У заваленій картинами невеликій квартирі ніде ступити. Лідія Іванівна Спаська уважно ог­лядає мене і пропонує присісти на старий диван. Її теплі  очі худож­ника запитально дивляться на мене.

Я завітав до художниці сонячно­го квітневого дня 1989 року. Працюючи науковим співробітником Ос­трозького держав­ного музею-заповідника, був уже трохи обізнаний з творчістю Лідії Іванівни. Її портретні роботи князівни Гальшки Острозької, козаць­кого ватажка Северина Наливайка, деякі батальні й історичні полотна уже давно прикра­шають експозицію музею й допомага­ють відвідувачам уявити деякі епізоди з історії України. Мене приваблювали її ро­боти й захотілося познайомитись зі Спаською ближче, представницею старої інтелігенції - чи не останньою з могікан, що залишилися в Острозі.

Її дитинство і юність пройшли у Луць­ку, куди батьки переїхали з маленькою донечкою із Умані, рятуючись від більшовиків. У цьому древньому місті Лідія Іванівна закінчила гімназію й робила перші спроби у малюванні.

- Помітивши у мене потяг до живопи­су, мама не заперечувала. Незважаючи на нелегке матеріальне становище, адже батька уже не було, а я, до речі, восьма в сім’ї, мама знайшла кошти для навчання, - продовжила Лідія Іванівна, не відриваючись           від роботи. -Спочатку - при­ватна художня школа імені Кржижановського у Варшаві (1928-З0 рр.). Професор Слупський викладав малюнок, а художник Нартовський - акварель. У 1931 році мама померла. Більше в Луцьку мене нічого не тримало. І я відправилась у ман­дри.

У Парижі Спаську тепло зустріла хоро­ша приятелька сім’ї Катерина Шидловська, у якої вона поселилась. Молода, не позбавлена привабливості, повна сил, енергії й надій дівчина продовжила на­вчання у жіночому відділенні приватної школи, що називалась «Академія Жульєна». Там зустріла свою подругу по навчан­ню у Варшаві польську художницю Ванду Ревську. Вчилася писати уже олійними фарбами.

- Один з моїх ранніх малюнків «Торс чоловіка» висів серед кращих робіт учнів «академії». Але з цих часів у мене не ли­шилося жодної картини. Хоча написала тоді кілька портретів, власне виділялася як портретистка. Любила подовгу розгля­дати людські обличчя, хоч і знала, що це непристойно. Часом так захоплювалась, що люди сердилися.

Я ковзнув поглядом по кількох порт­ретних роботах, що висіли на стінах, і відчув, що у психологічній портретистиці Спаська уміє передати найхарактерніші риси людського обличчя. У цьому також проявлялася її любов до людини, як най­вищого Божого творіння.

Прекрасні чотири роки, проведені у Парижі. Чимало цікавих знайомств. Дея­кий час мешкала у монахині - поетеси й меценатки Єлизавети Кузьміної-Караваєвої. Вона віддала свій будинок під гурто­житок знедоленим російським емі­грантам, що вмирали з голоду в цьому шикарному  місті.

Неповторний європейський світ запо­лонив її слов’янську душу. Та в 1935-му довелося повернутися на Волинь й зго­дом оселитися з чоловіком у Дубні.

Війна принесла їй з малими синами багато горя й поневірянь. Ледве врятува­лася від вивезення до Рейху, залишивши під час відступу німців пологовий буди­нок з немовлям Климком.

В перші повоєнні роки годі й було ду­мати про малювання. Залишилась вдовою з двома синами без даху над головою. Заробляла на хліб як могла. Брат покли­кав до Острога, і з кінця 40-х цього живо­писного міста Спаська не полишає.

Війна залишила в душі болючу неза­гоєну рану. Її вона виливає в історичних композиціях і батальних сценах станково­го живопису, як свідчать полотна «В’їзд Б.Хмельницького в Острог», «Визволення м. Острога», «Бій з татарами під Острогом» тощо.

