапаратом повинна зробити це відкриття в лічені долі секунди, щоб оцінити неповторність сюжету, скомпонувати зорову композицію.

         Кому ж посміхається удача? Як ми сприймаємо людину з камерою? З чого починається фотографія? Які складові майстерності? І де шукати дорогу до тієї однієї фотографії, біля якої глядач зупиниться, задумається і повернеться знову.

         Про це наша сьогоднішня розповідь.

         Але спочатку зробимо подорож у минуле, і розповімо про те, як була винайдена фотографія.

         Взявши в руки фотоапарат, ви натискаєте на спускову кнопку і відбувається чудо – на плівці або електронній матриці зупиняється час. Мить.

         Щоб зрозуміти, як все це відбувається, необхідно згадати ім’я людини, яка першою звернула увагу на явища, які згодом лягли до основи принципу побудови зображення у фотоапараті. Ім’я цієї людини - Ібн-аль-Хайсам.

         Нечисельні джерела розповіли нам про його життя зовсім мало. Народився він у 965 році, а помер - у 1039, отримавши на той час блискучу освіту.

         У середньовічній Європі ім’я Ібн-аль-Хайсама (або, як його називали тут, Альгазена) вимовляли з великою повагою. Арабський фізик, математик, лікар, філософ, він написав один з перших трактатів з оптики, в якому зібрав всі знання про світло та світлові промені, які були відомі в античному світі. І що для нас сьогодні особливо цікаво - він був першою людиною, яка придумала щось подібне до фотоапарата, хоча про саму фотографію тоді не могло бути мови. Для цього він взяв звичайний ящик, просвердлив в одній із стінок отвір, а потім запалив перед ним декілька свічок. Відбулося відкриття, з якого випливало таке: якщо напроти отвору розмістити непрозорий екран, або предмет, то на цьому екрані або предметі з’являться перевернуті зображення кожної з свічок.

         Так, Альгазен відкрив те, що через 200 років у Європі назвуть камерою - обскурою, тобто темною камерою. І оскільки для нього це був лише дослід, один із багатьох, який у сучасній фізиці називають ключовим, якому він не приділив належної уваги, він так і залишився не реалізованим ще протягом двох століть. Згодом, ще не один вчений намагався втілити винахід у життя, але наштовхувався на шалений супротив церкви. Ось чому камеру-обскуру, яка стала прототипом сучасного фотоапарата, конструювали знову і знову люди знамениті та безіменні.

         Лише у 1519 році знаменитий Леонардо-да-Вінчі написав замітки, в яких назвав камеру-обскуру важливим приладом для наукових спостережень. Удосконалив цей пристрій інший знаменитий італієць Джиовані Батіста делла Порта у середині ХVІ століття. В отвір камери-обскури була встановлена лінза і зображення стало яскравішим та чіткішим. За якихось сто літ вона стала незмінним супутником невтомних та допитливих мандрівників, зодчих, художників. Оптичне зображення, яке відбивалося на папері, вони обводили олівцем або пером.

         Тим часом винахідники наполегливо шукали можливості навчитися фіксувати спіймане зображення. У 1725 році молодий російський дипломат, хімік-любитель, майбутній канцлер Олексій Петрович Бестужев-Рюмін помітив, що розчини солей заліза змінюють колір під впливом сонячного світла. Через два роки вагомі досліди над солями срібла провів німецький вчений Іоганн Генріх Шульце. На порошок, який містив азотнокисле срібло, він накладав вирізані літери і виставляв порошок з таким трафаретом на світло і через деякий час забирав трафарет. На порошку з’являвся чіткий напис. Користуючись терміном наших днів, це була перша фотограмма – світлове зображення. Але, на превеликий жаль, «малюнок» досить швидко зникав під дією світла.

         Значні успіхи у винайденні фотографії по праву пов’язують з трьома іменами: французами Ньєпсом і Дагером та англійцем Тальботом.

