«То маєш п’ятнадцяту догану,- стрепенулося щось всередині, хустинкою мокрою, що її вже хоч викручуй, ковзнув по гарячому чолу. «Та нехай, всі ж попередні вже зняли, то і в цієї така ж доля», - нараз відпливла скруха, що млоїла серце впродовж чотирьох годин, коли з трибуни високий начальник допікав, презирство своє виказував тоном зверхнім, наче розстрілював: «Такої самодіяльності ми не потерпимо! Бачте, блока ще й не видно із котлована, а Троценко державні кошти всадив у будинок культури. І стадіон йому, бач, конче потрібен, ніби там має грати столична команда. Гуртожитки один за одним закладає, бо йому так мило на новосілля до молоді ходити...А де вісімдесят дерев’яних бараків? Де будівельникам жити зараз, сьогодні? На Півневій горі? Він нас тут переконує, що мовляв, не війна ж тепер, щоб в халупи людей заганяти, ще й закликає нас отямитися, теревенячи, що, коли поставить ті хижі, - і слово ж таке знайшов, - то від них не вибавимося й через п’ятдесят років. Пророк! Хіба це не замах на лінію партії? І при такій безпорадності він насмілюється просити на житло ще й для вчителів, медиків, працівників відділу робітничого постачання, тобто ще 32 мільйони карбованців, буцімто у проекті вони не передбачені і це є помилкою. Нечуване зухвальство!»
«Невже викривилося в людини поняття про добро? - думав Олексій Троценко. «Вистояти!» - то мов наказ собі. «Чи ж ти не з фронтового тіста зліплений, солдате-добровольцю, чи ж ти не долав гірші небезпеки, в яких чатувала смерть? Добре, відберуть у тебе посаду, та не віднімуть рук і голови, як то могло статися на Першому Українському чи на Другому Білоруському фронтах. А згадай науку старших однополчан, які казали: аби підставитися кулі, великого лою в голові не треба, а от, щоб вижити й перемогти, - тут толк повинен бути. Стає на одного менше в полку - збільшується загроза іншим, з якими атакуючими перебіжками у берлінському напрямку майже до лігва фашистського добрався. А чи дбав ти про себе в останньому своєму бою, коли витягував із підбитої, палаючої машини лейтенанта-танкіста, на якому палав комбінезон? Ти волік його в окоп, навіть коли зупинив на якусь мить вас вибух міни, після чого пекельний біль під коліном ошпарив, і нога твоя вже була тобі непідвладна, - навіть тоді ти не мав іншого бажання аніж доправити закривавленого офіцера у прихисток. Як і в нього, у тебе був страх - це правда війни, бо смерть-то назавжди... Думав: як то світ без мене? Вже ніколи не бачитимеш, як сонце розганяється над туманом, що займає лучну розпадину перед Андріївкою; як гуртівничок жене вим’ясті коро ви додому у приземних променях сонця, що шкулять із західного крайобрію; як у всесвіті цвіту дзумлять бджоли і в коловороті рійби сіється марево їх плодоносного пилку, а пелюстки підморгують черевастим спритницям, припрошуючи та вихваляючи свій нектар; як будуть пишатися сніги нависсю на хвоїнці; як горітимуть вчорашнього порубу дрова, пускатимуть білу піну, що сичатиме під кволими язичками вогню; як пересядуться морози й заметільниці; як місяць сяятиме на підповні, й хтось у цю пору під грубезною осикою топтатиметься - виглядатиме своє дівча, а воно не одважиться туди показатися; як гупатимуть об землю яблука у зоряних ночах... Як то: світ без мене?».
