Це той випадок, коли трагічне і ліричне – поруч. Це про вечір, котрий подарували присутнім працівники місцевого краєзнавчого музею на чолі з ведучою Надією Кухоцькою. В епіцентрі незвичайного знайомства Олександр Годованюк. Афганець, виняткова особистість – творча, працьовита, людяна.

Що може бути трагічніше, ніж Афганістан? І що може бути віртуозніше, правдивіше за поезію?

«Моя дорогая мама...

Между нами усталость и мгла...

Не грусти и не плачь, родная,

Ведь от этого служба трудна.

Ты не слушай других, что там страшно,

Ведь писал же, что всё хорошо.

Фрукты есть и с погодой нормально,

Часто ходим в кино, родников здесь тоже полно...

Получаю я письма от близких

И подруга писала, что ждёт...».

Что бы сын не писал в дом родимый –

Не обманешь же мать ни за что!

Ведь душа же её материнская

Всё равно не спокойна от слов.

Мама знает, что парни там гибнут,

Там война, а не райский покой.

Там справді була війна. Багаторічна, з чисельними жертвами. Кожний четвертий на тій чужинській війні був родом з України. Серед них – Сашко Годованюк, уродженець Славутчини.

Важко даються спогади. Скільки років минуло, а під час оповідок на очі Олександра накочуються сльози. Уперше, коли читав перед аудиторією цей вірш... Побажання усім мирного неба – і досі основний лейтмотив опаленої Афганом душі. Своїм життєвим прикладом Олександр Антонович доводить, що маючи руки, ноги, і головне – душу, всього можна досягти самому – і бути щасливим у родинному та суспільному житті. 

Солі на людські рани в останній час стільки, що зайвий раз сипати її не хочеться. Тому – суто довідково. Повістка зі Славутського військкомату, Шепетівський збірний пункт, ашгабатська «учебка», афганський Північний Кондуз. Навколо пустеля зі смерчами, скорпіонами і безжальною спекою - за сорок! Та найстрашніше – чатування смерті. Найгірше Олександра оминуло, та свій слід Афганістан залишив назавжди.

Його пісні про Афган – голос зсередини, голос-очевидець, проникливий і хвилюючий. Сам Олександр – натура світла, чуйна, відверта і відкрита. Дивовижне поєднання.

Присутні на вечорі бойові побратими, колишні і нинішні співробітники, найближча рідня, просто друзі одностайно лише підтверджували це у своїх спогадах та розповідях.  А хіба може бути по-іншому, якщо людина так любить природу, рідну землю. Якщо власноруч майструє і вправно поводиться із різцем,  вирощує і плекає сади. Коли інші дивуються, як це на одному дереві водночас можуть поруч радувати зір кілька сортів яблук і груш. А неподалік пасіка, з медком до запашного трав’яного часу. Як тут не взяти до рук гітару – і не заспівати... В Олександра усе виходить чудово.

З гітарою Сашко «на ти» віддавна. Гра на цьому невибагливому інструменті додавала наснаги та віри на чужині. Цікаво, що свою «афганську» гітару Олександр наполовину змайстрував сам. До знайденого грифа потрібно було виготовити деку, з чим наш герой справився на відмінно. Кілька годин чаклування зі шматком фанери – і музінструмент видав перші звуки у його руках. Також, у часи між бойовими операціями, Сашко писав вірші. У парі з листами, що служили місточком між батьківщиною і чужиною, ліричні паузи ставали віддушиною для солдата.

Через роки потому за пісні про Афган, Олександр Годованюк, стане дипломантом регіонального конкурсу, котрий прийматиме Славута. Згодом він познайомиться з працівницями краєзнавчого музею, котрі запропонують йому зустріч із представниками творчої та загалом небайдужої громади міста.

І ось вона – ця мить: творчий вечір 12 лютого 2009-го. Олександр виконує тематичні пісні під акомпанемент шестиструнки для нетішинців. Читає власні вірші – про пережитий біль, рідну землю, побратимство, інші людські стосунки, серед яких вічна тема – тема кохання.

Наташа, милая, родная,

Пишу свой стих под шум весны,

Под шелест листьев на берёзах,

Проснувшихся после зимы.

Их, стройных, столько здесь я вижу!

Но облик твой неугасим...

Люблю, скучаю, жду – ты слышишь?

По дому и глазам твоим...

Бывают дни – ты только в мыслях,

День встречи – в сердце только он!

К тебе во сне я прикасаюсь

И счастлив этот светлый сон!

В душе тревога – скоро встреча,

Какой же будет вновь она?

Наверно, искренне-желанна,

Такой, как мне судьбой дана.

Привітати Олександра Годованюка, поділитися спогадами, подарувати художні номери, просто поспілкуватися до музею прийшли багато бойових побратимів на чолі з головою спілки воїнів-інтернаціоналістів Валерієм Шелівановим, профспілковий лідер ХАЕС Михайло Гук, найстарший брат «іменинника» Михайло Антонович, дружина Наталя, пані Марія Моцик, редактор газети «Нетішинський вісник» Ольга Мороз, таланти школи мистецтв Максим Борінов, та Артем Белінський, керівник рок-гурту «Пристань» Віталій Лукінов, соліст палацу культури Артем Поліщук, фотохудожник Сергій Ремняков та автор цих рядків -

Богдан Фединчук.Це той випадок, коли трагічне і ліричне – поруч. Це про вечір, котрий подарували присутнім працівники місцевого краєзнавчого музею на чолі з ведучою Надією Кухоцькою. В епіцентрі незвичайного знайомства Олександр Годованюк. Афганець, виняткова особистість – творча, працьовита, людяна.

