в серці було моєму

Посада наукового співробітника Шепетівського відділу Хмельницького обласного краєзнавчого музею зобов’язувала мене зустрічатись з ветеранами Великої Вітчизняної війни, адже саме цей напрямок лежав в основі експозиції, яку ми тільки-но формували. Звичайно, партизанський рух був в числі пріоритетних, адже в Шепетівці поховано Героя Радянського Союзу Валю Котика, тут діяло підпілля на чолі з Остапом Горбатюком, в партизанському з’єднанні відзначились месники, що стали героями повоєнних  книг: А.Одуха, Ф.Михайлов, О.Петров, О.Іванов, знову ж таки піонер-партизан Валя Котик. Хлопець отримав поранення у бою за Ізяслав, помер в Хоровиці де і був похований. Зрештою його останки перенесли в Шепетівку. В цьому сенсі мені була цікава зустріч із старшим братом Валі Котика Віктором, бо на очах юного месника пройшли події, які він знав зсередини, в яких брав участь. Віктора вже немає в живих, але його розповідь є частиною тих бесід, що ми мали в середині вісімдесятих минулого століття.

Віктор Гусаров

На знімку: автор цих рядків і підпільник та партизан Віктор Котик

 

- Лiнiя фронту наближалась до Шепетiвки.  29 червня 1941 р., в день мого наро­дження, попрощались з бать­ком, Олександром Феодосiйовичем, який так  i не повернувся з фронту.

4 липня радянськi пiд­роздiли залишили Шепетiв­ку.

Одразу ж у мiстi виник ряд антифашистських пiдпiльних  груп. Об’єднанням цих груп зайнявся десятник Шепетiвського лiсгоспу Ос­тап Анд­рi­йович Горбатюк. Вiн стає керiвником пiд­пiльного партiйного комiте­ту.

Як досвiдченого фахiвця, фашисти примушують Гор­батюка стати директором лiсопильного заводу. Робоча сила при­ходила з прилеглих вулиць. Йшли, хто за окраєць гре­чаного хлiба-сурогату, а бi­льше, щоб не потрапити ра­бами  до   Нiмеччини.

У жовтнi 1941 р. О. А. Горбатюк запрошує мене до працi на заводi, призначає в бригаду колiївникiв. Знав я Горбатюка як сусiда з 1937 року. Ро­бiтнича команда з вiйсько­вополонених працювала на заводi постiйно. Конвоював команду озброєний нiмець­кий єфрейтор Станiслав Швалленберг. На фронтi йо­го було поранено в руку. З робiтниками вiн пово­дився ввiчливо, розмовляв на польськiй мовi, часту­вав цигарками. Незабаром я познайомився з ним осо­бисто.

Я примiчав, що Швалленберг часто вiдпускав того чи iншого вiйськово­полоненого у мiсто для зби­рання продуктiв харчування серед мешканцiв для коман­ди. Найчастiше вiн посилав Івана Музальова, наголошу­ючи на тому, щоб той не попадався патрулям, а то, мовляв, неприємностi будуть всiм. Супроводжуючи коман­ду в табiр, дозволяв вiй­ськовополоненим вiдвiдува­ти людськi городи, i цим сприяв виживанню страждальців.

О. А. Горбатюк допомагав робiтничiй командi, пiдгодо­вував, вдаючи, що вона гарно працює, i, приглянув­шись, домагався вiд табiрної комендатури через гебiтс-комiсара передачi людей для постiйної роботи на лi­созаводi. Вiн забезпечував їм життя в заводських ба­раках, видавав довiдки й  одного-по-одному вiдпус­кав на волю, залучаючи до пiдпiлля. 10 жовтня 1941 року звiльнив­ся вiд полону Іван Олек­сiйович Муза­льов. Його одарували паспортом на iм’я Степана Дiденка.

