“У Москві будемо на Різдво” З прочитаного про початок ХХ століття: російська лютнева революція, петроградський більшовицький жовтневий заколот, українська національна революція, громадянська війна, складається враження, що цими подіями були охоплені мільйони людей, величезні території. Разом з тим, згідно з архівними даними так згероїзована й белетризована Біла гвардія навіть у найкращі свої періоди ледь досягала 150 тисяч багнетів (зауважимо, що війська А.Денікіна контролювали територію з населенням у 42 мільйони чоловік. Загальновідомо, що білогвардійські полки формувалися часто насамперед з офіцерів, яких в Російській імперії налічувалось у період війни понад 400 тисяч). За Київ часто воювали по 5-10 тисяч бійців з обох боків... Та все ж це історична правда, що в 1917-20 роках на євразійському просторі відбувалися грандіозні події, наслідок яких відчувається й у сучасному світі. От тільки поставити їх належить, зокрема, в контекст тодішньої геополітичної ситуації, що визначалася конфліктом між державами Антанти (Франція, Великобританія, Росія) та Четвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), виходом у євразійську політику США з новими доктринами, зокрема, утвердженням права націй на самовизначення тощо і внаслідок цього зініційованої боротьби народів Російської імперії: Польщі, Фінляндії, України, країн Кавказу та Середньої Азії за незалежність, експортування більшовицької ідеї “світової революції” (спровоковані червоною Москвою революції в Німеччині, Угорщині, Словаччині і так далі). Виокремлений розгляд подій громадянської війни продовжує народжувати міфи та коньюнктурні романтично-патріотичні легенди, наприклад, про те, що ніби-то “честь перемоги над денікінською армією восени 1919 року належить головним чином махновцям” (“Сто великих українців”. Москва, “Віче”. Київ, “Орфей”, 2001, “Сто знаменитих людей України”. Харків, “Фоліо”. 2004). А окремі дослідники вітчизняної історії (зокрема, харківський філософ І.Россоха) йдуть далі, конкретно пропонуючи українській владі День Соборності України святкувати не 22 січня 1919 року, коли відбулося проголошення акту возз”єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну Україну, а 27 вересня. Саме у цей день 1919 року в районі села Перегонівка поблизу Умані об’єднана українська армія (військо УНР, Українська Галицька армія, повстанці Н.Махна) одержала перемогу за словами І.Росохи ”над армією Денікіна”(!?). Емоційний харківський філософ так захоплений своїм “відкриттям”, що твердить: “Іншими словами, не було б Уманського прориву, не було б Радянського Союзу та світового комунізму... не було б і ніякої незалежної України”.
ФРОНТОВИЙ ЛИСТ В КОКТЕБЕЛЬ “Ось я й в полку, але не в тому, про який гадав. Наш полк розгорнувся в кілька полків – я перейшов у 3-ій Офіцерський генерала Маркова... Так і пишіть мені – Добровольча Армія, 3-ій Офіцерський генерала Маркова полк – Полкова кулеметна команда – підпоручику Ефрону. Ми рухаємось на Москву. Мене зустріли в полку так радо, що я відразу відчув себе добре... Старим офіцерам дають вістових та верхових коней, що дуже полегшує життя тут... У Москві будемо на Різдво”. 5 жовтня 1919 року, у той день, яким Сергій Ефрон датував свого листа, 3-ій Марковський полк вивантажився на станції Становий Колодязь, що в 20 верстах від Орла, й відразу ж відправився на фронт. Орел був захоплений ще 1 жовтня, але тепер у обхід білогвардійців націлилися червоні латиські стрільці. Марківців і кинули їм назустріч. У кровопролитних боях в районі Кром марківці втратили третину особового складу й врешті-решт були відведені в резерв до Курська. Повернувшись через декілька днів в окопи, марківці просунулись вперед й підійшли до містечка Щигри, але і їм довелося відступати від Москви. Різдво С.