Далеке видиво враз щезло, бо йому затнуло подих - згадав про ще один свій намір: створити музичну школу. Приїдуть сім’ї молоді, талановиті діти в них будуть, атож. Але ж проектом її не передбачено... Як діяти? А зробимо таким чином: побудуємо навчальний пункт і там облаштуємо класи фортепіано, скрипки, баяна, духових інструментів. Крамола! Але благо, що його розумів перший начальник управління будівництва Іван Малюк - людина цікава, з художнім хистом. Це ж він сам нерідко подавав ескізи оздоблення приміщень... Разом дбали, аби зберегти максимальну кількість сосен у місті під час зведення будівель. Було домовлено, що за кожне зрізане без потреби дерево винуватець платитиме півтори тисячі рублів. А тим, хто проявить винахідливість і збереже «мешканку» колишнього бору, - ваговита премія. Спрацювало! її у розмірі п’ять тисяч було видано будівельникам, які замість п’ятнадцяти стовбурів зітнули у першому житловому масиві на три менше...
Згодом Малюка замінив Олександр Баженов, з котрим довершували багато з чого задуманого. ...Водій помічає, що його обличчя стає погіднішим. Обабіч ліси тріпотять жовтогарячими шовками, вітер доносить в машину пахощі паленого картоплиння...
Спустився пішком з узгір’я, і вже помічає лелек, що осідлали стовп біля трансформатора. Нетішин... Що в імені твоїм? То вже згодом, коли приїжджі з різних усюд, в тому числі й чиновний люд, будуть його запитувати, який смисл закладено в назві, він розповідатиме те, що почерпнув від дружини Люби, котра запізналася з краєзнавцями і поринула в етимологічну глибінь... Дарма, що там лише версії, обвиті легендами, але в тім-то й принада, що завжди занурюєшся в загадку...Кажуть, що князь Острозький найближче своє володіння незлюбив і воно його не тішило...Інші допускають, що слово видозмінилося від «Нетечин» - стояча вода була в болотах довкола...А хтось обстоює переконання - все надто просто: жив тут якийсь Нетіша, і закуток цей належав йому, от і закріпилося в століттях ім’я його...
Завертає з асфальтівки на узбіччя бетонованої дороги, що висихала під небом погідного вересня. Ступив тут, де ще не було, звісно, просіки під шлях, директор вперше три роки тому із тривогою... А ще її додалося, коли прошкував Дорогощею, знаючи, що ось ці хатини, такі схожі на ті, які в його Андріївці на Житомирщині, скоро розберуть, і міцні дилини, з яких не сточено живиці, осядуть десь-інде на нові підмурівки, а оті ветхі, що вікнами осіли геть-геть до призьб, напевно, опиняться на дні водосховища... «Але від того переселення не буде вам кепсько, люди» - казав упевнено у гурті сельчан, котрі обступили нахожого. - Матимете на поверхах домівки - у теплі та при світлі...»
Якось зайшов на подвір’я старезної хатини під солом’яною крівлею - побачив ветхого діда, що сидів на призьбі під валькованою стіною. Завтра-позавтра одним дотиком гострої лопати бульдозер розтрощить тут усе...
А господар, здавалося, тільки й чекав миті, аби хтось із цікавих зачепив його. Він звівся, і перед Олексієм постав довговидий чоловік.
«Хай валять, чим хутчіш», - випалив він, не чекаючи на перше слово вже баченого в минулу п’ятницю тут чоловіка, і махнув рукою на обійстя. - «Я он вже не можу випрямитися всередині - стіни осуваються, потрухлі підвалини тягнуть їх донизу», вводив у пекучу гіркоту, у своє халеписте діло, очікуючи відвертого співчуття...
Потім, коли накриє ці стежки й бідні городи двадцятигектарне плесо, дорогощанці опустять на воду віночок із волошок, ромашок і чебрецю ... Та чи буде це ознакою жалю? Ба ні, радше у ньому сплетені спогади про свою ріднокровну, прадавню місцину, що колись розкошувала любов’ю; де вечорами під вербами й тополями, під білосвічаддям каштанів чувся трепетний шепіт і поцілунки, і клятви любити до скону; де завмирали травнево-гріховні ночі від солов’їної жаги, солодкого стогону і рвучкого дихання розпалених уст; де стільки прокричало у світ немовлят...
Цяточко на земній дузі, що стала хвилею кольору небес, прощання з тобою було щемливим, то правда.
