в серці було моєму
Посада наукового співробітника Шепетівського відділу Хмельницького обласного краєзнавчого музею зобов’язувала мене зустрічатись з ветеранами Великої Вітчизняної війни, адже саме цей напрямок лежав в основі експозиції, яку ми тільки-но формували. Звичайно, партизанський рух був в числі пріоритетних, адже в Шепетівці поховано Героя Радянського Союзу Валю Котика, тут діяло підпілля на чолі з Остапом Горбатюком, в партизанському з’єднанні відзначились месники, що стали героями повоєнних книг: А.Одуха, Ф.Михайлов, О.Петров, О.Іванов, знову ж таки піонер-партизан Валя Котик. Хлопець отримав поранення у бою за Ізяслав, помер в Хоровиці де і був похований. Зрештою його останки перенесли в Шепетівку. В цьому сенсі мені була цікава зустріч із старшим братом Валі Котика Віктором, бо на очах юного месника пройшли події, які він знав зсередини, в яких брав участь. Віктора вже немає в живих, але його розповідь є частиною тих бесід, що ми мали в середині вісімдесятих минулого століття.
Віктор Гусаров
На знімку: автор цих рядків і підпільник та партизан Віктор Котик
- Лiнiя фронту наближалась до Шепетiвки. 29 червня 1941 р., в день мого народження, попрощались з батьком, Олександром Феодосiйовичем, який так i не повернувся з фронту.
4 липня радянськi пiдроздiли залишили Шепетiвку.
Одразу ж у мiстi виник ряд антифашистських пiдпiльних груп. Об’єднанням цих груп зайнявся десятник Шепетiвського лiсгоспу Остап Андрiйович Горбатюк. Вiн стає керiвником пiдпiльного партiйного комiтету.
Як досвiдченого фахiвця, фашисти примушують Горбатюка стати директором лiсопильного заводу. Робоча сила приходила з прилеглих вулиць. Йшли, хто за окраєць гречаного хлiба-сурогату, а бiльше, щоб не потрапити рабами до Нiмеччини.
У жовтнi 1941 р. О. А. Горбатюк запрошує мене до працi на заводi, призначає в бригаду колiївникiв. Знав я Горбатюка як сусiда з 1937 року. Робiтнича команда з вiйськовополонених працювала на заводi постiйно. Конвоював команду озброєний нiмецький єфрейтор Станiслав Швалленберг. На фронтi його було поранено в руку. З робiтниками вiн поводився ввiчливо, розмовляв на польськiй мовi, частував цигарками. Незабаром я познайомився з ним особисто.
Я примiчав, що Швалленберг часто вiдпускав того чи iншого вiйськовополоненого у мiсто для збирання продуктiв харчування серед мешканцiв для команди. Найчастiше вiн посилав Івана Музальова, наголошуючи на тому, щоб той не попадався патрулям, а то, мовляв, неприємностi будуть всiм. Супроводжуючи команду в табiр, дозволяв вiйськовополоненим вiдвiдувати людськi городи, i цим сприяв виживанню страждальців.
О. А. Горбатюк допомагав робiтничiй командi, пiдгодовував, вдаючи, що вона гарно працює, i, приглянувшись, домагався вiд табiрної комендатури через гебiтс-комiсара передачi людей для постiйної роботи на лiсозаводi. Вiн забезпечував їм життя в заводських бараках, видавав довiдки й одного-по-одному вiдпускав на волю, залучаючи до пiдпiлля. 10 жовтня 1941 року звiльнився вiд полону Іван Олексiйович Музальов. Його одарували паспортом на iм’я Степана Дiденка.
І. О. Музальов частенько навiдувався на лiсозавод до Горбатюка та до Станiслава Швалленберга, тепер уже у справах пiдпiльного антифашистського руху. У листопадi 1941 року Горбатюк запросив мене до контори заводу. Покладаючись на те, що вiн гарно знає мою родину й що я маю в усьому слухатися його, дав завдання виводити з ладу верстати, парову машину й заради цього переводить мене в цех для роботи на верстат-циркулярку, на якому розпилювалися дубовi цурки для газогенераторних автомобiлiв.
Лише в груднi в обiдню пору менi вдалося непомiтно зняти привiдний пас трансмiсiї й спалити у топцi котла. Жандарми, що прибули на завод, так i не вiдшукали слiдiв. Вони вирiшили, що пас вивезено iз заводу.
Перша вдала операцiя потягнула за собою iншi. Тепер гiтлерiвцi пiдсилили охорону заводу. У груднi О. А. Горбатюк доручає менi зближуватися з працiвниками, прислуховуватися до розмов щодо поведiнки директора заводу та його спiвробiтникiв, виявляти вiрних людей.