І. О. Музальов частенько навiдувався на лi­созавод до Горбатюка та до Станiслава Швалленберга,  тепер уже у справах пiд­пiльного антифашистського руху. У листопадi 1941 року Горбатюк за­просив мене до контори заводу. Покладаючись на те, що вiн гарно знає мою родину й що я маю в усьому слухатися його, дав завдання виводити з ладу верстати, парову машину й заради цього пе­реводить мене в цех для роботи на верстат-циркулярку, на якому розпилювали­ся дубовi цурки для газо­генераторних автомобiлiв.

Ли­ше в груднi в обiд­ню пору менi вдалося непо­мiтно зняти привiдний пас трансмiсiї й спалити у топ­цi котла. Жандарми, що прибули на завод, так i не вiдшукали слiдiв. Вони ви­рiшили, що пас вивезено iз заводу.

Перша вдала опера­цiя потягнула за собою iн­шi. Тепер гiтлерiвцi пiдси­лили охорону заводу. У груднi О. А. Горба­тюк доручає менi зближу­ватися з працiвниками, прислуховуватися до розмов щодо поведiнки директора заводу та його спiвробiтни­кiв, виявляти вiрних людей.

У цей час  I. О. Музальов запросив Станiслава Швал­ленберга на явочну квар­тиру по вулицi Островського, яку утримувала родина пiд­пiльникiв Галицьких для зустрiчi  з керiвником пiдпiлля. Пiдпiлля готува­лося вiдзначити 24-у рiч­ницю Великого Жовтня. У Шепетiвськiй друкарнi, пiдпiльна група якої ще не входила до пiдпiльного комiтету, виго­товила штамп «Смерть фа­шистським окупантам», а молодi патрiоти брати Фе­доровичi, Кишук, Талашов, Мануїлов та Трохимчук - гiрлянди з червоними пра­порцями, червоний прапор з держаком. В нiч з 6 на 7 листопада 1941 р. по Шепетiвцi були розклеєнi листiв­ки, на деревах в центрi мiс­та розвiсили гiрлянди пра­порцiв. Жандарми та полiцаї здира­ли листiвки, рискали по квартирах, обшукували дво­ри... А тим часом на куполi бiржi працi               майорів чер­воний стяг.

У примiщеннi автоколони (до вiй­ни розташовувалася аптека та санчасти­на 745-го стрiлець­кого полку) ми ви­явили двi бочки аптечного                     спирту, якi негайно пере­правили до мого бу­динку, оскiльки у нiмцiв був дефiцит на тютюн та спиртне, а моя сiм’я мала можливiсть зустрiчатися з певним колом нiмцiв та вiйськовослужбовцiв зрад­ницьких формувань. Вiд них ми отримували данi щодо розташування вiйськових формувань, довiдувались про намiри та настрiй окупантiв.

У сiчнi 1942 нiмецька автоко­лона вибула пiд Харкiв. По шляху слiдування в районi Прилук втiк Ста­нiслав Швалленберг i прибув у Шепетiвку до Горбатюка. Зв’язавшись iз Славутським антифашистським пiд­пiллям, керiвником якого був головний лiкар Ф. М. Ми­хайлов, Швалленберга пере­правили в Славуту, де вiн став робiтником двору. Згодом Швалленберга пе­реправили у Стриганську пiдпiльну групу, якою ке­рував колишнiй керiвник школи Антон Захарович Одуха. За тим - в село Романiни, до пiдпiльної гру­пи Рахлiнського. Зв’язок Шепетiвського пiдпiлля з Славутським здiйснювався подружжям Павлюкiв - Адамом Васильовичем та Марiєю, за допомогою зв’язкiвця Славутського пiдпiлля Антонiни Петрiйчук.

Незабаром пiдпiлля влаш­тувало I. О. Музальова-Дiденка до нас на постiйне мешкання. Вiн тодi працював на цук­ровому заводi, iнколи з нiч­ної змiни приносив цукор, щоб сусiди знали, де працює. Музальов проводив частi бесiди з моїм молодшим братом (1930 року наро­дження) Валентином та йо­го друзями - Степаном Кищуком i Миколою Труханом, доручав їм завдання.

