«И к тому дей подданыи именя Твоей Милости Велбова…»
В їх історичній долі чимало спільного: Нетішин і Вельбівно були і є сусідами; обидва населені пункти єднає давній історичний шлях з Острога через міську Вельбівненську браму до Славути, а ще – швидкоплинна течія стародавньої Горині; в другій половині XVI – першій половині XVII століть вони, які і низка інших довколишніх поселень, були власністю роду Острозьких та підпорядковувались їх замковій адміністрації, навіть одну з повинностей на користь князя нетішинці повинні були відбувати разом із вельбівцями. Одвічну, хай часом позірну, спільність на короткий час розірвав у 1921 р. українсько-польський кордон… Це буде згодом. Наразі ж, усвідомлюючи незаперечну істину про те, що село – це, насамперед, його люди, спробуймо крізь призму історичних джерел ближче познайомитись із мешканцями Вельбівного XVI-XVII століть.
Хто й коли вперше почав загосподарювати тутешні терени та нарік їм ім’я – не знаємо. В одному з ранніх документів від 1534 р. разом із Кривином згадується село Велбов, у якому, поза сумнівом, потрібно розуміти теперішнє с. Вельбівно Острозького району. У власній назві «Велбов», на наш погляд, натякається на її походження від гіпотетичного, незвичного нам імені Велб/Волб/Вилб чи Велба або подібних: чий ґрунт, осад – Велбов, подібно як і Нетішин від Нетоши/Нетоси, Лючин-Лютика, Кривин- Крива, Київ- Кия і т.д. Між іншим, в 1542 р. серед боярських, тобто – належних слугам, сіл у володіннях князів Острозьких згадується Вольбарів (тепер – с. Нагірне в Дубнівському р-ні). І тут, ймовірно, проглядається таке ж ім’я – Волб: буквально «рів Волба» (місцевість там і справді густо помережена горизонталями). Зрештою, є й інші думки щодо походження назви Вельбівного. В ранніх джерелах село ще йменується Wielboyno, Woyboyno, Wielbuino, Wielboino, Вельбоино, Велбоино.
Наприкінці січня 1534 р. польський король Зиґмунт позивав князя Іллю Острозького у зв’язку зі шкодами, починеними для іншого князя – Кузьми Заславського. У справі як звинувачуваний згадується слуга Іллі Костянтиновича – незнаний з імені боярин Вилбуйський. Проблеми поміж троюрідними братами навіть після королівського втручання не припинились. У квітні того ж року, в черговому позові Зиґмунт, перелічивши кривди, завдані підданими Острозького для Заславського, додав: «И к тому дей подданыи именя Твоей Милости Велбова, а Кривина у в озера его уступают ца и рыбы на себе ловят и по власным его рекам бобры бьют, а они дей перед тым жадного уступа не мевали…» – не мали на те жодного права.
Вельбівці фігурують у ще одному акті від 1546 р., пов’язаному з тими ж родинними незгодами. Так, у позові тепер уже вдові князя Іллі, Беаті Острозькій, король дорікає княгині за те, що «чоловекъ дей твой Велбойский, Иванец, с помочники своими у чоловека дей его [Кузьми Заславського. – Т.В.] Радоселского (тепер – с. Радошівка на Ізяславщині), в Микиты, злодейским обычаем выдрал бчолъ двадцатеро. Отаман [старший серед селян. – Т.В.] дей твой из Велбойна ж, Протасец Шешкович, с помочники своими у в отамана дей его Радоселского, Еска, злодейским обычаем выбрали бчол шестдесят». Серед вельбівців, «задіяних» у тих чи інших проступках, згадуються також чи той самий, чи інший Іванець, а ще Урко та Юрець. До речі, серед кривдників був і нетішинець Охримець. Хоча контекст документів не з приємних, та, як не парадоксально, саме завдяки їм ми у змозі дізнатись про людей, що замешкували село багато століть тому.
На початку 90-х років XVI ст. доля Вельбівного перетнулась із життєвим шляхом вже відомого нам із попередніх розмов на історичних перехрестях Олізара Васильовича Єрлича. Нагадаємо, що за службу князь К.-В. Острозький надав Єрличеві 500 золотих. Для набуття грошей він відступив Олізарові у т. зв. тримання з метою прибутку с. Колом’є та кілька селянських родин у Нетішині, Кривині та Вельбівному. Серед мешканців останнього згадуються: Сенко Логвинович, Степан Логвинович, Грицько, Єрмак Логвинович, Фень Леменчич, Грицько Мелкович, Максим Ходакович, Тиміш, Тиміш Ходакович, Семен Мелків зять, Жданець Ходакович, Остап Сецень та його брат Наум. «Которые ж то подданые, – зазначається в наданні, – пан Колинскии (тобто, «Колимський», О. Єрлич. – Т.В.) до посесии и держаня своего взявши, на роботу им заказал», тобто, поклав на них виконання деяких обов’язків.