У цей час I. О. Музальов запросив Станiслава Швалленберга на явочну квартиру по вулицi Островського, яку утримувала родина пiдпiльникiв Галицьких для зустрiчi з керiвником пiдпiлля. Пiдпiлля готувалося вiдзначити 24-у рiчницю Великого Жовтня. У Шепетiвськiй друкарнi, пiдпiльна група якої ще не входила до пiдпiльного комiтету, виготовила штамп «Смерть фашистським окупантам», а молодi патрiоти брати Федоровичi, Кишук, Талашов, Мануїлов та Трохимчук - гiрлянди з червоними прапорцями, червоний прапор з держаком. В нiч з 6 на 7 листопада 1941 р. по Шепетiвцi були розклеєнi листiвки, на деревах в центрi мiста розвiсили гiрлянди прапорцiв. Жандарми та полiцаї здирали листiвки, рискали по квартирах, обшукували двори... А тим часом на куполi бiржi працi майорів червоний стяг.
У примiщеннi автоколони (до вiйни розташовувалася аптека та санчастина 745-го стрiлецького полку) ми виявили двi бочки аптечного спирту, якi негайно переправили до мого будинку, оскiльки у нiмцiв був дефiцит на тютюн та спиртне, а моя сiм’я мала можливiсть зустрiчатися з певним колом нiмцiв та вiйськовослужбовцiв зрадницьких формувань. Вiд них ми отримували данi щодо розташування вiйськових формувань, довiдувались про намiри та настрiй окупантiв.
У сiчнi 1942 нiмецька автоколона вибула пiд Харкiв. По шляху слiдування в районi Прилук втiк Станiслав Швалленберг i прибув у Шепетiвку до Горбатюка. Зв’язавшись iз Славутським антифашистським пiдпiллям, керiвником якого був головний лiкар Ф. М. Михайлов, Швалленберга переправили в Славуту, де вiн став робiтником двору. Згодом Швалленберга переправили у Стриганську пiдпiльну групу, якою керував колишнiй керiвник школи Антон Захарович Одуха. За тим - в село Романiни, до пiдпiльної групи Рахлiнського. Зв’язок Шепетiвського пiдпiлля з Славутським здiйснювався подружжям Павлюкiв - Адамом Васильовичем та Марiєю, за допомогою зв’язкiвця Славутського пiдпiлля Антонiни Петрiйчук.
Незабаром пiдпiлля влаштувало I. О. Музальова-Дiденка до нас на постiйне мешкання. Вiн тодi працював на цукровому заводi, iнколи з нiчної змiни приносив цукор, щоб сусiди знали, де працює. Музальов проводив частi бесiди з моїм молодшим братом (1930 року народження) Валентином та його друзями - Степаном Кищуком i Миколою Труханом, доручав їм завдання.
У березнi 1942 року пiдпiлля направило мене працювати на залiзничну станцiю Шепетiвка. Менi доручалося спостереження за рухом поїздiв та вiйськових ешелонiв, дiзнаватися, що саме везуть на фронт, в Нiмеччину, який настрiй окупантiв та їх сателiтiв. Всi данi передавались Горбатюку. Пiд час спiльної працi з Іваном Власюком я дiзнався про його участь в пiдпiллi, належнiсть до нашої центральної групи. Сiм’я Власюкiв, це мати-нiмкеня, яка чудово володiла нiмецькою мовою, брат Володимир - працівник лiсгоспу, сестра Людмила. 12 травня 1942 року, користуючись партизанським паролем, у мiському парку я зустрiвся з невiдомою особою - це був Іван Савелiйович Нiшенко, який прибув у Шепетiвку з-пiд Бреста. Вiд нього я отримав завдання, значення якого менi було незрозумiле: збирати сухi батареї вiд кишенькових лiхтарiв. Для того й дав менi декiлька рейхсмарок. Придбанi батарейки я передав Нiшенку через брата Валю Котика. Далi батарейки передавалися у лiс партизанам для радiостанцiї та диверсiйних робiт.
В 1942 роцi було викрито нашого агента Петрук (мiсце роботи не пам’ятаю). Петрук дiставала партизанам пiстолети i патрони до них. Кати довго мучили її, коли покинули сили, вона спожила отруту, яку передали в камеру з волi через нашого агента полiцейського Григорiя Матвєєва.
Приблизно тiєї ж пори поверталися iз загону партизанськi зв’язкiвцi Надiя Григорiвна Федорович та Василь Ковтонюк. Вони потрапили в засiдку карателiв. Ковтонюк встиг пiдiрватися гранатою, а Надiю доставили в жандармерiю. На допитах дiвчинi вдалося вiдмовитися вiд Ковтонюка як вiд випадкового супутника. Її випустили пiд таємний нагляд полiцiї. Маленького сина Ковтонюка, Василя Васильовича, негайно переправили в партизанський загiн iменi Кармелюка.