У березнi 1942 року пiд­пiлля направило мене пра­цювати на залiзничну стан­цiю Шепетiвка. Менi дору­чалося спостереження за рухом поїздiв та вiйськових ешелонiв,  дiзнаватися, що саме  везуть на фронт, в Нiмеччину, який настрiй окупантiв та їх сателiтiв. Всi данi  передавались  Горбатюку. Пiд час спiльної пра­цi з Іваном Власюком я дiзнався про його участь в пiдпiллi, належнiсть до на­шої центральної групи. Сi­м’я Власюкiв, це мати-нiмкеня,  яка чудово воло­дiла нiмецькою мовою, брат Володимир - працівник лiсгоспу,  сестра  Людмила.  12  травня   1942  року, користуючись партизансь­ким паролем, у мiському парку я зустрiвся з невiдо­мою особою - це був Іван Савелiйович Нiшенко, який прибув у Шепетiвку з-пiд Бреста. Вiд нього я от­римав завдання, значення якого менi було незро­зу­мiле: збирати сухi батареї вiд кишенькових лiхтарiв. Для того й дав менi декiлька рейхс­марок. Придбанi батарейки я передав Нiшенку че­рез брата Валю Котика. Далi батарейки переда­валися у лiс партизанам для радiостанцiї та дивер­сiйних робiт.

В 1942 роцi було викрито нашого аген­та  Петрук (мiсце роботи не пам’ятаю). Петрук дiставала партизанам пiстолети i пат­рони до них. Кати довго мучили її, коли покинули сили, вона спожила отруту, яку пере­дали в камеру з волi че­рез нашого агента полiцей­ського Григорiя Матвєєва.

Приблизно тiєї ж пори поверталися iз загону пар­тизанськi зв’язкiвцi Надiя Григорiвна Федорович та Василь Ковтонюк. Вони по­трапили в засiдку карате­лiв. Ковтонюк встиг пiдiрва­тися гранатою, а Надiю доставили в жандармерiю. На допитах дiвчинi вдалося вiдмовитися вiд  Ковтонюка як вiд випадкового супут­ника. Її випус­тили пiд таємний нагляд полiцiї. Ма­ленького сина Ковтонюка, Василя Васильовича, негайно переправили в партизансь­кий загiн iменi Кармелюка.

Влiтку 1942 Музальов на­лагодив зв’язок iз Шепетiвською друкарнею, де ке­рував пiдпiльною  групою майор Гончаров (пiдпiльна кличка Свiрiдов).

Знаю Гон­чарова з довоєнного часу як майора, начальника шта­бу стрiлецького полку, який стояв у Шепетiвцi. Група Гончарова друкувала лис­тiвки, вiдозви, а також по­стачала Музальова нiмець­кими бланками «аусвайс» та iншими документами. Взим­ку 1942 року в друкарнi була надрукована нова фрон­това пiсня «Мне в холод­ной землянке  тепло» й роз­повсюджена серед населен­ня. Не дивлячись на те, що пiдпiлля мало свою дру­карню, однак не припинили збирати листiвки, викинутi радянськими лiтаками для населення окупованих райо­нiв.

Листiвки збирали Микола Трухан, Степан Кищук, Ва­лентин Мануїлов та iншi. Допомагала хлопчикам в цiй важливiй справi маленька Наталя Горбатюк - дочка Остапа Андрiйовича.

До лiта 1942 року Шепетiвська пiдпiльна ор­ганiзацiя мала сильну аген­туру. Подружжя Вальчук, Павлюк, Нiколаєнко, Федоровичi (Ольга, Григорiй, Надiя, Борис, Ми­кола та Петро), Ворончук Євгенiя та її чоловiк Алi Султан, Камаматов, Галицькi, Трухан Ганна Павлiвна, її дочка Зiна та син Мико­ла, Степан Кищук, Власюки - Іван Георгiйович, Володи­мир            та Людмила, Лагутенко Степан, Блiнди -  Мотрона, Володимир та Людмила, Ко­тики - Ганна, Вiктор та Валентин, Іван Савелiйович Нiшенко,   Григорiй Матвєєв,   Письменний,   Марiя Воробйова - дружина радян­ського офiцера-льотчика (за  зв’язок з партизанами нiмцi стратили матiр Воробйової та її маленьку дочку); двi сестри Болтаненко, Потапчук Ганна та її дочка Зiна, Нiна Янiшевська та iншi.

