«По дорозi по кривавiй нам iти у свiт»?..

«По дорозi по кривавiй нам iти у свiт»?..

29 січня - чергова річниця Крутів. У незалежній Україні цю дату відзначають щороку. Відзначають по-різному. Хтось – від щирого серця, хтось – із міркувань політичної кон’юктури. І ставлення до події різне: від беззастережного захоплення подвигом юних героїв і безмежної шани – до заперечення й відвертої ненависті. Є і третє сприйняття – напевно найгірше: байдужість. Мовляв, було – той було, що з того, у нас сьогодні проблем стільки...

Але кожного разу, для значної, якщо не більшої, частини нашого суспільства, відзначати День пам`яті героїв Крут - вже не традиція, а ритуал. І сумний день. І останніми роками, думається, дедалі сумніший. Бо ставлення до подвигу юних українців, як було сказано вище, докорінно різне.

Нині є привід  ще раз поговорити на болісну тему, поміркувати над  минулим і майбутнім…

На початку січня 1918 року становище на фронтах для Української Народної Республіки склалося катастрофічне. До того ж, на теренах України більшовики проголосили три псевдодержавні утворення – фальшиву УНР із центром у Харкові, Донецько-Криворі­зьку та Одеську радянські республіки. 4 січня 1918 року високо­ідейний соціал-демократ Микола Порш, який був тоді міністром праці та  військової справи УНР, наказав розпустити її військо. Це, безумовно, полегшило загарбання українських земель більшовицькою Росією. На відміну від нас, у миролюбність Росія не бавилась, а оголосила про створення Червоної армії (декрет Раднаркому від 15 січня). Опір агресорам був слабкий. А керманичі УНР приховали від народу правду про становище на фронті – «щоб уникнути паніки». Військо проти більшовиків послали, коли ті вже захопили Харків, і воно по дорозі майже все розбіглося, при цьому прихопивши зброю, коней і провіант.

Але, повернемося подумки у Київ січня 1918 року. Столичний район був уже блокований більшовиками. Перед лицем лютої загрози фракції Центральної Ради припинили чвари (на превеликий жаль запізно) і 18 січня ухвалили нарешті Закон про землю – без розгляду поправок та пропозицій. І був той закон досить прогресивний та справедливий, але ухвалювався під гуркіт гармат. Більшовицька артилерія обстрілювала місто, всередині його точилася вулична війна. Люди страждали від громадянського протистояння. Обопільна лють ворогуючих сторін доходила до краю… У суспільстві панувала апатія і зневіра. ІV Універсал Центральної Ради (та ухвалення ще кількох важливих законодавчих актів) дещо посилили українські позиції, але реальної сили, яка могла протистояти російському війську, не було.

За таких умов почалися вагання та чвари в українських політичних колах. Значну роль відіграли в цьому російські соціалісти-революці­онери, з якими на виборах в одному блоці йшли українці. І тоді російські ліві есери, злигавшись з більшовиками, повели за собою певну частину українських есерів, доводячи їм, нібито більшовизм є логічним продовженням революційно-соціалістичних вимог і що більшовицькі гасла мають бути прийняті українськими соціалістами з тактичних міркувань, якщо ті не хочуть бути розчавлені більшовизмом. Центральну Раду, мовляв, потрібно переобрати на з’їзді Рад селянських, робітничих і селянських депутатів і владу на місцях передати саме їм. Та й взагалі прийти до взаєморозуміння з російським урядом, який він там не є, тобто з урядом «народних комісарів». Усе це внесло надзвичайно небезпечний для такого критичного моменту безлад в українську політику, загостривши міжпартійні та міжфракційні чвари. Як бачимо, минуле досить таки  співзвучно  перегукується з сьогоденням.

Ганебну роль відіграв і заколот на заводі «Арсенал», яким більшовики  встромили ножа в спину УНР. На придушення його  було  кинуто єдине боєздатне військове формування – Слобідський гайдамацький кіш під проводом Симона Петлюри. Утримати столицю бодай на кілька днів було необхідно для гідного завершення Берестейських переговорів.

