Вiйна i художниця
Лідія Іванівна Спаська прожила цікаве і непросте життя. З часу демонстрації її останньої у Нетішині персональної виставки пройшло без малого двадцять років, але в пам’яті закарбувались її прекрасні роботи, виконані рукою справжнього майстра. Портрети синів Клима та Микити, дівчинки з бантиком, Вікторії Лисянської, Али-Магомета, Є.Полонської, старого чабана, вид на Острог з вулиці Гагаріна, тюльпани, нарциси, конвалії – все це передано натхненною палітрою людини світлої, правдивої, богообдарованої.
Тому дуже цікаві свідчення Лідії Іванівни про війну, яка не оминула її долю. Зокрема вона засвідчує, що під час окупації німецькі націоналісти штучно розпалювали ненависть і підозру між українцями та поляками, роздаючи їм без розбору стрілецьку зброю. «Ненависть розгорілася між поляками та українцями ще до німців. І, як у грі «Що? Де? Коли?» невідомо стало, кому, від кого і куди ховатися.
Відступати стали німці після Сталінграда; все більш розпалювалася ненависть між поляками і українцями. Все небезпечніше ставало залишатися в лісі, і ми з Микитою (сином) - у Ківерцях. Перед цим українські націоналісти по-звірячому замучили старих, ні в чому неповинних пастухів. Не дивно, що таке звірство породило у відповідь звірство...
Поляки безжально вбивали всіх жителів Гавчиць, які не встигли втекти, а саме село дощенту спалили».
За свідченням Лідії Іванівни, у багатьох селах Холмщини та Західної України поляки за допомогою потужних домкратів обрушували православні церкви.
Після Гавчицьких подій Лідія Спаська з чоловіком і сином опинилися без даху над головою і тулилися у рідні в Ківерцях, Луцьку та Дубно. Німці пропонували всім бажаючим виїхати «нах Дойчланд», але чоловік неодмінно хотів залишитися на Батьківщині і воювати з ворогами у складі Червоної Армії, яка наступала і незабаром мала звільнити Західну Україну. Він був патріот і ідеаліст: був переконаний, що після страшної війни комуністи переродилися і стали «хорошими».
У 1944 році родина Спаських поселилась у Дубно у сестри Лідії Іванівни - Марії, яка була замужем за чехом Долежалем, відомим лікарем. У них був великий двоповерховий будинок, половина якого була знесена авіабомбою.
В цей же час, взимку 1944р. у Лідії Іванівни народився другий син Клим. Л.І. згадує: «А мені прийшов час народити. Прийшла в пологовий будинок години в чотири, а вже у вісім народила безболісно ... А Катюші б’ють... Всі вугли нашого будинку розбиті, вибиті вікна, по сусідству інфекційна лікарня зовсім розбита, хворих вселили до нас. Клим відразу розболівся - і жовтяниця, і нежить, і бронхіт, і шлунок. Лежить він біля мене, страшний, схудлий, очі впали, шкіра зморщилася ... На десятий день опівночі прийшли есесівці і кажуть: «Одна година на збори, машини біля будинку, і - «нах Дойчланд». Був мороз, вітер із завірюхою. У мене хворий Клим, я в осінньому пальтечку. Вирішую: нехай нас краще тут уб’ють. Вийшла з Климом з дому. Німці стоять, курять. Про шапку-невидимку я мріяла з дитинства. Тут її мені Бог дав - жоден німець мене не побачив»…
Німці вивозили все місто, пригрозили, що будуть кидати у вікна гранати, і люди великої вервечкою пішли в сторону Німеччини. Зупинку зробили в найближчому до Дубна селі. Лідія Іванівна пише: «Насамперед хрестили Клима. Один батюшка хрестив, інший кумом. На третю ніч у будинок увалюються німецькі солдати. Дуже цікаву картину можна було спостерігати: на столі в конвертику спить Клим, навколо нього на столі - гніздо з гранат, а навколо столу частокіл з автоматів».
Чоловік, Василь Георгійович, пішов добровольцем у Червону Армію. Він не приховував, що служив до цього у біляків. Відправився на фронт, був поранений, після одужання знову на фронт, де і загинув 3 лютого 1945р. в селищі Тімерандоф на східній околиці міста Ельбінг в Пруссії.
Лідія Іванівна згадує про радянських солдатів і офіцерів: «Які вони всі були хороші, жаліли мене, ділилися пайком. Зовсім різні вони були, але ніхто мене не образив. Але у що вони перетворилися, переможно повертаючись із Заходу на Батьківщину?! - Суцільно все п’яниці і розпусники».
Фронт просунувся на захід, але життя було не з медом. Хоча… «Одного разу у будинку я «випадково» спіткнулася об якусь плетінку з верби. Подивилася, а там великий, зовсім цілий бутель, повний цукру. Потім «випадково» зустріла в місті на підводі сусіда Долежаля з села Молодаво, який був там головою. Господарство Долежаль (сад, город, луг, корова і т.д.) записав на мене».
І ось тут на Лідю Іванівну звалилася нова біда: вона була дуже гарна і за нею став волочитися перший секретар міста Дубно. Отримавши відсіч, він став переслідувати вдову, позбавив її майна, господарства, і Лідія Іванівна змушена була тікати в Ківерці до родичів, а 1948 року переїхала в місто Острог. Л.Спаська з дітьми тулилася де доведеться, поки її не виручив київський кореспондент, який написав про талановиту художницю і велику подвижницю. Жила вона приватними замовленнями місцевого краєзнавчого музею, шкіл та установ. Серед творчого доробку цього періоду «Повстання в селі Новомалин», портрети Северина Наливайка та Богдана Хмельницького, «Острозька трагедія 1036 року», «В’їзд Богдана Хмельницького в Острог», «Битва з татарами під Острогом 1578 року», розписи церков.
Лідія Іванівна не зі слів інших знала, що таке війна. В її свідомості вона відклалась, як зло. Тому у творчості художниці ця тематика не отримала розвитку. Вона була насамперед жінкою, хранителем домашнього вогнища, творцем добра.
Віктор Гусаров