- Коли ви згадали, що вмієте ма­лювати? - запитав я, щоб продовжити розмову.

- Коли приїхала до Острога. Спочатку мені доручили намалювати для шкіл і ус­танов району і міста 60 копій з портретів Леніна і Сталіна. Згодом для краєзнавчо­го музею робила копії відомих полотен. Тим і жила в голодні повоєнні роки.

Якось взимку 1952 року Спаська отри­мала від музею завдання намалювати кар­тину про селянське заворушення в 1905 році у Новомалині. Дісталася пішки до села. Оглянула руїни замку поміщика Довгелли. Зустрілася з людьми, що пам’ята­ли ті події. Історія її зацікавила. В уяві ви­мальовувались розгнівані соціальною несправедливістю селяни. Так з’явилася її перша власна післявоєнна робота під назвою «Повстання в селі Новомалині, 1905 рік». Це полотно принесло Лідії Іванівні в 1953 році Грамоту Української республіканської Ради профспілок і... виз­нання, яке вселило у ній віру в те, що вона є художник. З цього часу копій майже не робила, а шукала й розробляла власні теми.

І тут я не стримався і продемонстру­вав, що йдучи на зустріч, готувався до неї:

- У 1957 році на фестивалі молоді Рівненщини у Києві за панно «Ленін з нами» вас нагородили Дипломом 1-го ступеня, а в 1961 році - Дипломом за участь у Всесоюзній виставці робіт самодіяльних художників. Та у 1965 році ваша виставка разом з академічними художниками у Цент­ральному будинку народної творчості Києва стала останньою на такому рівні, хоча ваші роботи мали багато схваль­них відгуків мистецтвознавців. Чому так трапилось?

Лідія Іванівна звела очі на мене, відірвавши руку від картини, основні обриси предметів якої уже вимальовува­лись у цільну композицію:

- О, ви і це знаєте... - і продовжила, розглядаючи весняний пейзаж за вікном. - Уже з перших днів з організаторами ви­ставки виникли суперечки через перекру­чення моїх біографічних даних. Я запро­тестувала проти формулювання «самоуч­ка». Вибачте, але я навчалась у приватних школах відомих майстрів. «Це ні вам, ні нам не потрібно», - почула у відповідь. А під час закриття виставки, незважаючи на успіх моїх робіт, організатори мені заяви­ли: «Більше ваших картин на наших вис­тавках не буде». І я своїх полотен на такі виставки більше не «пробивала», роки вже стали не ті, щоб воювати з бюрократами й функціонерами від мистецтва.

- А як ви ставитесь до такої оцінки своїх робіт на цій же виставці Борисом Бутник-Сіверським, що з’явилась у «Літературній Україні» 24 серпня 1965 року під заголовком «Художник чи ремісник»: «Не знаючи принципів суміші фарб, Л. Спаська уникає контрастних зіставлень. Вона боїться повносилого кольору. І від того її картини наче взяті на півтону, приглушені, якісь несміливі»? - процитував я напам’ять заучену фразу.

- Я просто не люблю яскравих фарб на полотнах. Це створює, на мою думку, пев­ну різкість відтворення і затруднює сприй­мання. Для мене важливі м’які тона, а та­кож уміння зрозуміти й передати на картині душу людини, дихання природи. Час за розмовою швидко спливав. Полу­дневе сонце залило кімнату м’якими теп­лими тонами й освітило завершене худож­ницею полотно. На обривистій горі серед голих дерев височів старий замок з напівзруйнованою баштою. А кругом все покрите снігом небаченої білизни, що аж заіскрився під живим сонячним промінням.

А нещодавно 88-річна Лідія Іванівна здобула на конкурсі першу премію Острозької Академії за новостворений портрет Гальшки Острозької, в яко­му брали участь художники з багатьох регіонів України. З її роботами мали змогу познайомитися й нетішинці на виставці в галереї «Арт-Пласт».

Микола Руцький

Квітень 1989

На фотоз архіву: К.В.Спаський на виставці робіт матері в галереї Арт-пласт (1989)