«Шляхом, которым татаре хоживали… на Хлапотин»
Приблизно у другій половині XV ст. князі Іван Четвертенський та Іван Корецький розмежовували свої маєтки. В історії подібні акції не були рідкістю, хоча й вони не завжди ставали запорукою подолання неприємних ситуацій. Під час уладнання справи, схоже, були присутніми кілька свідків - за повідомленням нащадка однієї зі сторін, Богуша Корецького, «лист розездъный на перкгамене князя Ивана Четвертенского» був «под шестми печатми»… Цей історичний факт, а також надання маєтків польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та його братом Витовтом князеві Федору Острозькому від 4 листопада 1386 р. (дехто вважає його фальсифікатом) і повідомлення, що в 1432 р. князь Свидригайло надав маєток «Хлупотин» Іванові Четвертенському, являють собою три найраніші, знані нам, повідомлення про населений пункт, приведений у заголовковій цитаті.
За великим рахунком, у володінні роду Четвертенських Хлапотин перебував протягом століття, аж поки в 1532 р. далекий родич Івана - Андрій Федорович із дружиною Марією не відступили половину цього маєтку та належних до нього присілків Ориць, Берездова, Суємець та Рогачева князю Федору Сангушку: за тогочасною практикою третю частину вони продали «на вічність», а дві частини тієї половини заставили. За кілька років племінники Андрія Федоровича - Михайло, Іван та Василь Четвертенські з матір’ю Оленою збули тому ж таки Сангушкові другу половину Хлапотина й перелічених вище присілків «з іншими маєтками, селищами, котрі здавна до Хлапотина прислухали (тобто, належали. – Т.В.)»: як і в попередньому випадку третю частину продали «на вічність», а дві – заставили.
1537 р. Сигизмунд І підтвердив листи дядька і племінників на продаж Хлапотина й сіл, а невдовзі, 27 травня 1537 р. Федір Андрійович третю частину набутого Хлапотинського маєтку продав «на вічність» за тисячу кіп грошей, а інші дві третини заставив у сумі двох тисяч кіп князеві Іллі Острозькому. Монарх підтвердив і цю купівлю. Та маєткові перипетії, пов’язані зі згаданим волинським поселенням, на цьому не закінчились. Із незрозумілих причин менше ніж за два місяці після смерті І. Острозького, а саме 25 вересня 1539 р., король і великий князь підтвердив для… Федора Сангушка факт купівлі Хлапотина від Четвертенських та повноту прав йому й нащадкам у розпорядженні цим населеним пунктом!
З цього приводу в історіографії існувала думка, що передача Сангушком прав на Хлапотин для князя Іллі, вочевидь, була безрезультатною. Та, швидше за все, Сангушко зі смертю Острозького, відчувши «дим», пов’язаний із неминучим розподілом його родинного майна, поспішив якнайшвидше вихопити з нього Хлапотинський маєток. Щоправда, справа йому вдалася лише на перґамені: вдова Іллі Острозького, Беата, зовсім не мала наміру позбуватися цієї частки фамілійного домену.
Кілька подальших років характеризуються як період змагань між удовою та рідним братом її покійного чоловіка, Костянтином-Василем, за деякі маєтки Дому Острозьких, серед яких був і Хлапотин. Упродовж тривалого часу, аж до остаточного з’ясування справ у 1546 р., низка населених пунктів, у тім і Хлапотин, перебували під королівським арештом. Ці маєтки Сигизмунд І передав для своєї дружини, а від її імені тут справували владу намісники. З часом, у результаті судових розглядів, Хлапотин із належними селами таки залишився при вдові, а до рук К.-В. Острозького відійшов по тривалому часі.
* * *
Звичними і водночас жахливими явищами тогочасного повсякдення були татарські напади, які, на жаль, не минали й наш край. Кілька їх прокотилось українськими землями в 1617 - 1618 рр., унаслідок чого тутешні містечка й села зазнали спустошень, а багато людей загинуло чи потрапило до ясиру. Автор писемної пам’ятки, що має назву «Острозький літописець», під 1617 р. занотував: «того ж року пред Стрітенієм Господнім калга мурза з татари поважне в землю нашу вшедше мимо Любартов і Полонний, под Шульжинцами кошем стояли, Шульжинці спалили, аж сягнули за Оструг миль 12, коло Ляховець, і Янполя, і Жаславля, і Полонного брали і попалили і індей много із великою здобиччю до землі своєї вернулися». До речі, Хлапотин, як дізнаємося із уже відомого нам розмежування маєтків Корецького й Четвертенського, лежав на давньому татарському шляху. Говориться, що границя між ними проходила «шляхом, которым татаре хоживали от Житомира через Случ на Кикову, на Хлапотин, на Гориню, на Волын».
