Анатолія Прокоповича Грушина, старшого тренера КДЮСШа з боксу та керівника ДБК «Максим», знає кожен нетішинець, який хоч трохи цікавиться спортом. Майже тридцять років життя присвятив він популяризації спорту. Тренерську кар’єру починав з футболу та плавання, однак професійні навички боксера покликали його до створення 2003 року на базі  ДЮСШа секції боксу. І пішло-поїхало…

Життя не балувало хлопця. Коли Анатолію виповнилось п’ять років, не стало мами. Батько був у роках і не міг самостійно виховувати малого. Відтак його прихистком стають дитячі будинки у Дубно та Костополі, після закінчення яких Анатолій вчи­ть­ся у Рівненському ФЗУ  трудових  резервів. Далі служба в лавах Збройних Сил.

Навчаючись у ФЗУ, Анатолій Прокопович займається боксом у тренера Анатолія Власовича Яндали. Вже 1968 року він стає фіналістом чемпіонату України в середній вазі, призером чемпіонату СРСР, який відбувся у Ленінграді, 1970 року - чемпіоном Центральної Ради «Авангард», 1971-го – чемпіоном Білоруського військового округу, багаторазовим призером Туркменської РСР, куди він переїхав разом з дружиною в пошуках кращого життя. Там також брав участь у багатьох турнірах.

В 90-х роках сім’я Грушиних перебирається у Нетішин, де Анатолій Прокопович створив команду з  футболу, грав за Будівельне Управління №3, виступав у Спартакіаді УБ ХАЕС та Хмельницької АЕС.

Особистим досягненням у спорті завдячує насамперед друзям-колегам, з якими зустрічався на спортмайданчиках та у рингу, а досягнення вихованців розділяє разом з медиками, які ставили на ноги в буквальному і переносному сенсах боксерів після травм. Бокс – травматичний вид спорту.

У переддень медичного працівника особливі слова подяки ювіляр висловлює Л.Талеровій, О.Попову,  спеціалістам відділення ЛОР, медичним працівникам шкіл міста.

Зазначимо, що А.Грушин пос­тійно самовдосконалювався і               отри­мав освіту у Ленін­градському тех­нікумі фізичної  культури та Ашхабатський інститут фізкультури. А щоб реалізуватись в якості тренера, Анатолій  Прокопович свого часу заснував дитячий боксерський клуб «Максим», який дав дорогу у спортивне життя багатьом хлопчакам та дівчатам. Велику підтримку отримував від місцевих бізнесменів, які фінансово забезпечували тренувальний процес та, насамперед, допомагали у поїздках на змагання. Прийшли результати. Він підготував чемпіона Європи Артема Фатуєва, учасника чемпіонату світу Максима Верьовку, срібну призерку чемпіонату Європи Марію Юрлову, бронзових призерів чемпі­онату Європи Юлію Лисун, Світлану Холшевник, Максима Верьовку, Ігоря Каражія.

На цей момент нетішинці Денис Ящук, Світлана та Тетяна Холшевник, Оксана Михальчук, Марія Юрлова знаходяться в резерві збірних команд України.

ДБК «Максим» став спортивною колискою понад ста вихованців. Дуже пишається Анатолій Прокопович, що підготував собі справжню тренерську заміну – сина Максима та Богдана Діткуна. Він вдячний Оксані Осіпчук, яка 18 років поспіль допомагає у організації тренувального процесу юних боксерів. А ще відзначає тісну співпрацю з керівниками Спорткомплексу ХАЕС та КДЮСШа профспілкової організації станції С.Балаяном і В.Кравчуком, педагогічним колективом комплексної дитячої спортивної школи, насамперед С.Гороховою, Г.Бабаєвою, Г.Гороховим, Г.Вагнером.

Днями вихованці нашого ювіляра повернулись з 25-го міжнародного турніру пам’яті М.Кузнецова, який проходив у місті енергетиків Рівненщини Кузнецовську.

В активі нетішинців срібна медаль Богдана Діткуна, інші спортсмени також достойно представляли місто. Це своєрідний подарунок до шістдесятиріччя Анатолія Прокоповича Грушина –  людини наполегливої і послідовної, гарного фахівця.  Когорта вихованців, колег, друзів висловлюють найкращі побажання ювіляру. Здоров’я і наснаги вам на довгі роки!

Петро Шелепало,

член НСЖУ

 

 

Щира  вдячнiсть

Понад сто юнаків і дівчат виховав Анатолій Прокопович. Вони надсилають у редакцію листи та слова подяки, лейтмотивом яких є щире побажання ювіляру здоров’я і добра. Олександр  Малиновський зокрема дякує «за те, що навчили нас бути людьми, що подарували впевненість у житті, у власних силах, що любите нас серцем, яке не визнає фальші».

Сергій Іскрюк визнає, що тренер виховував його, як власного сина і наставив на правильний шлях.

Інший вихованець Анатолія Прокоповича Андрій Грига вважає, що «важко оцінити внесок, який ви зробили і продовжуєте робити в житті багатьох дітей нашого міста та житті кожної окремої дитини, яка відвідує секцію боксу». Далі він пише.

 «Згадуючи шкільні роки, я розумію, що без вас я ніколи не став би тим,  ким я є сьогодні. Завдячуючи вашому фанатизму, ентузіазму та гострому почуттю справедливості, в моєму            характері сформувались якості  достойної особистості. Без перебільшення скажу, що ви            замінювали мені батька - ми разом святкували перемоги і ділили невдачі. Ви навчили мене трудитись, не шкодуючи сил задля досягнення успіху, достойно сприймати поразки, не розчаровуватись, підніматись і готуватись до нових спортивних боїв.

Те, що я не скотився слизькою стежкою, як багато моїх однолітків, також  ваша заслуга. Ви зробили мене цілеспрямованим, допомогли зрозуміти, що є головним в житті, а що другорядним.

Прошу пробачення, можливо я не виправдав ваших сподівань в плані спортивних досягнень, але обіцяю бути гідним громадянином та патріотом нашої держави Україна. Хочу щоб ви знали, що часточка вас назавжди залишилася в моєму серці».