Жозеф Ньєпс (1765-1833) не дожив до урочистостей своїх багаторічних дослідів. Але саме йому слід віддати належне. Уже в 1816 році він проводив «геліографічні» роботи. Він шукав спосіб відтворення малюнків подібним методом, незадовго до того, як з’явилась літографія. У 1826 році за допомогою світлових променів він отримав копію гравюри, започаткував тим самим репродукційну техніку.

  Він орієнтувався на властивості асфальту, тонкий шар якого на освітлених місцях ставав твердим, а на незакріплених і не освітлених вимивався за допомогою лавандової олії та керосину.

У тому ж 1826 році Ньєпс за допомогою камери-обскури отримав на металевій пластинці, яка була покрита тонким шаром асфальту, вид з вікна своєї майстерні. Знімок він назвав – геліографія (сонячний малюнок). Експозиція тривала вісім годин. Зображення було низької якості, і місцевість була ледь помітна. З цього знімка і розпочалась історія фотографії. Так з’явилось друге велике відкриття Ньєпса.  

Луї Дагер (1787-1851) був художником, прославився своєю паризькою діорамою, яку створив разом з художником Шарлем Бутоном. Дагер показував публіці живописні світлові картини. Діорама була побудована з декількох різнопланових картин. Зображення було намальоване по обидві сторони полотна і по черзі освітлювалось спереду та позаду. Це захоплювало глядачів: адже картини змінювали одна одну, немовби за помахом руки чарівника. Робота над світловими картинами наштовхнула його на думку закріпити зображення. Від оптика Шарля Шавальє, який згодом виготовив об’єктив для дагеротипної камери, він довідався, що Ньєпс отримав перші обнадійливі результати. Дагер уклав угоду з Ньєпсом про співробітництво над винаходом. Але, у 1833 році Ньєпс помер. Дагер наполегливо продовжував розпочату Ньєпсом справу й у 1837 р. нарешті знайшов надійний спосіб проявки та фіксації прихованого зображення. У 1835 році англієць Вільям Тальбот (1800 – 1877) теж зафіксував сонячний промінь. Це був знімок решітчатого вікна його будинку. Тальбот застосував папір, який був насичений хлористим сріблом. Витримка тривала протягом однієї години.

Тальбот отримав перший у світі негатив. Приклавши до нього світлочутливий папір, який був був зроблений тим же способом, він вперше зробив позитивний відбиток. Свій спосіб зйомки винахідник назвав колотипією, що означало «краса». Так він досягнув можливості тиражування знімків.

 Дагер вперше у світі отримав знімок з досить таки високою якістю зображення. Він зняв досить складний натюрморт, який був складений із творів живопису і скульптури. Автор експонував срібну пластинку в камері-обскурі протягом тридцяти хвилин, а потім переніс у темну кімнату і тримав там над парами нагрітої ртуті. Закріпив зображення за допомогою розчину повареної солі. На знімку досить добре видно деталі, як у світлих так і темних тонах.

Свій спосіб отримання фотографічного зображення винахідник назвав власним іменем – дагеротипія – і передав його опис секретарю Паризької Академії наук Домініку-Франсуа Араго.

На засіданні Академії 7 січня 1839 року Араго доповів вченій раді про дивовижне відкриття Дагера, заявивши при цьому, що «віднині промінь сонця став слухняним художником всього того, що нас оточує». Вже в той час він вважав, що винахід Ньєпса не можна передавати в приватну комерційну експлуатацію. Він повинен стати надбанням усього людства. Вчені похвально сприйняли новину, і тому, цей день ввійшов в історію, як день народження фотографії. До палати депутатів була внесена пропозиція призначити державну пенсію Дагеру та нащадкам Ньєпса. Обидві палати Паризької Академії наук беззаперечно затвердили дану пропозицію.

Фотографія, в перекладі з грецької (фотос – світло, графо – малюю, пишу) – малювати, писати світлом.

Паралельно з розвитком хімічного процесу одержання фотографічного зображення Дагер удосконалив камеру-обскуру, застосувавши найпростіший об’єктив – ландшафтну лінзу з постійною діафрагмою і зробив дерев’яний ящик, тобто створив фотоапарат.  