В 1942 роцi наша мама часто прала   бiлизну для наряду табiрної полiцiї по охоронi лазарету для радянських вiйсько­вополонених i через них познайомилась з лiкарями Жуковим, Яворським, Яблонським та фельд­шером Семеном   Грицаєм (мешканцем м. Сочi). Через лiкарiв лазарет й табiр ра­дян­ських            полонених мали зв’язок з волею. Лiкарi, дiючи спiльно, чимало зробили для врятування радянських бiйцiв та офiцерiв. Пiдготовлених до втечi в лазаретi вивозили у трунах на кладовище, або ж самi «мерцi» впрягалися натомiсть замiсть коней у вiзки й вивозили  своїх    товаришiв та разом тiкали з неволi. Так було звiльнено двадцять од­ного радянського офiцера. 22-й, москвич Максаков, ви­явився провокатором. Лiка­рiв розстрiляли. Живою за­лишилась вiйськовий лiкар Альохiна - дружина   Яблонського, яка була звiльнена з поло­ну через вагітність. Пiсля роз­стрiлу лiкарiв мама влашту­валася на роботу в їдальню табiрної комендатури. Так, через Г.М.Котик  пiдпiлля отримувало щодобовий  пароль гарнiзо­ну. Незабаром у Шепетiвку в унiформi нiмецького фельд­фебеля прибув Станiслав Швалленберг.  Його  влашту­вали на квартиру до Г.М.Котик.

На явку до Швалленберга приходили Музальов, Нiшенко, Лагутенко iз групи залiз­ничникiв, Олександр Сiєтов та його дружина Полi­на (до речi, вона ще жива, - ред.).

У 1942 роцi група пiдпiль­никiв, очолених Швалленбергом та Музальовим, напала на ешелон в залiзничному парку ст. Шепетiвка-1 i за­хопила 50 одиниць зброї. Нiмцi пiдсилили пильнiсть охорони залiзни­чного парку. Однак пiдпiль­ники проника­ли до ешелонiв i двiчi ставили магнiтнi мiни пiд на­ливнi ешелони, якi  згорiли. У паровозному депо Андро­сов з машинiстом паровоза спалили склад ПММ, пошко­дили кiлька паровозiв. Гiт­лерiвцi у вiдповiдь на диверсiї, що були проведенi на за­лiзничному вузлi ст. Шепе­тiвка-1, повiсили без суду i слiдства Шматька, Бутенка та Розуменка.

У липнi  цього   ж   року Шепетiвська     пiдпiльна органiзацiя     перенесла великий  удар   в  зв’язку з арештом (на початку серпня) керiвника Славутсько- Шепетiвського центру    Ф. М. Михайлова. Зв’язок iз центром обiрвався   надовго. Вишукувались шляхи звiльнення Михайлова з Шепетiвської в’язницi, але патрiота стратили  на територiї Славутської лiкарнi. 

Шепетiвське пiдпiлля продовжувало накопичувати  зброю, вишукувати  боєприпаси для диверсiйних  груп партизанського  загону. Зде­бiльшого активiзували цю роботу пiдлiтки. Один iз них Борис Некрасов, який через необережне поводження з гранатою став iнвалiдом - на                   руках залишилась половина пальцiв. Пiзнiше був встановлений з’язок з дiючим партизан­ським загоном, яким командував керiвник                  Стриганської пiдпiльної групи  Антон  Захарович Одуха.