У травні 1619 р. слуга волинського воєводича Януша Острозького розповів перед Луцьким ґродським урядом про те, що в 1618 р., 29 і 30 вересня, до Волинського й Подільського воєводств уторглись татари, в результаті чого постраждав «остатокъ маетности княжати его милости, што было есче троха зостало хатъ, людей, добытка, отъ першого вторгненя татарского, которое се въ року прошломъ, тисеча шестсотъ семнадцатом стало». При цьому в Берездівській волості татари «село Новоселки и иншие села, местечко Красный Ставъ, альбо Хлапотин, што было троха хатъ и людей зостало, теды въ томъ селе Новоселкахъ и въ Красномъ Ставе остатокъ спалили, людей и добытокъ забрали».
* * *
На тлі руйнацій і часового занепаду подиву гідним є те, наскільки іноді швидко волинським поселенням удавалося зродитись із попелу. Як видається, Хлапотин або Красностав (під останньою назвою він у Славутському р-ні існує й досі), який у першій чверті XVII ст. згадується як містечко, може бути цьому достойним прикладом. Зберігся опис Хлапотина - Красностава від 1620 р., який певною мірою дозволяє реконструювати його тогочасну ситуацію. Отже, придивімось до цього історичного джерела уважніше.
Перше, що кидається у вічі, – мешканці населеного пункту були поділені не за вулицями, як звично (згадаймо, до прикладу, Берездів), а за десятками, яких налічувалось 15-ть: «1 десяток Павлів», «2 десяток Семенів», «3 десяток Сахнів» і т. д. Такий спосіб організації міського соціуму, схоже, був зумовлений тогочасною перманентною небезпекою та потребою самооборони. До речі, в сусідньому Берездові, про який ми вже вели розмову на «Історичних перехрестях», навіть існували «посади» сторожів. Загальна кількість помешкань налічувала 399, з яких, на нашу думку, абсолютна більшість, якщо не всі, були дерев’яними.
Красноставське поспільство диспонувало доволі скромним професійним середовищем. Можливо, більшість людей ремесла шукали кращої долі чи в тому ж таки Берездові, чи деінде. (Між іншим, серед берездівських міщан у той самий час згадуються без указівки на професію якісь Сахно і Ярош з Хлапотина.) Отже, у нашому містечку проживали Яцько Мельник, Роман Різник, Грицько Римар, N Слюсар, Криштоф Шкляр, Карп Різник, Левко Стельмах, Васько Ткач, Ярмол Гончар, Іван Кушнір, Іван Швець, Васько Бахонник (?) та, напевне, музика – N Дудка. Кілька прізвиськ натякають на те, що їх носії були прийшлими: Грицько Сокалець, «Новий чоловік», Іван Вербовецький.
В містечку було дві православні церкви – Вознесіння Діви Марії та П’ятницька. Разом із тим, згадується «дім шкільний жидівський», а опис 1620 р. приводить чимало імен міщан-євреїв, як от: Вигда Жид, Якуб Жид, Целей Жид, Борух Жид та ін. Можливо, місто мало й оборонну стіну, а в’їжджали до нього через браму: серед мешканців згадується воротний Федір.
Примітно, що в описі Хлапотина – Красностава згадуються N Бондовський, Андрій Коморовський та Якуб Бартковський і говориться, що «ці три шляхтичі, мешкаючи в цьому містечку, всілякого порядку доглядають і осаду міщан зберігають, і вся влада їм належить». Такий собі «місцевий триумвірат». Швидше за все, ці троє справували тут владу від імені власника; згадуються також бурмистри Павло і Степан та писар Юрша.
Насамкінець, ще про одне. Уже відомий нам документ від 1620 р., оригінал якого зберігається в Національному закладі ім. Оссолінських (м. Вроцлав, Польща) гласить: [У Хлапотині] «показали лист (надавчий документ. – Т.В.) князя його ми-лості Януша [Острозького], датований 23 жовтня 1618 р., котрим підтверджує лист свого брата, князя Костянтина, виданий тому містечку у Звяголі (тепер – м. Новоград-Волинський. – Т.В.) 14 січня 1616 [р.], котрим звільняє їх упродовж 15 років від капщизни (податку. – Т.В.) з куріння горілки, варіння пива, сичення меду; дозволяє [проведення] торгів і ярмарків у визначений час (…) До того, Маґдебурзьке право обіцяє виклопотати (…)» Чи не ввело неуважне прочитання, можливо, саме цього документа в оману якогось дослідника, у результаті чого в друкованих ЗМІ поширився «факт» надання Хлапотину - Красноставу в 1616 р. Маґдебурзького міського права? Князь тільки «обіцяв виклопотати», а не, принаймні, вже дозволяв судитися за цим правом, як іноді бувало. Тим більше, що офіційне його надання було прерогативою монарха…
Тарас Вихованець
На знімку: пам’ятник відродженому селу Хлапотину-Красноставу. Скульптор Світлана Лелях, м.Нетішин