Ефрон разом з однополчанами зустрічав аж на Кубані в станиці Кущевській. Потім був Новоросійськ, евакувація в Крим й еміграція... В цьому приватному листі Сергія Ефрона (чоловіка російської поетеси Марини Цвєтаєвої, яка талановито оспівала патріотизм білогвардійців, їхню відданість Росії) до поета Максиміліана Кірієнко-Волошина, мов у краплині води, сконцентрований весь зміст тодішніх подій. Й справді, звідки раптом взялися на більшовицько-денікінському фронті латиські стрільці та інші полки й дивізії? Адже більшовицька Москва досі відкрито лежала перед денікінцями мов на долоні і для майбутнього параду переможців на Красній площі для Головнокомандуючого Добровольчої армії генерала Антона Денікіна вже спішно готували білого красеня-коня. АНТАНТА ПРАГЛА ЗБЕРЕГТИ РОСІЙСЬКУ ІМПЕРІЮ В романі Михайла Шолохова “Тихий Дон” є сторінки, які за давньою радянською підцензурною традицією випадають з поля уваги читачів. У всякому разі літературна критика раніше ніколи не акцентувала на них. Та ось в розпал багаторічних суперечок про авторство “Тихого Дону” з”явилося фундаментальне дослідженя І. Мєдвєдєвої-Томашевської “Стремя Тихого Дона” (Париж, 1974). У ньому в розділі “Історичні події та герої роману” йдеться про одну з провідних тем твору, висловлену словами давньої козацької пісні про тихий Дон: ... Но и горд наш Дон, наш батюшка, Басурманину он не кланялся, У Москвы, как жить, не спрашивался… Ідея самостійності Області Війська Донського непорушним каменем лягла на дорозі Білої гвардії з самого початку її виникнення. Ні монархічні, ні ліберальні, ні соціалістичні ідеї не цікавили дончаків, які були захоплені п”янкою ідеєю незалежності. Герой “Тихого Дону” сотник Юхим Ізварин був затятим козаком-автономістом: “Земля ця – наша, кров”ю наших предків полита, кістками їхніми засіяна, а ми, підкорені Росією, захищали чотириста років її інтереси й не дбали про себе. У нас є виходи до моря. У нас буде сильна й боєздатна армія, і не лише Україна, але й Росія не посміють зазіхнути на нашу незалежність!” До речі, ідеологи донської самостійності жили не лише мілітарними проблемами. Наприклад, в розпал громадянської війни розроблялися проекти Волго-Донського та Донецько-Дніпровського каналів. У другій половині “Тихого Дону” його автор відмовився від розвитку цієї лінії роману, проте в реальності все було не так просто. 7 серпня 1918 року Українська Держава гетьмана П.Скоропадського та Всевелике Військо Донське (отаман генерал П.Краснов) підписали попередню угоду, якою визнавали “взаємну свою незалежність та суверенітет”. Таємною угодою Україна передавала Дону озброєння для формування трьох армійських корпусів. Щоправда, союзники кожний по-свойому бачили майбутнє: генерал П.Краснов прагнув федерації під іменем Доно-Кавказький Союз, а гетьман П.Скоропадський пропонував створити союз Дону, Кубані, України, Грузії, Криму... Ситуація на фронтах громадянської війни постійно змінювалась, союзи (на папері) виникали й розпадалися. Стабільним був лише іноземний вплив на постреволюційні події в колишній Російській імперії. Як відомо, Україна потрапили в зону інтересів Франції, а Дон, Кубань, Кавказ – у зону інтересів Великобританії. Командувач ВСЮР (Вооруженные силы Юга России) генерал Антон Денікін, засліплений фанатичною ідеєю будь-якою ціною відновлення “єдиної і неподільної Великої Росії”, не був здатним ні об”єднати прихильників білого руху, ні дипломатичним шляхом створити навколо нього сприятливу атмосферу, використовуючи Антанту. Сторінка 2 з 3
У білих не було згоди навіть у стратегії боротьби проти червоних: з самого початку громадянської війни ще за командування Добровольчою армією генерала Лавра Корнілова одні відстоювали ідею йти на схід на з”єднання з військами адмірала Олександра Колчака, інші (у тому числі й Л.Корнілов) стояли за кубанський похід... Та найбільше шкодило білогвардійцям те, що всі вони були прихильниками великодержавної ідеології – стрижня царсько-московського державотворення. РОЗДУМИ ЮЗЕФА ПІЛСУДСЬКОГО 20 червня 1919 року А.