З iсторiї Борисова у XVII– XVII столiттях
Неподалік Білотина та Плужного лежить село Борисів. Найдавніші відомості щодо цього населеного пункту сягають першої половини XVI століття, коли він перебував у власності заможного волинського князівського роду Острозьких. Поселення межувало з Мокрецем, Сошним, Гнійницею – володіннями князів Заславських. Ця обставина тривалий час була причиною втягнення борисівських підданих до сусідських конфліктів. Покровителями чи й призвідцями останніх виступали Ілля Острозький – з одного боку, та Кузьма Заславський – з іншого.
В документі від 31 січня 1534 року йдеться про численні збитки, заподіяні підданими Іллі Костянтиновича в маєтках Кузьми Івановича. Серед іншого говориться про шкоду, вчинену мешканцями Борисова в Мислятині та Сошному. Зазначається, що про ці всі прикрощі князь Кузьма хоче говорити з князем Іллею лицем до лиця в присутності великого князя Сигізмунда І. Схоже, на сьогодні це повідомлення є першою писемною згадкою про село Борисів Ізяславського району на Хмельниччині.
Князь Ілля Острозький пішов із життя у 1539 році. Після тривалого маєткового конфлікту між його вдовою Беатою з Костельця та братом покійного чоловіка князем Василем-Костянтином Острозьким, в 1542 році Борисів відійшов Беаті Острозькій та її малолітній доньці Гальшці. На жаль, після цього прикордонні суперечки із Заславськими не тільки не припинились, а набули нового розмаху. 29 серпня 1543 року польський король і великий князь Сигізмунд І наказував удові, аби вона заборонила своїм борисівським, м’якотським і плужненським людям забирати землю та чинити збитки на теренах, що належали до сіл Мислятина й Завадинець – власності Кузьми Заславського.
Обопільні звинувачення продовжилися. 4 квітня 1546 року князя Заславського звинувачувано в тому, що він «землі Острозької, Борисівського села, як на тисячу возів сіна, гвалтовно забрав». В документі від 20 червня 1546 року зазначається, що борисівський підданий Семеняк (це чи не найраніше згадане в документах ім’я тамтешнього селянина!) «з братією своєю вкрали з його (князя Кузьми. – Т.В.) власного стада у стадника Андрійця п’ятнадцять коней». Того ж самого дня Беату Острозьку оскаржувано, що за велінням останньої її боярин Богдан Лебедський, а також плужненський і борисівський отамани (очільники сіл) «з усіма людьми тих… маєтків» наїхали на належний Заславському гнійницький ґрунт, побили та помордували його підданих і взяли три тисячі возів сіна тощо. Конфліктні ситуації між Острозькими та Заславськими (котрі, до речі, були родичами) не вщухали довго. Як зазначає Володимир Собчук: «Мир між родами настав аж близько 1607 р., коли син Януша Янушовича князь Олександр Жаславський (Заславський. – Т.В.) одружився з онучкою князя Василя-Костянтина Острозького Евфрузиною».
В 1570-х роках Борисів зазнав татарського нападу. В податковому переліку населених пунктів Острожчини за 1576 – 1577 роки окремо вміщено список сіл, спустошених кочівниками. До нього, крім Борисова, потрапили також Білотин, Колимлі (Колом’є), Плужне, М’якоти, Шекеринці, Вілія, Плоска, Сільце та ін. Сучасник подій, Бартош Папроцький зазначив: «Такою того (1577. – Т.В.) року великою була шкода від поган для князя (Острозького. – Т.В.), що її важко було оцінити, понад двісті сіл у його володіннях було спалено».
* * *
В 1621 році Борисів став набутком Анни-Алоїзи з Острозьких та її чоловіка, полководця Яна-Кароля Ходкевича. За рік перед тим з’явився соціально-господарський опис цього населеного пункту. Тож, порівняно з попередніми трохи «тьмяними» десятиліттями про Борисів у першій чверті XVII століття ми вже знаємо чимало. На чолі села стояв отаман Лаврин Томашеня. На той час у Борисові мешкало п’ятдесят шість родин тяглих підданих (такі, що мали робочу худобу), 31 підсусідок (не маючи власної хатини, жили «на квартирі»), 15 легкоозброєних «гайдуків піхотних», троє «панцирних» підданих, що «споряджають 3 коней»; двоє бортників, які «в пущі пильнують ліс» і троє «стрільців лісних», очевидно, княжих мисливців.
Приблизно в цей самий час тутешній край навідала природна стихія. Ось як про це розповів невідомий автор на сторінках «Острозького літописця»: «1614. Буря була великая, йшла мимо Острог от Жаславля о полудні, яко ноч, в жнива: пущі крушила, сади ломила по селах - в Борисові, в Плужном і по інших селах. В тих краях, куди йшла буря тая, пашня в копах княжая кілька сот коп рознесло не знати где, так теже і людськая; навіть і людей, котрії в полю того часу робили, носило поверх дерева, інших мертвих познаходили, а інії за дерево ухватившися, і держалися моцно і так живими позоставалися. А інії на полі за стернь моцно взяшися і держалися, єслі не пустили вітру под себе, а которії пустили вітр под себе, то не сдержався, понесло, не знати где. І церкви ломило. В селі Борисові церков була з трима верхи; знесло верхи всі, стелею займаючи зрубу і позаношовало не знати где; так теже і звони, аж не борзо пастухи познаходили в полі розно звони; так теже і маковиці, котрії були обиті білим желізом, познаходили на чотири часті поколото; і іноє все покрушило». Опис Борисова від 1620 року згадує серед селян священика, можливо, тієї самої церкви, що зазнала удару стихії.