Влiтку 1942 Музальов налагодив зв’язок iз Шепетiвською друкарнею, де керував пiдпiльною групою майор Гончаров (пiдпiльна кличка Свiрiдов).
Знаю Гончарова з довоєнного часу як майора, начальника штабу стрiлецького полку, який стояв у Шепетiвцi. Група Гончарова друкувала листiвки, вiдозви, а також постачала Музальова нiмецькими бланками «аусвайс» та iншими документами. Взимку 1942 року в друкарнi була надрукована нова фронтова пiсня «Мне в холодной землянке тепло» й розповсюджена серед населення. Не дивлячись на те, що пiдпiлля мало свою друкарню, однак не припинили збирати листiвки, викинутi радянськими лiтаками для населення окупованих районiв.
Листiвки збирали Микола Трухан, Степан Кищук, Валентин Мануїлов та iншi. Допомагала хлопчикам в цiй важливiй справi маленька Наталя Горбатюк - дочка Остапа Андрiйовича.
До лiта 1942 року Шепетiвська пiдпiльна органiзацiя мала сильну агентуру. Подружжя Вальчук, Павлюк, Нiколаєнко, Федоровичi (Ольга, Григорiй, Надiя, Борис, Микола та Петро), Ворончук Євгенiя та її чоловiк Алi Султан, Камаматов, Галицькi, Трухан Ганна Павлiвна, її дочка Зiна та син Микола, Степан Кищук, Власюки - Іван Георгiйович, Володимир та Людмила, Лагутенко Степан, Блiнди - Мотрона, Володимир та Людмила, Котики - Ганна, Вiктор та Валентин, Іван Савелiйович Нiшенко, Григорiй Матвєєв, Письменний, Марiя Воробйова - дружина радянського офiцера-льотчика (за зв’язок з партизанами нiмцi стратили матiр Воробйової та її маленьку дочку); двi сестри Болтаненко, Потапчук Ганна та її дочка Зiна, Нiна Янiшевська та iншi.
В 1942 роцi наша мама часто прала бiлизну для наряду табiрної полiцiї по охоронi лазарету для радянських вiйськовополонених i через них познайомилась з лiкарями Жуковим, Яворським, Яблонським та фельдшером Семеном Грицаєм (мешканцем м. Сочi). Через лiкарiв лазарет й табiр радянських полонених мали зв’язок з волею. Лiкарi, дiючи спiльно, чимало зробили для врятування радянських бiйцiв та офiцерiв. Пiдготовлених до втечi в лазаретi вивозили у трунах на кладовище, або ж самi «мерцi» впрягалися натомiсть замiсть коней у вiзки й вивозили своїх товаришiв та разом тiкали з неволi. Так було звiльнено двадцять одного радянського офiцера. 22-й, москвич Максаков, виявився провокатором. Лiкарiв розстрiляли. Живою залишилась вiйськовий лiкар Альохiна - дружина Яблонського, яка була звiльнена з полону через вагітність. Пiсля розстрiлу лiкарiв мама влаштувалася на роботу в їдальню табiрної комендатури. Так, через Г.М.Котик пiдпiлля отримувало щодобовий пароль гарнiзону. Незабаром у Шепетiвку в унiформi нiмецького фельдфебеля прибув Станiслав Швалленберг. Його влаштували на квартиру до Г.М.Котик.
На явку до Швалленберга приходили Музальов, Нiшенко, Лагутенко iз групи залiзничникiв, Олександр Сiєтов та його дружина Полiна (до речi, вона ще жива, - ред.).
У 1942 роцi група пiдпiльникiв, очолених Швалленбергом та Музальовим, напала на ешелон в залiзничному парку ст. Шепетiвка-1 i захопила 50 одиниць зброї. Нiмцi пiдсилили пильнiсть охорони залiзничного парку. Однак пiдпiльники проникали до ешелонiв i двiчi ставили магнiтнi мiни пiд наливнi ешелони, якi згорiли. У паровозному депо Андросов з машинiстом паровоза спалили склад ПММ, пошкодили кiлька паровозiв. Гiтлерiвцi у вiдповiдь на диверсiї, що були проведенi на залiзничному вузлi ст. Шепетiвка-1, повiсили без суду i слiдства Шматька, Бутенка та Розуменка.