Денікін у звільненому від більшовиків Царицині видав “Московську директиву”, якою передбачалося захоплення більшовицької столиці, відновлення “могутньої єдиної і неділимої Росії”. Обіцялось проведення децентралізації влади шляхом встановлення обласної автономії та широкого місцевого самоврядування. Останнє, очевидно, декларувалось заради хоча б ситуативної єдності антибільшовицьких політичних сил, оскільки весною 1919 року командування ВСЮР нарешті об”єднало під своїм началом Всевелике Донське та Кубанське козацтва. Наступ на Москву йшов паралельно з веденням бойових дій у східному та західному напрямках. Похід на Київ мав завершитися з”єднанням частин Добровольчої армії з польською, яка 1919 року нараховувала майже мільйон солдатів (крім військових цілей Добровольча армія мала й іншу мету в Україні – поповнити запаси зерна, оскільки на Лівобережжі очікувався багатий врожай). Лідер проголошеної 7 жовтня 1918 року польської держави Юзеф Пілсудський мав чітку програму відродження Великої Польщі шляхом федеративного об”єднання українців, литовців, білорусів та поляків. Ідея Речі Посполитої багатьох народів жила у ньому ще з часів його заслання до Сибіру. І коли денікінська армія наблизилась до Москви на відстань у 100 кілометрів, Ю. Пілсудський зрозумів, що настав його час вплинути на розвиток східноєвропейських подій. Стати на бік А.Денікіна й знищити більшовицьку революцію чи зберегти нейтралітет й у такий спосіб сприяти розгрому Добровольчої армії? Перемога А.Денікіна привела б до відродження Російської імперії, де Польщі у кращому випадку була б відведена роль автономії. Коли ж візьмуть верх більшовики, у боротьбі з ними можна розраховувати на допомогу Заходу. Ю.Пілсудський вибрав останнє. Він уклав з червоною Москвою таємну угоду, якою “військові дії на польсько-радянському фронті тимчасово припинялись”. Цікаво, що у ці ж дні у Таганрозі разом з представниками Антанти польська військова місія вела з А.Денікіним переговори про союз. Затягування переговорів поляки пояснювати побоюванням, що А.Денікін ніколи не визнає незалежність Польщі і що в разі перемоги білогвардійців у Росії запанує диктатура й реакція. Більшовики зупинили білогвардійський наступ й у листопаді А.Денікін у розпачливому листі принижено знову прохав Ю.Пілсудського про допомогу. До Варшави прибув представник Антанти британський комісар Г.Д.Маціндер з повторним проханням підтримати А.Денікіна. Саме в білогвардійському генералі Антанта (після О.Колчака) бачила того, хто відродить царську імперію. З дитинства пам”ятаючи про антиросійські польскі повстання, про заслання до холодного Сибіру, про жорстокі придушення боротьби поляків за свою незалежність Ю.Пілсудський був непорушним з своєму рішенні триматися нейтралітету, не без задоволення спостерігаючи, як конає ненависне йому царство Романових. У своїх спогадах А.Денікін саме поляків звинуватив у своїй поразці під Москвою, що потягла за собою відступ Добровольчої армії та наступну евакуацію до Туреччини. Згадує він і про боротьбу з повсталим українським селянством, у тому числі й Н.Махном. КИЇВ БУВ ЗАЙВИМ У ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ТРИКУТНИКУ “ВАРШАВА-МОСКВА-ДОН” Наскільки твердим у своїх великодержавних намірах відродити “єдину й неділиму Росію” був А.Денікін, настільки ж компромісними були лідери Всевеликого Донського козацтва та Кубані, які вели активну дипломатичну діяльність у пошуках союзів як з Україною, так і, зокрема, з Німеччиною. Особливо успішними були контакти між гетьманом П.Скоропадським та отаманом Донського козацтва П.Красновим. 3 листопада 1918 року між ними відбулася зустріч (залізнична станція Скороходово під Полтавою). Але вже наступного дня в Німеччині перемогла ініційована більшовиками революція й геополітична ситуація у Східній Європі набула несприятливого характеру для виникаючих на руїнах царської імперії незалежних держав. 21 березня 1919 року більшовики ініціювали проголошення в Будапешті Угорської Радянської Республіки... А.Денікін не вважав приниженням за посередництва Дону одержувати допомогу, зокрема, озброєння та амуніцію, від гетьмана П.Скоропадського, а от сісти за стіл переговорів не міг, називаючи подібні контакти зрадою ідеї Великої Росії. Між іншим, історики часто ігнорують вплив на хід подій психологічних факторів. Затятість А.