Голос першої «Журавки»
Ніна Володимирівна Ткачук корінна нетішинка.
Біографія її мало чим відрізняється від біографій однолітків тієї пори, які народилися і жили в селах. Змалку довелось пізнати важку працю по домашньому господарству та в колгоспі, заробляючи трудодні. Роботи не боялась. Вже десятилітньою бігала в поле полоти бур’яни. До війни встигла закінчити лише п’ять класів. Відтак довелось працювати вже на німців в тому ж таки колгоспі. Саджала картоплю, працювала з вилами і лопатою біля молотарки, віялки або сушарки. Зимою відгодовувала худобу…
– Нас було у батьків четверо дітей, – веде розповідь баба Ніна. – У 1944 році батька забрали на фронт, звідки він вже не повернувся. Робота, і тільки вона, завжди була моєю супутницею. Влітку пасла череду, ходила в ліс по ягоди та гриби, працювала на заготівлі сіна. І, беззаперечно, обробляла так звану колгоспну «норму». Було дуже важко, ми майже не знали, що таке відпочинок. Але все ж таки основний тягар припадав на мамині плечі. Від повсякденної виснажливої роботи вона все більше втрачала сили. Одного разу, оступившись, впала з горища, пошкодивши хребет. Цілих десять років мама була прикута до ліжка. Спочатку нашим опікуном була бабуся, але незабаром вона померла. За нею полишила цей світ і мама. Залишившись на самоті, ми намагались підтримувати одне одного. Було важко і боляче, що ми, діти, несемо такий важкий хрест.
Після закінчення школи Ніна деякий час працювала у військовій частині села Цвітохи та Острозькій лікарні. А через сім років остаточно «прописалась» в городній бригаді нетішинського колгоспу, пропрацювавши там, аж до виходу на пенсію. У неї, як мовиться, «горіли руки від роботи». Навіть після того, як вже отримала законне право спокійно, без зайвої метушні, жити і тішитись внуками, ще цілих десять років не полишала роботу у колективі городників.
На порозі вісімдесят п’ята річниця, позаду - ціле життя, наповнене драматичними та трагічними епізодами. Її життя «приперчене і присолене» так, що дивуєшся, як вона змогла витримати стільки випробувань. Трагічні сторінки в її біографії, на превеликий жаль, потроювались раз по раз.
У 1955 році вийшла заміж за односельця Петра, народила двох синів - Дмитра та Анатолія. Хлопці підросли і, ставши на ноги, стали добрими помічниками. Жити стало легше та затишніше. Але, за рожевими ранками та сонячними днями приховуються сірі сутінки і темні ночі.
Потемніло їй в очах у 1982 році, коли чоловік Петро, розвантажуючи дрова через необережність впав, пошкодивши хребет, і невдовзі помер. Знову небо над головою стало сірим, а у повітрі відчувався полиновий присмак. Але треба було жити, вірити і сподіватись, що все влаштується. Оженила синів, діждалась внуків.
Грім серед ясного неба прогримів над її вже сивою головою у 2005 році. Від серцевого нападу на 47 році помирає старший син Дмитро. Ледь оговтавшись від такого удару, не впала у відчай, не скорилась, далі йшла тернистим шляхом, наперекір важкій долі. Через чотири роки пішов з життя Анатолій, не дотягнувши до піввікового ювілею кілька місяців.
Нині вона не обділена увагою невісток, внуків, яких у неї п’ятеро. Підростають четверо правнуків, старшому Михайликові чотири, найменшій, Кірі,- майже два роки. Її внуки і правнуки, - це ковток свіжого повітря.
Пережите – відійшло, відболіло, хоча душевні рани залишили слід у її душі, а фізичні щодня нагадують про себе. Життя набуло іншого забарвлення, значення, і це дає сили і віру, пробуджуючи почуття, які давно не дають спокою її зраненому серцю – почуття віри у справедливість.
Нині вона остання представниця початкового складу хору ветеранів війни та праці «Журавка». Понад 25 років проситься у політ її голос, голос воєнного дитинства.
Віктор Войковський
Фото автора