Петрос. Десять рокiв по тому
Вперше масове сходження працівників Хмельницької АЕС на гору Петрос відбулось 2003 року. Воно було настільки екстремальним, що стійко вкарбувалось у пам’ять учасників тих подій, як напівавантюрна пригода. Правда, з того походу у нинішньому сходженні брали участь лише двоє: керівник групи Людмила Малько та автор цих рядків. Тому лише ми знали складність підйому на два кілометри двадцять метрів гордого Петроса з урочища Лопушанка Плай, кількість годин, необхідних для цієї подорожі.
Десять років тому ми діставались до місця дислокації півтора дня. Наші автобуси не витримали передчуття штурму, і вже на підступах до Яремча вперлись почергово в Ясинівський перевал, зупинились де їм заманулось, аби поставити нас перед фактом, що далі рушать тільки з Господньої волі. Розповідати, як ми чекали до опівночі хоч одного «виздоровілого» ЛАЗа, як нарешті дістались омріяної Лазещини і як неласкаво зустріла вона нас напівзруйнованим мостом, через що група була вимушена зупинитись за кілька кілометрів від контрольно-пропускного пункту, – треба володіти гомерівською епосною мовою. Зайві сім кілометрів до маршрутних дванадцяти – це вже неабияке випробування. При цьому ми були обмежені в часі, адже годинник зафіксував 14.00, а вийти у зворотній путь ми мали не пізніше двадцятої години, аби завидна потрапити на торований шлях.
Якщо коротко, то о 18 годині ми почали штурм, о 21-ій спустились з вершини. В цьому проміжку був відчайдушний «кидок» вгору, радість від досягнення мети, розгортання прапора Атомпрофспілки і фотографування на пам’ять під шалену пісню морозного вітру, швидкий спуск і довга напівпомацки дорога до бази.
Цього разу ми дістались Лазещини завчасно і поблизу контрольно-пропускного пункту розташувались табором. Група працівників гідротехнічного цеху організувала власне вогнище, а «ветеранська» (постійні учасники походів) розставила намети трохи вище. Вечір прохолодний, але некритично, нашвидкуруч зварена каша та чай, дружня бесіда зігрівають туристів.
Людмила Малько з’ясовує хто штурмуватиме Петрос, опікується іншими організаційними питаннями. Бувалі «ходоки» швиденько забираються в намети, аби відіспатись перед дорогою. Вечір, ніч.
Вранці о сьомій «штурмовики» вже активно готуються в дорогу. О восьмій група з 20 чоловік вирушає в путь. Це менше половини всіх учасників подорожі. Не планувала підніматись на вершину Олена Балагуріна, вона приїхала за враженнями і етюдами майбутніх картин. Зате йде в гору син Микита Борцов, за покликанням теж художник, а нині студент одного з вузів.
Це його рукою розписано тематичний диптих загальною довжиною у три з половиною метри на метр двадцять п’ять у Інформаційному центрі Хмельницької АЕС. Стилізовані квіти обвивають чотири атомні енергоблоки, будинки міста, весь навколишній всесвіт. Звичайно, частину рідної землі він осягне у цій подорожі.
Рушило в дорогу подружжя Ковалінських. На час походу трійко їх дітей, також активних підкорювачів вершин, у таборі відпочинку. Тому їм незвично йти без «чомучок», і вони залюбки беруть під свою опіку мою доньку Надію. Цьогоріч це друге випробування для неї, адже на День Конституції сходила на Чорногору, і дуже пишалась собою.
Віктор Шевчук – ветеран туризму. Ходить завжди сам, спить у мініатюрному наметі, як ми називаємо його – китайському, і найпершим встає у таборі, аби запалити вогнище, нагріти води на чай.
Отже, рушили. На першому привалі після години ходу слухаємо настанови Людмили Малько як відновлювати дихання під час руху. Тут також розглядаємо таблички, які вказують, що до Петроса 10 кілометрів, до Говерли сім з половиною, Полонини Головчеська – вісім.
Невдовзі входимо в ліс і довго, настирно йдемо спочатку дорогою, а тоді хащами до підніжжя Петроса. Перейшли річку, вийшли з лісового масиву і…
Нічого ми не побачили. Туман стояв густий, насичений вологою і все щільніше огортав групу. Почали підніматись вверх урочищем Лопушанка Плай. На шляху гарні, ще далеко не вибрані чорничники. Встигаємо скуштувати ці дари природи і крок за кроком піднімаємось вверх. Важко всім, хоча молодість вирвалась вперед і щезла в тумані. Через годину донька запитала, чи ще довго до вершини. «Триста метрів», - відповідаю. Ці триста умовних метрів ми піднімались ще півтори години. Взагалі, перепад висот між Лазещиною і вершиною Петроса сягає більше тисячі метрів. Останні метри на чотирьох кінцівках доповзали до вершини. На диво, там не було настільки густого туману, як протягом маршруту. Нас жваво вітали всі, хто досяг вершини раніше. Тут групою поправляємо втрачене здоров’я, фотографуємось на пам’ять біля каплички та вказівника, який засвідчує, що до Говерли всього дев’ять кілометрів, але побачити її нам не вдалось. Однак у якийсь момент відкрилась панорама східної частини Чорногорського масиву, і туристи сфотографувались на фоні цього надзвичайного краєвиду.
Спускатись легше, особливо, якщо дорога протоптана і твої кроки ніби повторюють сотні тисяч кроків тих, хто пройшов до тебе. Думаєш про те, що все ж таки ще можеш долати вершини і плануєш нові сходження, радієш життю, пригадуєш легенди. Отже «Петрос» - румунською камінь. І хоча цей камінь обріс малинниками та чорничниками, у зимовий час з нього сходять лавини. У 1958 році група з 12 туристів була засипана лавиною в «воронці» при спробі траверсувати купол Говерли з північно-західного гребеня на перемичку між Говерлою та Петросом. В цій групі загинув відомий київський альпініст. У 1960 році стався нещасний випадок, пов’язаний із загибеллю 20 туристів, які здійснювали траверс Говерла - Петрос. Їх теж забрала лавина в ту ж «воронку». То ж добре, що нині ще літо.
Нарешті виходимо на дорогу, якою сходили вгору. Тут, хто молодший, вмикає другу і третю передачі і мерщій до стоянки, аби з’їсти теплого кулішу. Решта неспішною ходою торує свій шлях.
Як не як, а ми піднялись на гору у День незалежності, тому традиційно у таборі проводимо імпровізований концерт і проводимо посвяту у туристи. Всі, хто піднявся на Петрос, отримали своєрідний сертифікат із відбитком черевика керівника групи Людмили Малько. Кожен скуштував пересоленої каші, солодкого згущеного молока, вина. Був на честь новоспечених туристів феєрверк.
А наступного дня група молодих завзятих юнаків і дівчат встигла збігати на Говерлу. Вони повернулись якраз на останню порцію пари у лазні, яку ми орендували у місцевого мешканця.
На четвертий день ми вручили свої долі водіям, які повернули нас на малу батьківщину вчасно і без пригод. Тому не зайве сказати слова вдячності за їх професіоналізм, подякувати керівництву станції за можливість змістовно відпочити.
Віктор Гусаров
Фото автора