Перші фотоапарати були дуже громіздкими і недосконалими; оптика мала малу світлосилу, а пластинки – дуже низьку світлочутливість. Але фотокамери, об’єктиви, затвори, світлочутливі матеріали поступово удосконалювались, в результаті чого з’явився сучасний високоякісний портативний фотоапарат, який значно розширив можливості фотографування і є досить зручним у роботі фотографа.

У Росії практичне застосування фотографії розпочалося буквально з перших місяців після доповіді Араго. В Академії наук Росії зберігаються матеріали, які свідчать про те, що російські вчені не тільки виявили жваву цікавість до факту відкриття фотографічних процесів, але взяли активну участь у їх вивченні та удосконаленні.

У 1839 році академік Йосип Гамель відбув до Англії. Там він познайомився з Тальботом та його винаходом. У травні-червні 1839 р. Гамель надіслав до Петербургу знімки з описом способу Тальбота. Згодом надіслав апарат та знімки за способом Ньєпса та Дагера. У 1840 році Гамель отримав від родичів Нєпса 160 документів з історії винайдення фотографії та листи.    У Росії перші фотографічні зображення отримав видатний російський хімік та ботанік, академік Юлій Фрицше.  Це були фотограми листя рослин, виконані за способом Тальбота. 23 травня 1839 р. Фрицше на засіданні Петербурзької Академії наук виступив з «Доповіддю про геліографічні досліди», в якій дав вичерпний аналіз способу Тальбота за матеріалами, які надав Гамель. Доповідь Фрицше на засіданні Петербурзької Академії наук являє собою першу досліднецьку роботу з фотографії в Росії та одну з перших дослідницьких робіт з фотографії у світі. Перша дагеротипна зйомка була зроблена весною 1839 року. На дагеротипі був зафіксований Ісаківський собор у Петербурзі. У цьому ж році видавець М. Степанов випустив у світ першу на російській мові брошуру, яка досить популярно розповідала про суть процесу дагеротипії.

 Історики стверджують, що перші дагеротипні студії відкрилися у Росії вже у 1840 році. У Москві таку студію відкрив відомий московський дагеротипіст Пейшис, а у Петербурзі першим портретним закладом була дагеротипія Давіньйона і Фоканьє. У 1843 році дагеротипне ательє у Петербурзі відкрив А. Даньєр – один з засновників російської художньої фотографії, учень Петербурзької академії мистецтв.

У 1859 році в Одесі І. Мигурський склав перший російський «Практичний посібник по фотографії» на 500 сторінок, з кресленнями приладів та хімічним показником. На Мануфактурній виставці 1861 року в Петербурзі виставлялось фотоприладдя, апарати та фотографії Даутендея, Кучаєва, Військово-топографічного бюро та інше.

 Російська фотографія була визнана у Західній Європі у 1864 році. 24 фотографи із Росії були прийняті до членів французького фотографічного товариства.

Розвиток науки і техніки, допитливість людського розуму та необхідність у простому та доступному способі, що гарантує точність та достовірність отримання зображення, дало можливість створити базу, на якій розвивалась фотографія. Сучасна фотографія володіє унікальною можливістю швидко і точно фіксувати події, можливістю вмістити великий та різносторонній по характеру об’єм інформації, який доступно та легко сприймається у візуальній формі.

Майстерність фотографа в широкому розумінні слова означає вміння передати в незначному – багато, у простому – складне, у приватному – загальне. Майстерність полягає ще й в тому, щоб статика стала динамікою, площина – тривимірною величиною.

Об’єктив є найважливішою частиною фотоапарата, складною оптичною системою, яка слугує для створення оптичного зображення предметів Від його якості залежить і якість зображення. Відбиті від предметів світлові промені проходять через об’єктив фотоапарата і утворюють на плівці або фотоматриці, які розташовані на протилежній стінці камери, зменшене і перевернуте зображення предметів. Зображення також можна одержати за допомогою простої збиральної, наприклад, двоопуклої лінзи, але воно не буде вільним від серйозних недоліків. Як відомо, світлові промені, проходячи крізь прозоре середовище – скло, воду - заломлюються в ньому. Зрозуміло, що заломлення променів по краях лінзи, де скло тонше, буде інакшим порівняно з заломленням ближче до центра, де скло більш опукле і товстіше. Це явище породжує викривлення прямих ліній, недостатню різкість у центрі і повну її відсутність по краях зображення, а також утворення кольорових кайомок навколо яскравих ділянок та ін. Викривлення зображення залежить не тільки від форми лінзи, але і від сорту скла, з якого вона зроблена. Ці похибки зображення називаються абераціями.  

