Вхід

Якби тато був живий

Чт, 11 Лютого 2010

 

         Війна… Слово, яке  не потребує коментарів. Воно коротке, зрозуміле і жахливе. На війні важко визначити правду і правих. Вона вривається несподівано і непрохано. Калічить, або забирає у вічність. Пройшовши пекло війни, людина не звільняється від неї ніколи, бо несе в пам’яті все, що довелось пережити… А декого війна наздоганяє пізніше, повільно вбиваючи болем ран…

П’ятого березня 2000 року зупинилося серце Миколи Фелік­совича Гонгала, колишнього інженера-метролога ХАЕС, воїна-інтернаціоналіста. Під час бойових дій в Демократичній республіці Афганістан двадцятирічним юнаком він отримав тяжку контузію… А в тридцять три роки його не стало… А він так любив життя! Так, як вміють його любити тільки люди, які вже дивилися в очі смерті…

Родом Микола з Житомирщини. Його маленька батьківщина – станція Омелянівка Коростенського району. Тато, Фелікс Станіславович, працював на Омелянівському заводі з видобутку та обробки граніту. В мами теж було багато клопотів, адже  сім’я чимала – троє синів і три донечки. В оселі завжди панували затишок і злагода. Діти ходили до школи, допомагали мамі по господарству. Коли Микока навчався у восьмому класі, мама померла. Тяжке горе підкосило здоров’я тата і через два роки він теж відійшов у вічність. Діти залишились сиротами.

Після закінчення Горщиківської середньої школи Микола вступив до Київського технікуму електронних приладів на спеці­альність технік - метролог. Відразу після закінчення навчання призваний до лав Радянської Армії. Спочатку проходив військову службу в Туркменському військовому окрузі, а потім – виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані.

Як йому служилось, з ким товаришував, що довелось пережити під час участі в бойових операціях, тепер не знає ніхто. Листи були стислі – сес­трам, братам, друзям. Нікому не розповідав про Афган, намагаючись  викреслити роки війни з пам’яті. Ці спогади занадто тяжкі, щоб ділитися ними з дружиною, а донечка була ще дуже малою.

В 1989 році Микола Феліксович переїхав із сім’єю до Нетішина, влаштувався на роботу на ХАЕС. Тішився донечкою Оксаночкою, яку любив понад усе на світі. Грав для неї на гітарі, захоплено співав, радів її першим крокам, першим дитячим перемогам.

Проте, поранення, яке отримав на війні, все частіше нагадувало про себе. Здоров’я погіршувалось. Весна 2000 року стала для нього фатальною…

Спогадами про Миколу Феліксовича поділилася Ніна Яківна Пилипчук, мама його дружини. Ніна Яківна свого часу замінила йому маму, щиро переймаючись його проблемами. Вона і зараз говорить про нього із щирою материнською теплотою.

Минули роки… Маленька Оксана вже стала дорослою, з відзнакою закінчила три курси  МАУПу і вступила до Тернопільського економічного університету. Зараз – четвертокурсниця. Вона каже, що, якби тато був живий, він гордився б нею, адже вона виправдала його надії. Все у неї гаразд. Ось тільки ніхто не здогадується, що Афганістан зачепив і її молоду долю: їй так не вистачає сильної татової руки…

Надія Кухоцька,  працівник музею

 На знімку: М.Гонгало з донечкою Оксаною, 1989 рік

 




ВідмінитиДодати коментар


 

Всі публікації

Достойная полноценная еда всего за десять минут, ТЕПЕРЬ В УКРАИНЕ!!!