На цих переговорах (06.01 – 20.02) українська делегація (на чолі з Всеволодом Голубовичем, а після 21 січня – Олександром Севрюком) намагалася переконати партнерів у життєздатності УНР. Очільник делегації радянської Росії Лев Троцький заявив, що уряд України не контролює більшу частину її території, а тому її делегація не правомочна. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф О. Чернін підтримав українську делегацію, проте попередив, що Берлін і Відень не підпишуть мирну угоду з УНР, якщо більшовики захоплять Київ.

Чи справді в ті буремні дні в Києві не було військ? Були в столиці ще деякі військові підрозді­ли, зокрема: румунські, польські, сербські, чеські формування – закинуті в Україну виром Першої світової війни.  Та лише чехи допомогли здолати заколотників, усі інші зберігали нейтралітет.

Так сталося, що захищати Київ довелося Студентському Куреню. Складався він зі студентів Університету святого Володимира та Українського народного університету і учнів Другої української гімназії імені Кирила і Мефодія - усього до 300 чоловік. З ними разом рушили вихованці Першої української військової школи, Гідротехні­чної та Фельдшерської шкіл – це ще майже 250 чоловік. Проти цієї необстріляної молоді віком від 15 до 24 років, яка не володіла ні тактикою ні стратегією військових дій, їхало в ешелонах понад дві тисячі червоногвардійців та балтійських матросів із бронепоїздом з гарматами та кулеметами. Командував  учнями і студентами поручик А. Гончаренко, більшовицькими – колишній підполковник царської армії, а згодом лівий есер М. Муравйов.

Ще до початку бою, який тривав близько шести годин, понад 200 українських вояків зникли з третиною набоїв (така гірка правда). Частина студентів та школярів разом і сотником М. Омельчинком загинула в бою, решта опинилася в полоні. Більшість полонених після нелюдських катувань та знущань були вбиті, декількох повезли на розправу до Харкова – як живий «трофей».

Останки юних героїв, знайдені на полі бою, ховали аж 19 березня, коли українське військо під проводом Симона Петлюри та Костянтина Прісовського визволило Київ від більшовиків (1 березня). Навіть батьки подекуди не могли впізнати своїх дітей, бо трупи були страшенно понівечені – розтрощено голови, вибито зуби, розпанахано животи, виколото очі… Тоді ж зняли документальний фільм «Похорон юнаків, замордованих більшовиками під Крутами».

Певна річ, знайшли і гідно поховали не всіх. 18 трун з останками схоронили біля Аскольдової могили. Ще двох юнаків – на Лук’янівському кладовищі. Ці могили вціліли, бо про них мало хто знав. А цвинтар на Печерську радянська влада знищила  у 1935-1936 роках. Надгробки ж було використано для громадських потреб…

Опір загарбникам тривав і після 29 січня. Варто згадати запеклі бої під Ромоданом, Бахмачем, Гребінкою, Ромнами, Люботином, криваву 10-годинну битву за Кременчук. Усьо­го таких  локальних битв у січні того ж року відбулось багато. Достеменно відомо лише про деякі.

Муравйовська орда, захопивши Київ, вчинила страшну різанину. Тоді загинуло понад дві з половиною тисячі киян. Убивали за спілкування українською мовою, за носіння вишиванок. Отут не зайве сказати і про особу М. Муравйова. То був типовий найманець, без честі, совісті і принципів. Ще в якості юнкера, на балу вбив свого товариша і на півтора року потрапив до арештантської роти. Звільнився завдяки амністії. Служив курсовим офіцером у Казанському військовому училищі, курсовим офіцером  у Одеській школі прапорщиків, співробітничав  із царським Охоронним відділенням в Катеринославі. Дослужився до підполковника. 1917 року пропонував свої послуги «воєнспеца» есерам Тимчасового уряду О. Керенського, нарешті – більшовикам.

Лише після здобуття Україною незалежності пам'ять героїв Крут належно вшановано і освячено. На місці бою нині меморіальний комплекс, пам’ятник, обеліск на пагорбі. У Києві біля Аскольдової могили – Пам’ятний знак. Щороку відбуваються урочисто-жалобні заходи, в яких беруть участь  нинішні воїни України і юні вихованці військових ліцеїв.

Про бій під станцією Крути писано-переписано вже досить багато, в тому числі фахівцями-істориками найвищого рівня, але ж варто писати знов і знов, щоб не згасала людська пам'ять.