Щоб усунути аберації, фотооб’єктиви виготовляють з кількох склеєних лінз, або цілої системи лінз, розташованих в строго визначеному порядку із спеціальних сортів скла.        

У більшості випадків у кожного фотоапарата є основний об’єктив, який має свої характеристики (фокусна відстань, світлосила об’єктива). У більш сучасних, так званих, дзеркальних камерах, крім основного об’єктива, застосовують змінні об’єктиви з різними фокусними відстанями. Широку популярність в даний час набули фотоапарати з об’єктивами зі змінною фокусною відстанню, так звані зуми. Перевага таких об’єктивів полягає в тому, що вони замінюють кілька змінних об’єктивів. Це досить складні оптичні системи, які мають три, а то і більше компонентів лінз – рухомих і нерухомих.

Кожна збиральна лінза має головну оптичну вісь – уявну лінію, яка проходить через центри обох поверхонь лінзи. Якщо яка-небудь світла точка знаходиться від лінзи на дуже великій відстані, то промені від неї перетнуться в певній точці на оптичній осі. Ця точка називається головним фокусом лінзи. Відстань від цієї точки до центра лінзи називається головною фокусною відстанню, або просто фокусною відстанню (F). Фокусна відстань є дуже важливою характеристикою об’єктиву. Від неї, насамперед, залежить масштаб зображення фотогафічних об’єктів. Чим менша фокусна відстань об’єктива, тим менший і масштаб зображення.

У фотографії існує поняття безкінечності. Якщо фотоапарат спрямувати на дуже віддалені предмети і провести фокусування, то утвориться межа, за якою всі предмети зображатимуться різко, незалежно від їх відстані до об’єктива. Це і є фотографічна безкінечність. Початок безкінечності різний в об’єктивах з різною фокусною відстанню і залежить також від величини діафрагми.

Світосила об’єктива – це його здатність відтворювати на плівці, фотоматриці зображення об’єкта зйомки з більшою або меншою яскравістю. Чим більший діаметр діючого отвору об’єктива і чим менша його фокусна  відстань (діючим отвором називається просвіт діафрагми, площа якого визначає перетин пучка променів, що беруть участь в утворенні зображення), тим яскравіше буде зображення об’єкта. Світлосила залежить від діаметра діючого отвору і фокусної відстані. Відношення цих величин називається відносним отвором, який характеризує світлосилу об’єктива.

Поверхня кожного скла, в тому числі і лінз, що знаходяться в об’єктиві відбивають деяку кількість променів світла, що падає на нього, зменшуючи тим самим освітленість фотографічного матеріалу всередині фотоапарата. Втрати ці дуже значні – від 20 до 60 % падаючих на об’єктив променів (залежно від кількості поверхонь лінз в об’єктиві, що стикаються з повітрям). Щоб зменшити ці втрати, поверхню лінз покривають спеціальною тонкою плівкою з показником заломлення значно меншим, ніж скло, з якого виготовлені лінзи. Такі об’єктиви пропускають на 20-30 % світла більше, ніж до нанесення на них плівки. Такі об’єктиви називають просвітленими.

Якщо глянути на просвітлений об’єктив під кутом, то його поверхня здається фіолетовою, з блакитним відтінком.

Застосування при зйомці діафрагми дає можливість змінювати освітленість зображення і глибину різкості. Встановлена певна послідовність в зміні діаметра відносних отворів. Вона виражається рядом чисел на оправі об’єктива. Зменшення або збільшення величини відносного отвору на одну поділку збільшує або зменшує освітленість зображення в два рази, а отже, і витримка повинна бути збільшена або зменшена точно в два рази.