Денікіна, наприклад, щодо української незалежності, можливо, пояснюється біографією генерала. Є досить аргументована версія про те, що саратовські Денікіни є нащадками українця Дейнеки, який мешкав у Приволжжі й вимушений був обруситися, змінивши прізвище (1863 року батько А.Денікіна брав участь у приборканні польського повстання). Українські сторінки біографії А.Денікіна – це не лише його навчання у Києві, служба в Житомирі, участь у боях І-ї світової війни на Волині, але й нещадна боротьба з будь-якими проявами українського національного життя (заборона української мови, преси, друку книг українською мовою тощо) на територіях, зайнятих частинами ВСЮР. Крім цього, як зазначав князь В.Оболенський, генерал “був надзвичайно прямолінійним у своїх уподобаннях, почуттях та судженнях. Одного разу повіривши у щось, залишався вірним своїм поглядам до кінця, хоча реальне життя на кожному кроці переконувало його в протилежному”. А.Денікін тяжко переживав своє безсилля у намаганні змінити ситуацію як на фронті, так і в тилу, де панували дезертирство, спекуляція, хабарництво, казнокрадство й беззаконня. Сам відважний генерал вів надзвичайно скромне життя: носив потерту й багато разів прану військову форму, у короткі часи перепочинку збирав у лісі жолуді, з яких у домашніх умовах виготовляли каву... Якщо Варшава сприяла Києву у його державницьких змаганнях, то більшовицька Москва у союзі з А.Денікіним, підтримуваним у цьому питанні Антантою (парадоксальний наслідок геополітичної ситуації), відкидала будь-яку можливість звільнитися від імперських обіймів. МАХНО – ПРОБІЛЬШОВИЦЬКА МАРІОНЕТКА, ЕПІЗОД-КАЗУС УКРАЇНСЬКОЇ (А, МОЖЕ, МОСКОВСЬКОЇ?) ІСТОРІЇ Ради справедливості, треба зауважити, що “Московська директива” А.Денікіна не була безумовно підтримана його союзниками та однодумцями. Відкрито проти неї виступили, зокрема, генерал П.Врангель, який вважав, що похід на Москву – це смертний вирок арміям ВСЮР (Вооруженные силы Юга России – Збройні сили Півдня Росії). Пізніше П.Врангель взагалі назвав “Московську директиву” безграмотною у військовому відношенні. Заперечував проти наступу на північ й командувач Донської армії генерал В.Сидорін. На переконання останнього: треба спочатку зміцнити тили. До речі, опоненти А.Денікіна завжди наголошували на відсутності у генерала стратегічного мислення. Командувач добровольців був фанатично відданий ідеям Великої самодержавної Росії, але, як переконує реальність, не мав таланту політика, а тим більше дипломата. А.Денікін вважав, що війна з більшовиками 1919 року вступила у вирішальну фазу (весною й влітку добровольці провели успішний наступ й суттєво ослабили Південний червоний фронт). Три армії: Добровольча (командувач В.Май-Маєвський), Донська (В.Сидорін) та Кавказька (П.Врангель), за наказом А.Денікіна вирушили на північ трьома потоками. 98-тисячне білогвардійське угруповання вело наступ: добровольці - в Україні, донці – на воронезькому напрямку, кавказці – вздовж Волги. Більшовики були здатні виставити спочатку лише 70-тисячну армію. Шальки терезів історії схилялись на бік денікінців. Тепла осінь 1919 року надовго запам”яталась учасникам московського походу: полки просувались стрімко, здавалось ще день-два і першопрестольна буде захоплена. Начальник штабу Главкома ВСЮР генерал М.Романовський з впевненістю заявляв, що новий 1920 рік Білі армії святкуватимуть в Кремлі. Урядовців підганяли з завершенням розробки аграрного та робітничого законодавства, плануючи опублікувати їх відразу після захоплення столиці... Але внаслідок згадуваних вище таємних польсько-радянських угод на антибілогвардійському фронті з”явилася 40-тисячна дивізія червоних латиських стрільців з 10-тисячним кавалерійським загоном. Крім того більшовицький головнокомандувач І.Вацетіс перекинув під Орел бригаду червоних козаків В.Примакова та ще кілька добре оснащених стрілецькою та артилерійською зброєю підрозділів. Саме під згадуваними С.Ефроном Кромами І-ша латиська дивізія та 7-ий латиський полк у ніч на 27 жовтня у жорстоких кровопролитних боях нанесли денікінцям вирішальний удар, після якого білогвардійці почали масово відступати на південь (до речі, латиші пізніше знову протистояли марковцям, але вже у Криму, де зосередились рештки білогвардійського війська під командуванням генерала П.