Влiтку 1943 року  Станiслав Швалленберг, Музальов, Павлюк,  Микола Трухан, Воробйова, Лагутенко, Степан Кищук, Валя Котик, Нiшенко пiд’їхали до гарнiзонного складу, що на станцiї Шепетiвка II,  зняли вартових,  обеззброїли «козакiв», зв’язали нiмецького фельдфебеля, начальника  варти, пошкодили телефонний зв’язок i пiдпалили продовольчi склади та  примiщення з награбованими теплими речами.   Захоплену зброю i кiлькох «козакiв» доставили в  партизанський загiн.

Гестапо i полiцiя лютували. По-звiрячому поводилися навiть iз випадково затриманими.

У нас на квартирi частенько прово­дились обшуки. Кiлька ра­зiв полiцiя з угорськими солдатами натрапляла на Станiслава Швалленберга, що жив в окремiй кiмнатi. Швалленберг, видаючи себе за нi­мецького офiцера, страшно лаявся по-нiмецьки, лякав скаргами i зброєю. Ганну Микитiвну не раз ви­кликали у жандармерiю, де вона мала очну ставку з сусiдом Тимофiєм Івановичем Рачуком, який доносив, що Котик утримує на квар­тирi пiдозрiлих осiб, що во­ни не працюють, приносять листiвки. За недостатнiстю доказiв Котик вiд­бувалася штрафом в 50 рейхсмарок. Штрафували й Тимоху Рачука за недобро­якiснi доноси.

Явочну квартиру Г. М. Котик оберiгало ще те, що сюди в будь-який час доби навiдувався шепетiвський полiцай Болеслав Іванович Ковалевський, у якого ми в 1938-41 роках наймали квар­тиру. З перших днiв окупа­цiї мiста Ковалевський                      став служити при гестапо, вико­нуючи                 особ­ливi доручення, такi, як арешти пiдпiльникiв, розстрiли в’язнiв. Вiн разом з нiмецьким капiтаном взяв участь у                             роз­стрiлi євреїв Шепетiвського «гет­то». Ви­ловили  Ковалевського в Польщi                             1960 року. Виїзна се­сiя Хмельницького обласного суду (13-16 сiчня 1962 р.) в               м.Шепетiвцi присудила його до вищої мiри покарання - розстрiлу.

Влiтку 1943 р. було за­арештовано Горбатюка. Декiль­ка мiсяцiв його катували i вiн загинув на допитi в Шепетiвськiй тюрмi.

Гестапiвцi нишпорили по мiсту, вишукували пiдпiльникiв. Пiдпiлля провело заходи застережен­ня i пе­репрова­джу­вало сiм’ї пар­тизан i пiдпiльникiв у дiючi загони. Дiзнались i ми, що Котикiв мають арештувати.

15 серпня 1943 р. наша сiм’я вибула  в  диверсiйну групу, що залишив Одуха в лiсах Шепетiвки й Сла­вути. У дiючий загiн при­були того ж дня. Уникли арешту пiдпiльники iнших груп мiста. Микола Трохимович Базилюк, його дружина Явдоха, Олександр Сiєтов з дружиною Полiною та її молодшим бра­том Андрiєм Мар­тинюком, Женя Ворончук та її чо­ловiк Алi Султан, Камаматов, сiм’я Федоровичiв, Валентина Микола­ївна Вишемiрська вiд групи управлiння розвiдкою 1-го Українського фронту.

Як закiнчилася вiйна для нашої сiм’ї? Наш бать­ко не повернувся з вiй­ни, загинув у березнi 1944 р., Валя Котик загинув 17 лютого 1944 р. в боях за визволення мiста Ізяс­лава. Ганна  Микитiвна Котик в жовтнi 1943 року за станом здоров’я була евакуйована через лiнiю фронту на «Ве­лику Землю», нагороджена медалями «За доблестный труд в Великой Отечест­венной           войне», «За боевые заслуги» та «XX рокiв           Перемоги», Грамотою Поезидiї Верховної Ради УРСР. По­мерла у 1974 роцi.

Віктор Котик

 На знiмку: пам’ятник Валi Котику в с. Хоровиця. Скульптор С.Лелях