Зменшення діаметра діючого отвору об’єктива (діафрагмування) забезпечує збільшення глибини різкості.

Кожен фотолюбитель майже завжди починає свій шлях у фотографії із зйомки оточуючих його людей – рідних, знайомих, друзів, причому найчастіше змушуючи їх позувати перед апаратом в завмерлих напружених, позбавлених життєвої динамічності позах. На перших порах проти цього, мабуть не варто і заперечувати. Хай любитель-початківець на цьому сюжетному матеріалі практично вивчає апарат, його можливості, початкову техніку зйомки. Нагромадивши будь-який, хоч і невеликий, досвід, фотолюбитель, який серйозно ставиться до фотографії, незабаром розширить тематику зйомки і перейде до фотографування оточуючого його життя, природи. Ось тут перед ним і постануть на весь зріст творчі питання.

Як вибрати освітлення об’єкта? Напрямок зйомки? Точку зйомки (ракурс)? Як побудувати знімок у композиційному відношенні? Як поєднати зміст знімка і його форму?

Насамперед фотолюбитель повинен бачити «фотооком». Життя досить різноманітне, треба зуміти вибрати з безкінечної кількості тем і сюжетів найцікавіше, таке, що має громадське значення й типове для нашої дійсності і разом з тим таке, що приверне увагу і буде передано фотографічним способом в дохідливій, чіткій художній формі.

Фотографія, як і інші види мистецтва класифікується, або розділяється на різноманітні жанри за багатьма ознаками. У фотографії частіше всього називають жанрами пейзаж, портрет, жанрову фотографію (теми – дитяча, спортивна, про тварин, етюд, натюрморт), а архітектуру, інтер’єр, скульптуру відносять до тематичних напрямків або видів зйомки. Але потрібно пам’ятати, що така класифікація не є загальноприйнятим правилом. По-перше, всі види і жанри не зустрічаються у чистому вигляді, по-друге, вони налічують велику кількість гібридних форм.

Усі предмети мають тримірну форму і знаходяться від спостерігача на різних відстанях. Фотознімок передає всі об’єкти в одній площині. Вирішальним фактором у виявленні об’єму, простору, перспективи у фотографії є світло і його направленість. Основне завдання фотографа у використанні освітлення полягає в такому підборі його направленості, щоб воно якнайкраще передало об’ємність, перспективу, настрій, виділяючи головне в кадрі, і відповідало б темі фотознімка. Освітлення допомагає розставити акценти в залежності від задуму фотографа. Увага глядача повинна бути прикута до відповідного об’єкта, який не виділений крупним планом, ні кольором, ні розміщенням по центру.

Загальні плани, які рівномірно освітлені, не виділяють головного, і відповідно, не приваблюють глядача - увага його розсіюється. Отже, світло у фотографії, повинно бути мотивованим, яке підкреслює дану ситуацію. Глядач може і не бачити джерело світла, але він повинен його відчувати.

Неможливо уявити та збагнути всіх можливих світлових варіантів у фотографії, але необхідно знати і вміло використовувати основні п’ять видів світла, за допомогою яких можна створити світловий баланс та вирішити уявну світлокомпозиційну тему:

1 – малююче світло грає головну роль у формуванні предметів і впливає на скульптурно-об’ємні якості, а також на важливі елементи композиції, виділяючи одні деталі та залишаючи інші в тіні. Співвідношення світла та тіні, тобто створення світлового балансу, визначається силою джерела світла;

2 – заповнююче світло висвітлює тіні, які виникають в результаті дії малюючого світла;

3 – контурне світло створює на знімальному об’єкті світловий контур, який виділяє його на фоні. Такий світловий контур повинен бути яскравішим від світлішої частини об’єкта, який освітлюється, та самого фону, на який він проектується;

4 – моделююче світло несе функцію додаткового заповнюючого світла (підсвітка тіней). Моделююче світло допомагає виявити об’ємно-скульптурні форми предметів тим, що створює різноманітні відблиски, тобто місцеві віддзеркалення від різних частин поверхонь, що приводить до більшої виразності фактури даного предмету.

