Перший тиждень весни – особливо дорогий, пам’ ятний, і навіть знаковий для сім’ї Якубянц. Саме початок весни подарував їм обох дітей – 1 березня народилася донечка Тамара, а 5 березня - син Сергій (цю дату для народження вибрала і Сергієва доня)! Тож двічі в житті квіти дружині на восьме березня глава сім»ї носив до пологового будинку! З тих пір весна приходить до їхньої оселі із приємними турботами – квіти, подарунки та смачний тортик до родинного чаювання.
Хай так буде завжди – весна дарує тільки щасливі миті вам, Олександре Вартановичу та вашій родині! І прийміть найщиріші слова побажань з нагоди свята, яке завжди з вами – свята уміння радіти життю, і дарувати цю радість!
Як летить життя! Здається, ще вчора «дерева були великими», а ми – малими, і вірили в казку, і з нетерпінням чекали дня народження і Діда Мороза…
Лиш мить відділяє від того часу, але в ній – все пережите! Ту мить, як сувій, можна розгорнути в пам’яті, і переглянути, наче фільм, в якому роль головного героя дісталась саме тобі. І жоден кадр не знімався з другої спроби, все було тільки на чистовик…
Олександр Якубянц не так давно відзначив свій шестидесятирічний ювілей. Олександр Вартанович народився в місті Мари, що в Туркменії. Мав старшого братика, Георгія, і дві молодших сестри – Стеллу і Нателлу. З мамою, татом та бабусею Амалією дітвора почувалася, як у Бога за пазухою – доглянуті, нагодовані, з казкою і з ласкою, з жартами і пустощами.
Татові спогади про війну були для малого Сашка першими уроками мужності. Він слухав його спогади, затамувавши подих: «…в грудні 1942 року, вісімнадцятирічним, пішов воювати, у лютому 43-го потрапив в оточення під Ростовом… Дві ночі поспіль вантажили поранених, заснув, а розбудив рижий німець з автоматом… Пішком пригнали в місто Марганець, на шахти. Хто падав – дострілювали. В сорок четвертому році – повезли в Німеччину… Звільнили полонених в квітні 1945 бійці американської армії. Ще встиг повоювати – звільняв Прагу. Там і зустрів перемогу…»
Після восьмирічки Олександр вступив до «нафтового» технікуму, освоювати спеціальність «геофізик», мріяв відкривати родовища нафти і газу.
Під час навчальної практики доводилось долати піски пустелі Каракуми, які кишіли кобрами та піщаними ефами, пити воду з Каракумського каналу, яку привозили в «чулеках» - дерев»’яних столітрових бочках. Експедиція рухалась караваном із двох артилерійських тягачів, бурової установки, машини для підривників…
В 50-ти градусну спеку розпалювали багаття із верблюжих колючок і готували зелений чай. Ховалися від сонця під машинами. Олександру тоді було сімнадцять років, працював техніком-обчислювальником. Робота відповідальна і умови надзвичайні, але тримався, не скаржився на труднощі. Тішила думка про те, що їх робота була вагомим внеском в майбутній добробут Туркменістану… Тяжка романтика!
Після закінчення технікуму вирішили з друзями іти в Армію. Самі прийшли до воєнкомату, попросились. Через місяць вже навчались в сержантській школі в Самарканді, освоювали спеціальність радіотелеграфіста. Після закінчення навчання чергував з ракетниками, відточував майстерність під час перевірок бойової підготовки особового складу. Олександр та його екіпаж із чотирьох бійців були єдиними у військовій частині, кого під час проходження військової служби було нагороджено медаллю «За військову доблесть». Згодом Саша став заступником командира взводу.
У травні 1970 звільнився в запас і вступив на вечірній факультет Московського інституту нафто-хімічної і газової промисловості.
В 1976 році захистив диплом, і «наче в ангела, крила виросли - осилив»! Такий тягар впав з плечей, адже все сам робив - обраховував, писав!
Під час навчання працював на Марийській ГРЕС, пройшовши шлях від слюсаря до майстра.