Що може бути трагічніше, ніж Афганістан? І що може бути віртуозніше, правдивіше за поезію?

«Моя дорогая мама...

Между нами усталость и мгла...

Не грусти и не плачь, родная,

Ведь от этого служба трудна.

Ты не слушай других, что там страшно,

Ведь писал же, что всё хорошо.

Фрукты есть и с погодой нормально,

Часто ходим в кино, родников здесь тоже полно...

Получаю я письма от близких

И подруга писала, что ждёт...».

Что бы сын не писал в дом родимый –

Не обманешь же мать ни за что!

Ведь душа же её материнская

Всё равно не спокойна от слов.

Мама знает, что парни там гибнут,

Там война, а не райский покой.

Там справді була війна. Багаторічна, з чисельними жертвами. Кожний четвертий на тій чужинській війні був родом з України. Серед них – Сашко Годованюк, уродженець Славутчини.

Важко даються спогади. Скільки років минуло, а під час оповідок на очі Олександра накочуються сльози. Уперше, коли читав перед аудиторією цей вірш... Побажання усім мирного неба – і досі основний лейтмотив опаленої Афганом душі. Своїм життєвим прикладом Олександр Антонович доводить, що маючи руки, ноги, і головне – душу, всього можна досягти самому – і бути щасливим у родинному та суспільному житті. 

Солі на людські рани в останній час стільки, що зайвий раз сипати її не хочеться. Тому – суто довідково. Повістка зі Славутського військкомату, Шепетівський збірний пункт, ашгабатська «учебка», афганський Північний Кондуз. Навколо пустеля зі смерчами, скорпіонами і безжальною спекою - за сорок! Та найстрашніше – чатування смерті. Найгірше Олександра оминуло, та свій слід Афганістан залишив назавжди.

Його пісні про Афган – голос зсередини, голос-очевидець, проникливий і хвилюючий. Сам Олександр – натура світла, чуйна, відверта і відкрита. Дивовижне поєднання.

Присутні на вечорі бойові побратими, колишні і нинішні співробітники, найближча рідня, просто друзі одностайно лише підтверджували це у своїх спогадах та розповідях.  А хіба може бути по-іншому, якщо людина так любить природу, рідну землю. Якщо власноруч майструє і вправно поводиться із різцем,  вирощує і плекає сади. Коли інші дивуються, як це на одному дереві водночас можуть поруч радувати зір кілька сортів яблук і груш. А неподалік пасіка, з медком до запашного трав’яного часу. Як тут не взяти до рук гітару – і не заспівати... В Олександра усе виходить чудово.

З гітарою Сашко «на ти» віддавна. Гра на цьому невибагливому інструменті додавала наснаги та віри на чужині. Цікаво, що свою «афганську» гітару Олександр наполовину змайстрував сам. До знайденого грифа потрібно було виготовити деку, з чим наш герой справився на відмінно. Кілька годин чаклування зі шматком фанери – і музінструмент видав перші звуки у його руках. Також, у часи між бойовими операціями, Сашко писав вірші. У парі з листами, що служили місточком між батьківщиною і чужиною, ліричні паузи ставали віддушиною для солдата.

Через роки потому за пісні про Афган, Олександр Годованюк, стане дипломантом регіонального конкурсу, котрий прийматиме Славута. Згодом він познайомиться з працівницями краєзнавчого музею, котрі запропонують йому зустріч із представниками творчої та загалом небайдужої громади міста.

І ось вона – ця мить: творчий вечір 12 лютого 2009-го. Олександр виконує тематичні пісні під акомпанемент шестиструнки для нетішинців. Читає власні вірші – про пережитий біль, рідну землю, побратимство, інші людські стосунки, серед яких вічна тема – тема кохання.

Наташа, милая, родная,

Пишу свой стих под шум весны,

Под шелест листьев на берёзах,

Проснувшихся после зимы.

Их, стройных, столько здесь я вижу!

Но облик твой неугасим...

Люблю, скучаю, жду – ты слышишь?

По дому и глазам твоим...

Бывают дни – ты только в мыслях,

День встречи – в сердце только он!

К тебе во сне я прикасаюсь

И счастлив этот светлый сон!

В душе тревога – скоро встреча,

Какой же будет вновь она?

Наверно, искренне-желанна,

Такой, как мне судьбой дана.

Привітати Олександра Годованюка, поділитися спогадами, подарувати художні номери, просто поспілкуватися до музею прийшли багато бойових побратимів на чолі з головою спілки воїнів-інтернаціоналістів Валерієм Шелівановим, профспілковий лідер ХАЕС Михайло Гук, найстарший брат «іменинника» Михайло Антонович, дружина Наталя, пані Марія Моцик, редактор газети «Нетішинський вісник» Ольга Мороз, таланти школи мистецтв Максим Борінов, та Артем Белінський, керівник рок-гурту «Пристань» Віталій Лукінов, соліст палацу культури Артем Поліщук, фотохудожник Сергій Ремняков та автор цих рядків -

Богдан Фединчук.