5 – фонове світло в основному використовується для освітлення фону і застосовується при зйомці постановочних портретів в фотостудіях, ательє тощо.

 Знайомство з різними видами світла допомагає грамотно освітлювати об’єкти, що фотографуються, і отримувати необхідні світлові ефекти. Щоб знімок привертав погляд, був колоритним і ніс емоційне навантаження, потрібно досягти такого співвідношення світла та тіней, щоб зображення склалося у чіткий малюнок. Особливу увагу освітленню необхідно приділяти при зйомці обличчя людей. При цьому необхідно добитись об’ємних форм обличчя, фактури шкіри, виразу очей. Все це часто допомагає розкрити характер людини, при портретній зйомці.

 У кожному виді мистецтв існують етюди, які допомагають формувати майстерність. Робота над фотоетюдом вчить бачити і змістовно оцінювати предмети суто фотографічними категоріями. Необхідно вміти виділити з маси речей, що нас оточують, щось головне, характерне для даного предмета, вловити та оцінити світловий малюнок, побудувати композицію та уявити майбутній знімок.

Усе, що оточує нас, має певний колір. Саме фарби приваблюють увагу фотографа, спонукають його зробити той чи інший знімок і відкривають перед фотографом можливість показати натуру такою, якою вона є насправді. Особливо часто це трапляється при пейзажній зйомці. Існує думка, що пейзаж – найбільш легкий вид зйомки. Природу фотографують всі. Хорошому пейзажному знімку завжди відкриті двері на будь-яку виставку, на сторінки газет, журналів, книг.

Фактом залишається те, що колір є найбільшим виразником, не підлягає будь-яким сумнівам.

Пейзаж – один із найбільш розповсюджених жанрів у сучасному фотомистецтві. Майже кожний фотограф працює в цьому жанрі. Це й зрозуміло, досить важко встояти перед живописним пейзажем, новобудовами, безкінечними краєвидами полів, луків, водних просторів.

 Але чудовий, живописний краєвид, який ви бачите перед собою, не буде відтворено на знімку, якщо ви не зумієте надати знімку життєвості, гармонійно поєднати всі елементи, з яких складається кожне фотографічне зображення. Художнім твором знімок стане лише тоді, коли знайдена композиційна форма з максимальною виразністю розкриває його зміст.

         Для фотолюбителя-початківця це насамперед екзамен на художній смак. Тільки той, хто відчуває красу природи, любить її, може створити фотографічними засобами справжні твори пейзажного фотомистецтва.

         Пейзажна зйомка не така вже й проста, як це може здатися на перший погляд. Щоб одержати виразний знімок природи, треба вибрати найбільш оптимальне освітлення, підшукати найкращу точку зйомки, забезпечити правильну передачу глибини простору. Фотограф, який працює над кольоровим пейзажним знімком, повинен намагатися, щоб кольори в кадрі склали єдину гармонію фарб і передали глядачеві ідейний зміст знімка та створити відповідний настрій. Навіть талановитий і досвідчений фотограф, озброєний всіма технічними та композиційними можливостями, не в змозі викликати у глядача таке почуття, яке він відчуває, дивлячись на пейзаж в дійсності.

         Композиція – завжди результат творчості автора знімка, і саме це вже визначає багатогранність зображувальних форм. Одним з основних завдань композиції є така побудова знімка, яка забезпечить найкраще виділення головного елементу і підпорядкування йому другорядних елементів, що створює єдність, цілісність та завершеність всього знімка. Зображення повинне бути цілим, тобто не розпадатися на окремі частини.

 Проте є і деякі закономірності в композиційній побудові кадру. Кожний сюжет може бути побудований за лінійною або тональною ознакою. Часто обидві вони складають єдину композицію, доповнюючи одна одну.

         У лінійній композиції основним елементом у побудові зображення є лінії. При зйомці високих будинків – переважають вертикальні лінії. Якщо зйомка проводиться з середини вулиці і вздовж неї, горизонталі поступово зближатимуться до точки сходження. Можна побудувати знімок по діагоналі, коли, наприклад, дорога і автомобілі, що рухаються по ній розміщуватимуться від одного кута кадру до іншого. Все це – лінійна побудова фотографічного зображення.