Та чи не будуть нагородою виходцям з твого лона прагматичні блага двадцятого століття, здобуті працею на енерговелеті - Хмельницькій АЕС? Олексій Троценко знав відповідь на це запитання. Звісно ж, будуть!
...Ще рояться в голові сварливі слова, якими облито його, як ось цим розчином, що шугонув із «Татри» у фундамент бетонного вузла. Побачивши директора, поспішив до нього Улас Едмунд із наміром пожартувати, як то водиться, привітати з приїздом, та зрозумів, що пан керівник може в цю мить не сприйняти такого тону - вся постава його щось виказує лихе, недобре.
На запитальний погляд Олексій посміхнувся: - Ет, пусте. Догани не вічні, еге ж, брате?
За кілька років роботи на спорудженні об’єктів Хмельницької АЕС поляк Улас звик, що директор до нього так звертається. Бо й справді їх єднали дружні стосунки. Троценко поважав у ньому організаторський хист керівника трьох тисяч будівельників з Польщі, які працювали тут не лише на промисловому майданчику, але й зводили спортивний комплекс, басейн, будинок культури, торговий центр, пожежні депо, професійно-технічне училище, універмаг, житло. На пам’ять про це партнерство у Нетішині залишиться вулиця Варшавська.
Коли Олексій Троценко очолив дирекцію у листопаді 1977 року, у ній працювало дев’ятнадцять чоловік, а вже у вісімдесятому стало шістдесят чотири.
Директор при прийомі на роботу вів малоофіційні неспішні співбесіди, цікавився професійним багажем, вдивлявся, прицінювався, наміри прибулого вивіряв. Охоче розповідав про будівництво, вузлові перспективи деталізував, може, й занадто, але таким чином агітував до когорти однодумців. Він вів вдумливий, цілісний неоднобічний аналіз особистостей, який сприяв якісному підбору майбутніх працівників. Відвідувач, звичайно, не напускав химерних секретів на мету свого приходу - його цікавило найголовніше: як з житлом тут буде, з роботою для дружини, чи дитсадок споруджуватиметься?
І чув відповідь: «Усе налаштується».
Багато прохачів згоджувалися на ту зарплату, що пропонувалася, хоч розмір значно був меншим ніж у будівельників. Майбутні експлуатаційники задовольнялися запевненнями, і неслися, як на крилах, до своєї родини десь за сто чи й тисячі кілометрів, аби сповістити про те, що незабаром настане гідніше життя ось там, неподалік поліської річки Горинь, у місті, де поміж будинками диво-сосни...
- Перебираючи минуле, не слід до труднощів тих днів підходити з платформи сьогочасних мірок, - пояснює Олексій Троценко. - Проблеми вирішувалися важко, це факт. Проте зроблене давало багато надій - восени 1980 року здали перший житловий будинок, а у грудні ще три. Через два роки, коли почали монтувати шахту реактора, з очевидністю вимальовувалися наші плани щодо створення енергоблока. В цей час організовуються турбінний, автотранспортний, цех теплової автоматики і вимірювань, згодом - реакторний, цех централізованого ремонту, інші підрозділи. Паралельно починалися роботи на сусідньому майданчику - закладали другий блок. Таке поєднання вражало своєю масштабністю. А коли вже повновладними господарями приміщень і об’єктів станції ставав експлуатаційний персонал - оті недавні куратори будівельно-монтажного циклу, - то у блок ввійшов їхній дух пускового бажання. Це був час адаптації випускників інститутів, які починали з того, що зубрили «географію» АЕС. Хто її не знав, міг надовго заблукати в переходах та коридорах поверхів і напівповерхів. Нагода для вільного вивчення приміщень енергоблока існує тільки впродовж деякого невеликого проміжку часу до пуску, після чого це стає майже неможливим, а в окремих місцях ти вже не побуваєш ніколи. Їм належало здобути основні знання технології в цілому, адже йшлося про здатність гарантувати надійну експлуатацію. Совісні люди мобілізовували всю свою духовно-інтелектуальну потугу, вивчали схеми, композиції датчиків, принципи систем безпеки...Болісно сприймали прояви абсурду, але знали: пускати треба, і кожен у собі знаходив такі внутрішні ресурси, що дивуєшся, де бралася ота відчайдушна енергія. На перший план виступала необхідність оволодівати предметним виробничим знанням, аби потім грамотно діяти. Утверджувалася виробнича культура, то був також час зародження добрих взаємовідносин між цехами, в основі якої готовність діяти синхронно, не створювати труднощів іншим. Тобто те, чим сьогодні сильний колектив ХАЕС.