У липнi цього ж року Шепетiвська пiдпiльна органiзацiя перенесла великий удар в зв’язку з арештом (на початку серпня) керiвника Славутсько- Шепетiвського центру Ф. М. Михайлова. Зв’язок iз центром обiрвався надовго. Вишукувались шляхи звiльнення Михайлова з Шепетiвської в’язницi, але патрiота стратили на територiї Славутської лiкарнi.
Шепетiвське пiдпiлля продовжувало накопичувати зброю, вишукувати боєприпаси для диверсiйних груп партизанського загону. Здебiльшого активiзували цю роботу пiдлiтки. Один iз них Борис Некрасов, який через необережне поводження з гранатою став iнвалiдом - на руках залишилась половина пальцiв. Пiзнiше був встановлений з’язок з дiючим партизанським загоном, яким командував керiвник Стриганської пiдпiльної групи Антон Захарович Одуха.
Влiтку 1943 року Станiслав Швалленберг, Музальов, Павлюк, Микола Трухан, Воробйова, Лагутенко, Степан Кищук, Валя Котик, Нiшенко пiд’їхали до гарнiзонного складу, що на станцiї Шепетiвка II, зняли вартових, обеззброїли «козакiв», зв’язали нiмецького фельдфебеля, начальника варти, пошкодили телефонний зв’язок i пiдпалили продовольчi склади та примiщення з награбованими теплими речами. Захоплену зброю i кiлькох «козакiв» доставили в партизанський загiн.
Гестапо i полiцiя лютували. По-звiрячому поводилися навiть iз випадково затриманими.
У нас на квартирi частенько проводились обшуки. Кiлька разiв полiцiя з угорськими солдатами натрапляла на Станiслава Швалленберга, що жив в окремiй кiмнатi. Швалленберг, видаючи себе за нiмецького офiцера, страшно лаявся по-нiмецьки, лякав скаргами i зброєю. Ганну Микитiвну не раз викликали у жандармерiю, де вона мала очну ставку з сусiдом Тимофiєм Івановичем Рачуком, який доносив, що Котик утримує на квартирi пiдозрiлих осiб, що вони не працюють, приносять листiвки. За недостатнiстю доказiв Котик вiдбувалася штрафом в 50 рейхсмарок. Штрафували й Тимоху Рачука за недоброякiснi доноси.
Явочну квартиру Г. М. Котик оберiгало ще те, що сюди в будь-який час доби навiдувався шепетiвський полiцай Болеслав Іванович Ковалевський, у якого ми в 1938-41 роках наймали квартиру. З перших днiв окупацiї мiста Ковалевський став служити при гестапо, виконуючи особливi доручення, такi, як арешти пiдпiльникiв, розстрiли в’язнiв. Вiн разом з нiмецьким капiтаном взяв участь у розстрiлi євреїв Шепетiвського «гетто». Виловили Ковалевського в Польщi 1960 року. Виїзна сесiя Хмельницького обласного суду (13-16 сiчня 1962 р.) в м.Шепетiвцi присудила його до вищої мiри покарання - розстрiлу.
Влiтку 1943 р. було заарештовано Горбатюка. Декiлька мiсяцiв його катували i вiн загинув на допитi в Шепетiвськiй тюрмi.
Гестапiвцi нишпорили по мiсту, вишукували пiдпiльникiв. Пiдпiлля провело заходи застереження i перепроваджувало сiм’ї партизан i пiдпiльникiв у дiючi загони. Дiзнались i ми, що Котикiв мають арештувати.
15 серпня 1943 р. наша сiм’я вибула в диверсiйну групу, що залишив Одуха в лiсах Шепетiвки й Славути. У дiючий загiн прибули того ж дня. Уникли арешту пiдпiльники iнших груп мiста. Микола Трохимович Базилюк, його дружина Явдоха, Олександр Сiєтов з дружиною Полiною та її молодшим братом Андрiєм Мартинюком, Женя Ворончук та її чоловiк Алi Султан, Камаматов, сiм’я Федоровичiв, Валентина Миколаївна Вишемiрська вiд групи управлiння розвiдкою 1-го Українського фронту.
Як закiнчилася вiйна для нашої сiм’ї? Наш батько не повернувся з вiйни, загинув у березнi 1944 р., Валя Котик загинув 17 лютого 1944 р. в боях за визволення мiста Ізяслава. Ганна Микитiвна Котик в жовтнi 1943 року за станом здоров’я була евакуйована через лiнiю фронту на «Велику Землю», нагороджена медалями «За доблестный труд в Великой Отечественной войне», «За боевые заслуги» та «XX рокiв Перемоги», Грамотою Поезидiї Верховної Ради УРСР. Померла у 1974 роцi.
Віктор Котик
На знiмку: пам’ятник Валi Котику в с. Хоровиця. Скульптор С.Лелях