         Лінійну перспективу знімка може доповнити тональна. Тоді кадр будується з урахуванням послідовного переходу від темніших місць зображення до світлішого. Тонально можна розв’язати композицію знімка, розмістивши, наприклад, на передньому плані не дуже освітлені предмети – колони, арки, прольоти, через які видно яскраво освітлений простір; або певним чергуванням темних і світлих частин зображення, або побудовою інших комбінацій світла і тіней, при яких основну роль у зображувальній формі відіграють не лінії, а тон.

         Архітектурну зйомку поділяють на три види: документально-протокольна, архітектурно-пейзажна і зйомка архітектурних інтер’єрів, тобто внутрішніх видів споруд.

         Протокольна зйомка архітектури має специфічні цілі. Вона потрібна для архітекторів, будівельників, для альбомів архітектури тощо. Проте фотолюбитель також може зустрітись з цим видом зйомки.

         Завдання, яке стоїть перед фотографом в цьому виді зйомки – точно передати на знімку зовнішній вигляд споруди або її окремих частин, архітектурних прикрас, фрагментів (деталей). Освітлення при такій зйомці треба підбирати так, щоб створювало невеликі тіні. Ці тіні дадуть можливість краще виявити форми. У хмарну погоду або при лобовому освітленні проводити зйомку не слід.

         У архітектурно-пейзажній зйомці фотолюбителю надається широке поле для творчої діяльності. Тут він не зв’язаний із завданням копіювання архітектурного твору. Він може використати, як всю споруду, її частину, або фрагмент. Найбільш непривабливе враження справляють знімки, на яких лінія горизонту ділить зображення навпіл. Шляхом вибору точки зйомки по висоті лінію горизонту взагалі можна виключити із зображення, але якщо вона до знімку введена, то її треба розташувати так, щоб горизонт гармонійно доповнював задуману фотолюбителем картину.

         Питання врівноваженості всіх частин знімка, точного поєднання ліній, умілого використання переднього плану, загальної тональності кадру відіграють в архітектурній зйомці більшу роль, ніж у всякій іншій.

         Жанр портрета у фотографії вважається найбільш трудним видом зйомки. Тут важливо, не тільки вміти передати портретну схожість людини, але і по можливості виразити її настрій – думки, почуття, характер. Необхідно створити художній образ, який би реально відобразив його духовний світ і донести до глядача його неповторність.

         Коли ви бачите людину, розмовляєте з нею, перед вами постає живий образ з властивими тільки йому жестами, мімікою, характерними рисами, зміною виразів. Перед вами – лице людини в динаміці. Фотограф «зупинить» лише якийсь окремий момент і зафіксує його. Ось ця передача в зафіксованій формі живого образу людини породжує специфічні особливості портретної зйомки.

         Фотолюбитель повинен добитися при зйомці портрета максимальної схожості, передати об’ємність, характерний поворот, настрій, вловити особливості обличчя саме даної людини, розкрити в портреті характерні риси нашого сучасника.

         Разом з тим він повинен пом’якшити вади обличчя, і не заради прикрашування «краси», а враховуючи, що невдалий поворот, неправильно підібране освітлення поглибить ці вади, зробить їх ще більшими, ніж вони є насправді.

         Майже кожну людину сковує наближення фотографа з апаратом, спрямованим на неї. Рухи її стають напруженими, втрачається природність обличчя і воно набуває «кам’яного» виразу.

         Щоб одержати дохідливий, правдивий, вихоплений з життя знімок, найкраще фотографувати так, щоб об’єкт зйомки – людина – не знала, в який саме момент буде натиснуто на спускову кнопку затвора або взагалі не підозрювала, що її фотографують (за винятком зйомки офіційних портретів).

         Основне в зйомці портрета – продумане з художнім смаком підібране освітлення обличчя. Спрямоване світло добре виявляє форму обличчя, його об’ємність. Разом з тим спрямоване світло вимагає, більше ніж при будь-якому іншому освітленні - дотримуватися почуття міри.