Олексій Троценко директорував у час, коли між поняттями «умови» і «строки» були колосальні протиріччя. Він розумів природу цього стану, але миритися не хотів, адже бачив, що час пуску, який був намічений на 1986 рік, при таких обставинах нереальний. Троценко ніколи нікого не звинувачував, він завжди розбирався у ситуаціях делікатно - це допомагало справі. Однак у лютому 1986 року його гнів вже не змогла втримати терпляча і звикла до труднощів та негараздів натура. Він кидається по московських кабінетах, доводить, переконує, майже благає. Аргументовано доводить, до чого може привести неувага до його прохань. А вийшло так, що до кінця 1985 року відставання від графіка проведення будівельно-монтажних робіт склало п’ять місяців. Замість виконання тематики, яка забезпечувала б просування тепло- та електромонтажників, генеральний підрядник бачив перед собою лише одну мету: виконати план по валу. Внаслідок цього фронт робіт для монтажу обладнання не був наданий. Троценко не міг сприйняти й того, що вище керівництво будівельних трестів більше аніж на півроку «забуло» про існування будови. Троценко, як міг, наголошував на необхідності негайної допомоги управлінню будівництва, яке, не маючи засобів та матеріалів, не могло ефективно вести роботи. Ось, скажімо, через відсутність кількох десятків панелей і 25-30 тонн металоконструкцій для даху у турбінному залі спеціалісти із Запоріжжя бетонували фундамент турбогенератора, вели монтаж обладнання під дощем і снігом...
Директор звертається в інститут «Атоменергобудпроект», об’єднання «Союзатоменергобуд» із закликом працювати динамічніше, знайти такі рішення, які б дозволили скорочувати строки спорудження, монтажу будь-якого вузла, бо ж не день, а кожна година дорогі. У відповідь - мовчання.
Впливало на темпи й те, що не була організована робота у три зміни, не вистачало матеріалів, металу, запізнювалися поставки деякого обладнання аж на рік. В результаті - суттєве відставання, наприклад, по гермозоні реакторного відділення, здачі електротехнічних приміщень. А ще заступником міністра запровадилася практика, коли половина об’ємів житла віддавалася монтажним організаціям, тому створилася загроза комплектації енергоблока кваліфікованими кадрами...
Але Олексій Троценко зробив, що міг, а довершив його справу - введення в дію першого «мільйонника» - Микола Габрійчук, котрий прибув із Нововоронезької АЕС, де працював заступником головного інженера з ремонту.
...Через роки перший директор ХАЕС вдивлятиметься у старі чорно-білі фото, наче у ватру, розпалену десь на березі озера. Ті свідки давньої епохи здатні так само гріти, як і милі багаття. Вони заводитимуть його у спогад легко-радісний чи й ледь-ледь сумовитий...
Будучи потім заступником директора ХАЕС, Олексій Троценко по-батьківському вболівав за колектив, кістяк якого створював. Показав бійцівський характер, коли під час чергових виборчих кампаній бажаючі посісти крісло депутата пускали зміїні жала інсинуацій, запідозрюючи колектив станції в нехтуванні правилами ядерної та радіаційної безпеки. Він висував простий і дохідливий аргумент: «Скажіть добродію, мої сини Сергій та Олег, які управляють ядерними процесами, йдуть на зміну, аби нашкодити собі і людям, котрі поруч? Вони лише й мріють про те, щоб випустити пекельну хмару й задихнутися у ній? Вони прагнуть отруїти дивовижні наші заповідники «Дорогощу», «Устимів», «Тридуби», усе Мале Полісся?»