Для переважної більшості тутешніх поселенців повсякдення характеризувалось працею у сільському господарстві. Разом із тим, одним із важливих для вельбівців занять було рибальство. Вже в другій половині 70-х років XVI ст. тут згадуються «рибитви»: Протас Мацькович, Грицько Коленкович, Опанас Ходорчич та інші – всього вісім осіб. В документі від 1620 р. поряд із рибалками перелічуються «сліжовники» – Йовсій, Йовсюк і Жук. Гадаємо, йдеться про категорію рибалок, що «спеціалізувалися» на гольцях та, певно, в’юнах (польською голець вимовляється «шьліз», локальні назви цієї невеликої донної рибки – сліж, сліз). Той же документ називає Макара й Ганка Рачників – людей, прізвиська котрих недвозначно натякають на рід занять.
А ще в першій чверті XVII ст. поспільство займалось ковальством (Трохим, Юско, який у 1604 р. був також сільським отаманом; старий коваль Андрій), кушнірством (Михно, Степан, Сенко), воскобійництвом (Дмитро, Петро Климів), гончарством (Войтко, Хвалько, Лаврін, Іванко), ймовірно, полюванням на бобрів (Мацко «бобрівник»), бджільництвом (бортники Сульга Федір Івашків, Дем’ян Івашко, Маркович та ін.), полюванням (Рицько Клишин, Терсута, Іван Полесько та Васько, Іванишин син – «лісові стрільці»). Були й люди непересічних професій – ямник Кіндрат і Степан Микитин пушкар. Старшими у громаді були отамани Юско, Андрій, Сидір Бочний. На 1629 р. у селі налічувалось аж 204 «дими», тобто хати/двори, відтак кількість люду можна приблизно обрахувати у понад 2 тисячі осіб.
Вже в першій половині XVI ст. у Вельбівному функціонував водяний млин. В документі 1620 р. говориться про те, що у вельбівненському млині було два борошнових камені («кола») та взагалі не було ступ для товчення круп, а мельник кожні сімнадцять тижнів повинен був вигодувати «від кола» одного вепра, котрого мав отримати від князівського урядника. Більше того, мірошник «від кола» змушувався сплачувати на користь князя 1 флорин. Того самого часу в селі була корчма і броварня. У вельбівненській пущі знаходилось сімдесят вісім бортей, налічувалось двадцять молодих роїв бджіл, а на селян покладалось сплачувати тридцять відер «данного меду». Вкупі з цим тутешнє поспільство було обтяжене ще багатьма іншими обов’язками на користь власника (з 1621 р. – Анни-Алоїзи з Острозьких Ходкевичевої), як от: податки вівсом, хмелем, гусаками, каплунами, курми, яйцями, відбувати панщину… Спільно з нетішинцями місцеві селяни мали віддавати для князівського столу чотири яловиці.
Принаймні з початком XVII ст. у селі вже була православна церква, позаяк в історичних документах неодноразово згадується неназваний на ім’я «піп». На 1620 р. говориться, що священик навіть мав двох підданих, котрі подались від нього геть. На думку І. Тесленка, до вельбівненського приходу могли належати й нетішинці. (До речі, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. нетішинський храм не мав власного духовенства й був приписним до вельбівненського.) Перше знане нам ім’я вельбівненського православного священика – Стефан Петриковський – походить щойно з документу, датованого 1700 роком.
…Сумні «корективи» в суспільне та господарське життя краю принесла війна під проводом Б. Хмельницького. Вельбівно опинялось в руках то однієї, то іншої сторони. В результаті чи то військових, чи каральних акцій або й інших факторів воно було спустошене. До розрухи доклались і хоругви польського полководця, князя Владислава-Домініка Заславського, між іншим, власника однієї з частин Острога. Порівняно з попередніми роками поселення втратило десятки й десятки родин. Занепав і млин: «млин у тому селі на річці Орині [[– Т.В.]… порожній». Попереду чекали непрості роки відбудови та оговтання од страшної соціально-економічної руйнації. Село поволі зроджувалось…
Тарас Вихованець
На знімку: церква у с.Вельбівно (1985 р.)