         Будь-який портрет роблять на якомусь фоні. Успіх портретної зйомки у великій мірі залежить від того, який фон зумів підібрати фотограф. Звичайно для кращого сприйняття зображення фон слід підбирати так, щоб освітлені частини обличчя портретованого проектувалось на темніші, в затінені місця – на світліші ділянки фону.

         Форма портретів буває найрізноманітніша: портрети погрудні, поясні, на весь зріст, у профіль, упівоберта, в три чверті, у фас і т. д., але в усіх їх основою є обличчя.

          Отже, ми познайомились з основними принципами композиційної побудови фотознімка і треба завжди пам’ятати, що життя – це динаміка. Тому тільки живі, вихоплені з дійсності правдиві знімки можуть мати успіх. Фотозйомка – процес творчий. Тільки той фотознімок, в якому виражено певну ідею, виявлено творчий задум фотографа, знайдено яскраву зображувальну форму буде справді художнім, дохідливим.

         Одні висувають в даний час фотографію на ступінь науки, інші надають їй характер промислового виробництва. Одні дивляться на фотографію, як на мистецтво, інші як на ремесло. Але фотографія може бути наукою, ремеслом і мистецтвом одночасно завдяки таланту тих, хто нею займається, і цілям, які ставлять перед собою фотографи-професіонали та фотоаматори.

         Для визначення чіткого критерію оцінки знімка, для того щоб оцінити, вдалий він чи не вдалий, добрий чи поганий, слід чітко усвідомити та уявити авторський задум, завдання, які поставив перед собою автор, мету, яку він хотів досягнути. Досить важливо, щоб до уваги брались всі фактори, з якими довелось працювати фотографу. З цього випливає, що аналізувати знімок необхідно з врахуванням його приналежності до тієї чи іншої групи, виду, розділу, жанру фотографії.

          І на закінчення слід нагадати, що мистецтво фотографії досить молоде. 7 січня 2009 року йому виповнилося лише 170 років, якщо порівняти з графікою, живописом, поезією, музикою. Саме заняття фотографією стимулює інтерес до пізнання навколишнього світу через його строкатість.

         Фотографія пов’язана з багатьма аспектами нашого життя. Це фото подій, що відбулися, художня фотографія, зйомка природи, тваринного світу, спортивна фотозйомка, фотографування архітектури будинків та населених пунктів, технічна фотографія, знімки наукової тематики, і насамкінець, сімейне фото, для друзів та багато інших жанрів фотографії – це те велике розмаїття, в якому кожен може знайти те, що ближче для його вподобань та його смаку.

         І хоча на перший погляд у створенні фотографічного зображення беруть участь матеріальні фактори – фотоапарат, фізичні явища та обумовлені їми хімічні процеси – насправді твори фотографічного мистецтва створює людина, яка стоїть за фотоапаратом, її воля, творчість, індивідуальна майстерність та світосприйняття.

 

 Віктор Войковський, науковий співробітник Нетішинського міського краєзнавчого музею, член Національної спілки журналістів

Література:

О. Поліщук, В. Орлов. «Фотографія для всіх». Київ. «Реклама». 1985 р.;      

Н. Панфілова, Г. Фоміна. «Короткий довідник фотолюбителя». Москва. «Мистецтво». 1982 р.;

 І.Селезньов. «Майстерність фотолюбителя». Москва. 1974 р.;                

 Є. Ланський, В. Сичов. «Вчись фотографувати». Київ. Видавництво «Техніка».1972 р.;

К. Чибісов. «Нариси з історії фотографії». Москва. «Мистецтво». 1987 р.;                        

С.Морозов. «Творча фотографія». Видавництво «Планета». Москва. 1986 р.;

М. Панфілов. «Про роботу фотолюбителів в різних жанрах фотографії». Міністерсво культури РРФСР. Заочний народний університет мистецтв. Відділення фотомистецтва. Москва. 1983 р;

М. Панфілов. «Майстерність фотолюбителя». Міністерство культури РРФСР. Москва. 1982 р.


 





ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!