Врангеля). Доля російської громадянської війни була вирішена на користь більшовиків. А тепер повернемося до так емоційно описаного І.Россохою уманського розгрому об”єднаними українськими військами 27 вересня “армії Денікіна”, як твердить науковець (насправді повинно йтися про три білогвардійські полки: І-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський та 5-й Литовський – авангардне угруповання західного напрямку Добровольчої армії генерала В.Май-Маєвського). По-перше, щодо змісту укладеної 20 вересня 1919 року у Жмеринці угоди між УНР (Українською Народною Республікою) та махновцями. Вона, зокрема, передбачала виділення Н.Махнові території для встановлення “вільного радянського ладу”. Також гуляйпільський “батько” залишив уенерівцям понад 3-х тисяч поранених та хворих, одержав безплатно 125 тисяч патронів і 575 тисяч купив за 50 тисяч карбованців золотом. 26 вересня Н.Махно запросив С.Петлюру до Умані для переговорів, а насправді “батько” хотів повторити те, що він зробив з полковником армії УНР М.Григорьєвим – підступно вбити С.Петлюру (між іншим, розстрілявши М.Григорьєва, Н.Махно відразу ж телеграфував: “Всем, всем, всем! Копия – Москва, Кремль. Нами убит известный отаман Григорьев. Махно”). Проте замах не вдалося здійснити, оскільки Умань була переповнена військами УНР. До речі, очевидно, саме тому Н.Махно на переговори не прибув. Зіткнення з добровольчими полками сталося біля села Крутенького – бій виграли махновці, але переслідувати денікінців не стали. Навпаки: імітували відхід на захід. Вночі ж різко розвернулися й вдарили по основних силах добровольців. Наступного дня розпочався бій за уманське село Перегонівку, в якому Н.Махно участі не брав, бо вирушив із загоном у тил білих. Добровольці успішно атакували повстанців, але їм у спину вдарив Н.Махно... Після короткого перепочинку, махновці стрімко рвонули у степ, залишивши союзників на чолі з С.Петлюрою. За кілька днів “батько” вже був далеко від Дніпра у рідному Гуляй-Полі. Потім почався його рейд тилами ВСЮР, під час якого махновці справді загрожували Таганрогу – ставці А.Денікіна. Останній вимушений був кинути проти селянських повстанців, у тому числі й махновців, з”єднання генералів Я.Слащова та А.Шкуро. Все це так. Але рейд Н.Махна у денікінській історії – лише незначний, хоча і яскравий, епізод. Тим більше, що не можна обходити мовчанкою факти, які пояснюють мотиви махновського походу. 14 листопада 1919 року більшовицька газета “Правда” опублікувала повідомлення про успіхи Н.Махна у тилу Білої гвардії. Напередодні публікації Л.Троцький дискутував з червоним головнокомандувачем І.Вацетісом про доцільність нанесення удару по тилах А.Денікіна. Як бачимо, план махновського рейду майже до Дону – не випадковість і не примха “батьки”, а директива Москви. Не будемо також ігнорувати й ту обставину, що коли б не поспішливий наступ Добровольчої армії на більшовицьку столицю й не рішуча відсіч білогвардійцям, то невідомо чи й повернувся б отаман до свого Гуляй-Поля. Військова біографія Н.Махна “писалася” у Кремлі (тим, хто сумнівається у слушності цієї тези, радимо ретельніше ознайомитися з емігрантським періодом життя отамана, який, підводячи підсумки своєї справді бурхливої діяльності, позиціонував себе відвертим радянофілом, котрий педантично відзначав всі роковини жовтневого більшовицького заколоту черговою схвальною публікацією у французькій пресі. Логічна й поява на намогильній плиті Н.Махна слова “комуніст”). 11-го грудня 1919 року більшовицький нарком військових справ Л.Троцький видав наказ про викорінення партизанщини, зокрема й махновщини. А вже 2 жовтня 1920 року червоні підписали з Повстанською армією Н.Махна угоду про участь останньої в поході на білогвардійський Крим... Історія повинна писатися на основі документів, а не ідеологічної доцільності. Тим більше, політичної коньюнктури. Віталій Абліцов
|