Немає сумніву, що більшість борисівських підданих були задіяні в сільському господарстві. Проте серед селян, окрім уже згаданих, фігурують і представники таких професій, як от: коваль Олешко, винники Іван та Мишко, кушнір Іван, швець Омелян, дудар Хилько. Можливо, виробництвом попелу займалися Іван та Федорець попельнухи. В селі стояли корчма, солодівня та бровар. На 1620 рік ними відав якийсь не названий на ім’я єврей. До обов’язку борисівських селян належало сплачувати грошові та натуральні побори, а також працювати на користь господаря: влітку шість днів на тиждень, крім торгового дня, «а взимку від озимого засіву аж до гарячої пори, до оранки три дні роблять». Борисівським підсусідкам належало відбувати сторожу в плужненському фільварку. Нарешті, «ліси під Борисовим липові й соснові, вільхові і звичайного дерева вширш на милю до Білотина, а до Острога вздовж на три милі» і, що було вкрай важливо – «границі з чужими від Заславщини спокійні».
Наприкінці 1622 року Анна-Алоїза Ходкевич позичила у ченців сусіднього Межиріцького францисканського кляштора (монастиря) 10 тисяч польських злотих. Поряд із перспективою повернення суми боргу, власниця дозволила монахам «на вічні часи» використовувати щорічний прибуток із Борисова та ближнього Білотина в розмірі 700 злотих. Користування прибутками з цих двох сіл для францисканців підтвердив у 1678 році вже інший власник цієї частини Острожчини – Станіслав Конецпольський. Цікаво, що якимось чином на прибутки з цих самих сіл претендували й ченці Ляховецького (тепер – смт Білогір’я) домініканського монастиря. Дізнавшись про це, Анна-Алоїза у травні 1625 року вимагала від тамтешньої чернечої братії, аби вони полишили вибирати доходи з цих сіл та вимагала показати документи, які б підтверджували їхні права на них. У який спосіб завершився конфліт – ще потрібно з’ясувати. До речі, в розпорядженні ляховецьких домініканців деякий час перебувало село Клепачі, належне Острозьким, та село Мислятин – власність роду Заславських.
Наприкінці першої третини XVII століття Борисів належав до найбільш залюднених сіл в острозьких маєтках Анни-Алоїзи Ходкевич. У той час тут налічувалось аж 187 димів (дворів). Понад сотню мали тільки Плужне (146), Вельбівне (204) та Кривин (142). Рахуючи в середньому по 6 осіб на 1 дим, у Борисові тоді могло проживати понад одинадцять сотень мешканців. Напередодні повстання під проводом Богдана Хмельницького осілість Плужного сягнула 250 дворів! Ось тільки «післямова» усіх тих подій для Острожчини виявилась більш ніж трагічною, а для Борисова й поготів: на 1654 рік у селі залишилося тільки шість дворів, поряд із якими згадано ще двох підданих-стрільців.
* * *
В 1662 році у Борисові сплачено податок всього з 6-ти дворів, у Плужному – з 10-ти, у Гнійниці – з 3-х; Білотин, Війтівці, Більчин стояли пусткою... В другій половині XVII століття Борисів разом із Кривином, Нетішином, Вельбівном та іншими селами, належними колись для Острозьких, згодом – для Замойських, відійшов до рук ще одного заможного польського роду – Конецпольських. При цьому станом на 1687 рік згадується і про те, що Борисів перебував у користуванні межиріцьких францисканців. Ми пам’ятаємо, що право чернечій спільноті вибирати тут прибутки підтвердив у 1678 році Станіслав Конецпольський.
З невеличкого опису цього села, що датується 1690 роком, довідуємося, що Борисів, як і Білотин, надалі перебували у сфері впливу межиріцького чернечого згромадження. На Борисові чомусь тяжіла сума аж 18 тисяч злотих, яку з часом повинні були вибрати францисканці. Наприкінці XVII століття у селі вже проживало 8 «дідичних», очевидно, постійних підданих, та трохи більше десятка «захожих», мабуть, тих, щодо яких не було цілковитої впевненості на майбутнє. З цього невеличкого опису вперше довідуємося про те, що Борисів «має пригородок (укріплена частина поселення) на горі для сховку від неприятеля». Околиці цього села і справді доволі горбисті, що в минулому створювало додаткові можливості для оборони.
В тому ж таки 1690 році Борисів та ще низка підострозьких сіл відійшла до рук представників магнатського, а згодом – князівського роду Яблоновських гербу Прус ІІІ. Першим із цього Дому власником Острожчини став великий коронний гетьман Станіслав-Ян Яблоновський. Маєтки він набув від Яна-Александра Конецпольського. В історії Борисова перегорнулась ще одна сторінка, яка чекатиме на свого дослідника.
Тарас Вихованець
На рисунку Станіслав-Ян Яблоновський, власник Борисова наприкінці XVII століття.