Напевне не помилюсь, коли стверджуватиму, що багатьом відомі ті чи інші імена давніх господарів Нетішина. Серед знаних постатей, звісно, будуть представники роду Острозьких, як от: Костянтин-Василь, засновник Острозької академії та меценат видання славнозвісної Острозької Біблії, Анна-Алоїза з Острозьких Ходкевичева… Ерудити продовжать перелік без особливих зусиль. Проте з давньою історією Нетішина перетиналися й менш помітні фігури. Вони не були повноцінними власниками і спадкового права на село не мали. Щоправда, за визначених умов отримували з руки пана зверхність над усіма чи деякими мешканцями задля матеріального зиску. Одним із них був Олізар Єрлич.

За сучасними дослідженнями, засновником роду вважається слуга, боярин князя Семена Гольшанського – Єрля, нащадки котрого почали йменувати себе Єрличами. Свого часу рід став на службу до Острозьких. Батько нашого героя, Василь, згадується в історичних документах у 1557 р. як боярин княгині Беати, вдови князя Іллі Острозького. В той історичний момент, коли доля Олізара Васильовича перетнулася з нашим селом, він був слугою князя Костянтина-Василя Острозького.

За службу останній надав Єрличеві 500 золотих. Для набуття грошей князь відступив Олізарові у т. зв. тримання з метою прибутку маєток Колимлі (тепер – с. Колом’є) та кілька селянських родин у Нетішині, Кривині та Вельбівному. Відтак, як зазначається в тексті надання: «Которые ж то подданые пан Колинскии (тобто, «Колимський», О. Єрлич. – Т.В.) до посесии и держаня своего взявши, на роботу им заказал», тобто, поклав на них виконання визначених обов’язків.

Передача маєтку й селян відбулась 1 лютого 1593 року (420 років тому!). Зрештою, відомо, що Єрлич посідав Колимлі ще кілька років перед тим, хоча й тоді не мав на них абсолютного права. В даному ж випадку йшлося про князівський привілей на отримання грошової квоти у розмірі п’яти сотень золотих, яка мала здійснюватись у тих же Колимлях та ще від кількох селянських родин із сусідніх поселень, очевидно, у вигляді відробітку. Піддані з Нетішина, Кривина та Вельбівного перебували під зверхністю князівського слуги протягом 1593 – 1594 років.

Яким же був тоді Нетішин? Що ми знаємо про його населення? Запитань тут, природньо, більше, ніж відповідей. Від часу першої писемної згадки, датованої 30 січня 1542 р., і, принаймні, трохи більше століття Нетішин мав статус замкового села і належав до так званих столових маєтків. Це означає, що в судово-адміністративному відношенні селяни підпорядковувались замковій адміністрації та повинні були сплачувати податки на користь князя. Про соціальний стан населеного пункту частково довідуємось із документа, спорядженого у 1589 році. Тут повідомляється, що в Нетішині було 8 димів; окремо згадано двох городників і п’ятьох підсусідків.

Перефразовуючи зрозумілішою мовою, на згаданий рік у селі було вісім дворів, котрі володіли деяким комплексом земельних угідь; двоє (сімей?) городників – лише невеликими присадибними ділянками; п’ятеро ж осіб, не маючи власного житла та землі, мешкали у своїх заможніших сусідів «на квартирі». Сільську людність відповідно до повідомлення можна обрахувати приблизно у 100 осіб. Подібною, на нашу думку, була ситуація й на початку 90-х років того століття.

Поміж селянами, котрі потрапили під зверхність Єрлича, згадуються нетішинці «Тишко Малищевич» і «Яцко Малин син». На перший погляд може здатися, що Тишко Малищевич – це ім’я та прізвище селянина, хоча це не так. Того часу простолюд не мав прізвищ у сучасному нам розумінні. Радше могло йтися про прізвиська, вказівку на рід занять чи ім’я батька. Ось і наш Тишко/Тихін, напевне, був сином селянина на ім’я/прізвисько Малиш чи Малишко, а Яцко/Яків народився у сім’ї Мала. Примітно, що в обох випадках ужито корінь «мал». Чим не натяк на зріст? З документа другої половини 70-х років XVI ст. довідуємось, що в Нетішині замешкували Лецко Ванкович (Іванович?), Грицько Коваль, Яцина Павлюкович (син Павлюка)… Цікаво, що в цьому ж історичному джерелі згадується чоловік Малиш. Чи не був наш Тишко Малищевич, бува, його нащадком?

Олізар Васильович Єрлич одружувався двічі. Перший раз із Томилою Боровицькою (між іншим, удовою попереднього власника Колимлів – Григорія Колимського); другою дружиною нашого героя стала Катерина Сосницька. У подружжя Олізара й Катерини народилося аж чотирнадцятеро дітей – сини Яким, Андрій, Іван, Михайло, Матвій та Олександр і доньки Єва, Варвара, Маруша, Олена, Анастасія й Тетяна; імена ще двох ми не знаємо.

Одним із найвідоміших був Яким Олізарович. Він з’явився на світ у Колимлях в 1598 р., за деяким припущенням навчався в Острозькій школі. Якимові належить авторство унікального щоденника «Літописець або хронічка», у якому презентується багатий реаліями матеріал з історії України XVII ст., в тому числі й періоду Хмельниччини. Рукопис цієї пам’ятки опубліковано у 1853 році.

На початку XVII ст. Олізар Васильович, окрім того, що тримав Колимлі і Крупець, володів двором в Острозі, недалеко від замку. Невдовзі з якихось причин Єрлич залишає службу в Острозьких, а водночас і позбувається сіл, власником котрих був. Разом із тим знаємо, що подружжя Єрличів, здебільшого на умовах застави, володіло низкою інших населених пунктів на Волині та Київщині.

В лютому 1621 р. Олізар Єрлич спорядив документ останньої волі – заповіт, а 18 травня того ж року ступив за межу. Похований, як і сам того бажав, у церкві с. Городище неподалік Шепетівки. Можливо, подальші історичні студії додадуть нам деталей до «нетішинського» періоду біографії представника відомого на свій час шляхетського роду Єрличів.

Тарас Вихованець

На знімку: монастир в Городищах (1914 рік), на території якого поховано Олізара Єрлича