Він веде діалог із читачами районної газети. Спонукають до цього звинувачення, що атомники можуть завдати біди довкіллю. Звісно, у пам’яті всіх - чорнобильська рана, до якої привів справді людський фактор, розгнуздана жадоба відзначитися...Троценко однак закликає вести розмову фактами, доказами, відверто розкриваючи наміри тих, хто огульно картає експлуатаційників. Ось і щодо запровадженої парламентом заборони на будівництво АЕС роздумує у листі, звертаючись до жителів Славути: «Наші люди виступають не проти мораторію, а проти безглуздя. Хіба це розумно, коли гине обладнання, розвалюється те, що вже зроблено, коли мільйони викинуто на вітер, коли готовність другого блока сягає вісімдесяти відсотків?» І далі: «Гадаю, що я набагато більше знаю про якість ХАЕС ніж ті, хто так безсовісно розповсюджує про це різного роду плітки і брехню».
А в середині дев’яностих атомну енергетику України підкосили неплатежі: за 1995 рік Хмельницькій АЕС держава заборгувала 14 трильйонів карбованців. Там, де були підсобні господарства, певною мірою, хоч і недостатньо, старалися вирішувати продовольче забезпечення своїх працівників. І ось в одній із центральних газет «укол» Хмельницькій АЕС: вона займається невластивою їй справою, ще й купує трактори та комбайни... Певна річ, не для того АЕС призначена, ніхто ж не заперечує. І тоді Олексій Троценко, який очолював підсобне господарство, відповідає, що закуплена техніка працює на полях аграрного підрозділу загальною площею три тисячі гектарів. У господарстві в 1995 році вироблено понад 1700 тонн зерна, 137 тонн м’яса, 365 тонн молока, у теплицях вирощено 320 тонн огірків та помідорів. Все це продано трудівникам ХАЕС на 15-30 відсотків дешевше ніж на ринку та магазинах...
Якось він вступив у дискусію із читачами газети «Трудівник Полісся» щодо альтернатив атомній енергетиці. Один із читачів висловив ідею переведення ХАЕС на ... газ. Троценко доводить, що на одному енергоблоці-«мільйоннику» потрібно було б витратити за добу 6,3 мільйона кубометрів голубого палива, а за рік - два мільярди. Цією його кількістю можна було б забезпечити дві тисячі таких сіл, як Цвітоха, Кам’янка чи Ташки. Невтішні переваги і ГЕС у цьому регіоні, стверджує далі Троценко, адже, щоб одержати стільки енергії, як дає один нетішинський блок, потрібно було б побудувати на Горині 2500 гідроелектростанцій. Автор статті закликає боротися не за знищен-ня АЕС, а повести боротьбу за стабільність їх роботи, за удосконалення на базі всесвітніх досягнень... «Давайте поставимо під всенародний контроль безпеку роботи АЕС, давайте вимагати таких дій від уряду, наших вчених».
У 2007-му Олексій Троценко відсвяткував своє вісімдесятиліття. Правильно буде сказати і так: нетішинці відзначили його ювілей - і ті, хто пильнує ядерну реакцію, і ті, хто ощасливлює своїх болільників забитим голом на стадіоні найріднішого міста, і ті, хто долає легку водну доріжку в басейні, і ті, хто серце своє підносить у танці на сцені палацу культури - усі-усі атомоградівці, кому з пелюшок прищеплена пам’ять про першопроходців - тих, котрі були одержимі великим ділом закладання фундаменту для атомної роботи. Міцні моральні домінанти і належні професійні кондиції, прагнення вивершити задумане - хіба для часу нинішнього й майбутнього такі генеруючі риси є зайвиною?
...Сосни Нетішина просяться у вікна - віттям махають, мов посилають привіти із далекої пори. Читаймо ці вічні метафори тоді, коли зелені голочки нанизують на себе іскристий сніговий пух увечері, коли спекотного липня вони млоять запахом молодої живиці, коли, розбурхані вітром метаються вусібіч, наче сперечаються між собою про людський і їхній, дерев, світ.
Сосни Нетішина - свято серед будня під куполами золотими...
Віктор Мазаний
