Історичні перехрестя
З історії електроенергетики у нашому краї
Попередниця Хмельницької АЕС, Нетішинська гідроелектростанція з’явилась у селі протягом 1946 – 1949 років. Вона функціонувала при млині, збудованому ще на початку ХХ століття. За спогадами директора Нетішинської ГЕС, Антона Герасимовича Матусевича, підприємство спорудили відповідно до розробки Київського проектного інституту «Гіпросільелектро». Воно постачало електрику для сільськогосподарських споживачів у Нетішині, Солов’ї, Кривині, Колом’ї, Лисичому, Головлях, Дідовій Горі, Потеребі, Дорогощі, Півневій Горі та Білотині. Згідно з проектом, на річці Горині створили насипну дамбу із греблею та головним водоспуском щитового типу. Водосховище електростанції знаходилось на території теперішньої південної частини міста.
Антон Герасимович отримав направлення в Нетішин у 1956 році. В той час електростанція перебувала у віданні Хмельницької міжобласної експлуатаційної контори «Сільенерго», підпорядкованої Головному Управлінню сільських електростанцій і електромереж Міністерства сільського господарства Української РСР. Колектив Нетішинської ГЕС складався з 18 осіб: директора, бухгалтера, 4 турбіністів, 4 чергових щита управління та 8 осіб ремонтного й допоміжного персоналу.
Будівля машинного залу електростанції була одноповерховою, цегляною і являла собою прибудову до млина з боку річки. В машзалі стояли дві гідротурбіни з генераторами, зроблені на заводі «Фойт» (Австрія). Розподільчий пристрій 10 кВ і щит керування знаходились на першому поверсі млина. Для електропостачання населених пунктів було прокладено високовольтну лінію 10 кВ довжиною 58 км. Вона трималася на дерев’яних опорах. Через дефіцит алюмінію використовувались оцинковані стальні дроти. З аналогічних матеріалів були й низьковольтні мережі. Використання стальних провідників спричиняло падіння напруги у користувача до 20%. Середньорічний об’єм виробленої електроенергії становив приблизно 3,8 млн кВт/год. Собівартість 1 кВт/год оцінювалась у 0,58 крб.
Потужності Нетішинської ГЕС катастрофічно не вистачало для потреб сіл і колгоспів. Ставилося питання про будівництво дизельного резерву, та до реалізації задуму не дійшло. Річ у тім, що 1960 року запрацювала високовольтна лінія 110 кВ «Добротвор – Луцьк – Рівне» з підстанцією 110 кВ у Рівному. Від неї планувалося провести лінію «Рівне – Славута», щоб цілковито електрифікувати північну частину Хмельниччини. В 1962 році спорудження такої лінії завершилось.
Розпочалася суцільна електрифікація північних районів області. Невдовзі Славутчина вже живилася від надійного джерела «Львівенерго». Колишній директор Славутського РЕМу О. Красовський в одному з документів зазначив, що «Нетішинська ГЕС іменувалась до 1961 р. З 1961 р. на базі Нетішинської ГЕС був організований Славутський район електричних мереж сільського господарства».
* * *
Яскрава сторінка «енергетичної» історії наших теренів пов’язана зі Славутою. Згідно з відомостями Станіслава й Альбертини Ковальчуків, приведеними у книзі «Славута. Минуле і сучасне», у довоєнний період у місті діяло кілька електростанцій при тутешніх підприємствах. Схоже, невдовзі основним постачальником струму стала міська електростанція, яку в 1936 – 1937 роках обладнано двома локомобілями потужністю 228 і 258 кВт. Підприємство «живило» військову частину та більше тисячі абонентів міського населення.
З початком Другої світової війни електростанція, як видається, на якийсь час зупинилася. Однак невдовзі її функціонування відновилось уже під керівництвом окупаційної адміністрації. Про це довідуємося зі звіту керівника Славутської районової управи про роботу установи в 1941 році. Серед іншого зазначено про те, що «для постачання населення, військових частин, установ освітленням Районова управа з перших днів своєї діяльності подбала про урухомлення електричної станції». Наприкінці 1941 року на підприємстві працювало 19 робітників. Добова спроможність електростанції становила 680 кВт.