В 1985 році дізнався, що колишній головний інженер ГРЕС Мефодій Олександрович Луцик працює на ХАЕС, тож вирішив також перевестися сюди на роботу.
В липні 1985 переїхав до Нетішина, а згодом забрав дружину, Альбіну Сетраківну з дітьми - сином Сергійком та донькою Тамарою в молоде місто енергетиків. Спочатку жили в селі Нетішин, кілька років поневірялись в маленькій гуртожитській кімнатці. Зате якою бурхливою була радість, коли отримали квартиру!
Працював майстром, потім старшим майстром цеху теплової автоматики і вимірювань. З 1987 року – був переведений в цех вентиляції, де фахово і службово зростав – від майстра до начальника цеху. У 2004 році, маючи за плечима 38 років трудового стажу, вийшов на заслужений відпочинок, присвятивши себе родині та улюбленим справам.
Та саме зараз, коли більше вільного часу, спогади особливо яскраво виринають в пам’яті…
«Ніщо не віщувало біди. Грудень 1979 року. П’ятнадцятого числа, пізно ввечері – стук в двері. Відкриваю. За дверима – двоє . Один в цивільному, другий – в міліцейській формі. Вручають повістку: через дві години бути на збірному пункті. Навіть не здогадувався, навіщо, куди? Прибув на збірний пункт, о другій ночі нас повезли на автобусах в місто Кушка. Там сформували полк, який в повній бойовій готовності чекав розпорядження з Москви. Вночі, 26 грудня , вишикувавшись в колону, перейшли через кордон. Я служив в танковому батальоні в роті забезпечення радіомайстром. В батальоні нас було четверо «партизанів» - механік-водій БМП, два автомеханіки та радіомайстер. Колона із двадцяти автомобілів роти забезпечення та танків, рухалась не одну добу. Всі прийшли до пункту призначення, завдячуючи досвідченим «партизанам». Минули Герат, Шиндант і розташувались для охорони військового аеродрому. Перших дві доби ночували в кабінах, кухонь не розгортали, навіть не дозволяли розпаковувати сухпайки, видавали один на трьох. Потім вирили навкруги табору траншеї, розташувались, потягнулись воєнно-польові будні. Перша танкова рота розташовувалась безпосередньо біля злітної смуги аеродрому, інші виїжджали на спецзавдання за даними розвідки.
Новий, 1980 рік зустрічали по-особливому: всім видали по пачці печива і баночці згущеного молока. Але хлопці жартували і бажали всім повернення додому живими…
Через півтора місяця служби нас замінили солдатами-призовниками. Вручаючи подяку, комбат сказав: «якби не ви, ми не дорахувалися б багатьох машин...». У воєнному білеті зробили позначку – «пройшов військові збори» (про службу в Афганістані відмітки не було, відповідний запис зробили в новому білеті і вручили Грамоту Верховної Ради за підписом Горбачова). Вже згодом, після трьохмісячних зборів у Бухарі отримав звання лейтенанта».
Син, Сергій Олександрович, також став енергетиком. Після закінчення Київського політехнічного університету прийшов на ХАЕС, зараз працює інженером реакторної установки.
Донька, Тамара Олександрівна, вибрала економічний напрямок. Зараз проживає в Сполучених Штатах.
Діти та внуки – відрада та втіха для Олександра Вартановича та Альбіни Сетраківни. Дружина пана Олександра зберегла в родині ту дивну і світлу атмосферу любові та розуміння, яка дім перетворює на оберіг, в якому панують затишок та доброта. Вона також працювала на ХАЕС.
Олександр Вартанович живе в злагоді із світом – завжди щирий, доброзичливий. Батькові слова: «ніколи людям погано не роби…» стали його своєрідним життєвим кредо. Тільки добро. Це його суть – творити добро.
Летять дні… добавляючи сивини на скронях. Але головне, що не минають безслідно, а сповнені добром та працею.
Надія Кухоцька, працівник музею