В 1942 році з’явився документ, у якому представлено порівняльну таблицю розцінок за користування електроенергією по Славутській електростанції у довоєнний час та станом на 1942 рік (грошову одиницю не вказано, очевидно в обох випадках йдеться про карбованці). Відтак, до війни вартість 1 кВт енергії становила: для приватних осіб – 0,69, для потреб громадського освітлення – 0,55, для фотографа, перукарень, гаражів, конюшень та майстерень – 1,15, для цирків та кіно – 2,00 тощо. Станом на 1942 рік відповідно: 1,00, 0,60, 1,15 та 2,00. Наскільки можемо зрозуміти з іншого документа, датованого лютим 1942 року, до війни електростанції діяли також у Шепетівці, Полонному та Берездові. При цьому зазначено, що «по м. Берездову електровня зруйнована».
Воєнний час та режим окупації по-різному відбивалися на повсякденні наших краян, у тому числі й відносно користування електрикою. Так, у постанові Славутської райуправи від 9 січня 1942 року зазначено, що «згідно розпорядження пана гебітскомісара повинно дотримувати світомаскування всіх приміщень під час користування світлом». Cправа знайшла подальший розвиток у документі про т. зв. «затемнення» за 1943 рік: «Відповідним поліційним установам дано розпорядження всіма маючимися у них засобами добитись повного затемнення й, коли буде необхідно, вимушувати це шляхом слідуючих примусових заходів: грошові штрафи, […] відібрання світил (електр. ліхтарок і др.), вимикання струму з публічним оголошенням». Такі заходи мали на меті запобігти бомбардуванню населених пунктів із повітря.
Ще однією рисою життя в окупації була вимога про економію електрики. До прикладу, в розпорядженні голови Кам’янець-Подільської міської управи зазначено: «виходячи з забезпечення електроенергією військових частин та військово важливих підприємств, потрібно як найбільш економити електроенергію – особливо під час маловоддя річки Смотрич в зимові сильні морози та літню посуху…». «Надужиття» каралися: «за самовільне, без дозволу контори Електровні, включення електроосвітлення на слупі (стовпі. – Т.В.), чи у помешканні – будь то електромонтьор чи інша особа – винний карається штрафом у розмірі 100 карб.»; «за незаконне користування штепсельною розеткою або електроприладдям: плиткою, чайником, праскою та інш., винний карається штрафом у 100 карб.» тощо.
Славутська міська електростанція ще деякий час функціонувала й після війни. Відомо, що у Славуті діяла міська дільниця Шепетівського РЕМ. Тим часом, в 1978 році міська та сільська дільниці електромереж об’єдналися у Славутський район електричних мереж.
* * *
Насамкінець, згадаємо про гідроелектростанцію у с. Межиріч на сусідній Острожчині. Коротенький нарис її історії належить перу відомого свого часу краєзнавця та дослідника Олександра Романчука. Отже, скористаємося відомостями з його праці.
В березні 1949 році у Межирічі організоване колективне господарство ім. 31-ї річниці Радянської Армії. В 1951 році вирішено спорудити в селі електростанцію вище злиття двох річок – Вілії і Збитенки. Її потужність мала становити 75 кВт. Планували 30 кВт електроенергії постачати для Острога, а 15 – до сусіднього села Слобідка (на той час Плужнянського району). Закінчення будівельних робіт очікувалось на кінець 1952 року.
Зведення електростанції здійснювала Дубнівська будівельна контора. При цьому селяни-колгоспники були задіяні у прокладанні двох потрібних для функціонування електростанції каналів довжиною 80 і 263 метри. Велись лінії електропередач. У дерев’яному одноповерховому приміщенні станції стояли дві горизонтальні турбіни. Для регулювання подачі води шлюз був був обладнаний двома дерев’яними заставками.
Попри сподівання, Межиріцька ГЕС почала функціонувати аж у 1955 році й діяла до кінця 1964 року. Думалося, що протягом якихось трьох років будівництво об’єкта окупиться й він почне приносити прибутки. Планувалося за допомогою струму механізувати трудомісткі роботи на тваринницьких фермах і підсобних підприємствах. Передбачалося, що впровадження електроенергії в колгоспі звільнить щоденно близько 150 – 200 колгоспників. Це б заощадило понад 30 тисяч трудоднів на рік… Невеличка колгоспна електростанція служила тільки для живлення лампочок. Іноді підприємство простоювало через нестачу води або ж у зв’язку з повенями, що підтоплювали турбіни. З часом Острозький район під’єднали до загальнодержавної енергетичної системи, відтак потреба у дрібних електростанціях відпала.
Тарас Вихованець
