Зароджувався перший травневий ранок. Чи не увесь Нетішин іще додивлявся райдужні мрійливі сни. А біля універмагу міста вже майоріли стяги з емблемою ХАЕС. Під прапорами – ті, хто райдужні мрії звик втілювати в реальність. Ще й із користю для загального добра і пам’яті людської. Мить – і нетішинський проспект розчинився під колесами автобуса, що взяв курс на Мукачеве: за сонцем, за Карпати!
Станційні працівники, маючи таких профспілкових ватажків як Михайло Гук та Людмила Малько, не оминають жодної можливості у вільний від праці час поспілкуватися з матінкою-природою. А тут іще й така нагода – у переддень Великої Перемоги віддати честь та шану загиблим у буремні воєнні роки, поклавши кошики з квітами до монументів, пам’ятників неблизького Закарпаття – у Мукачевому, Береговому, Хусті, на перевалі, котрий розмежовує Закарпатську та Івано-Франківську області. Почесну місію покладання квітів щоразу виконували наймолодші учасники подорожі – дітки, котрі представляли сім’ї Ковалінських, Уляницьких, Гусарових. Роль організатора, натхненника у такі моменти виконувала заступник голови профкому Хмельницької АЕС Людмила Малько. Вона ж залишалася нашим неперевершеним гідом під час усіх чотирьох днів активного відпочинку в горах. Пані Людмилі ці місця відомі змалечку, тут мешкає чимало її рідних, друзів, знайомих. Тож, і оповідки, і знайомства з місцевістю, пам’ятками старовини були максимально пізнавальними.
Переконаний, що більшість тих, хто читає ці рядки, теж добре обізнаний із Закарпаттям, його ландшафтами, замками, долинами, тому не маю на меті розповідати про те, що, зокрема, можна прочитати про ті ж , наприклад, Мукачевський та Хустський замки, у всесвітній павутині. Хочу здебільшого передати відчуття та враження від мандрів.
Мукачевський замок Паланок, що вознісся над містом, як і Закарпаття загалом, зустрів нас осіяний сонячним промінням. Туристично-сувенірний бізнес тут процвітає. Хустський замок, а точніше його уцілілі після ударів блискавок рештки, у цьому сенсі може квітучому сусідові хіба позаздрити. Але і його не минають поціновувачі історії та старовини. Наша група – у їх числі. Увесь екскурсійний час нас заворожує навколишнє зелене пломеніння природи, полум’яно-рожеве цвітіння сакури та магнолії, фіолетове - гліцинії. Поміж Мукачевим та Хустом – Берегово. Пообабіч траси незліченні виноградники, на полях достигає капуста… А ми – до тамтешнього басейну з термальними водами. Нехай нікого не лякає зовнішній вигляд споруди, що нагадує не найкращий зразок радянських часів, зате 36-градусна солона вода під відкритим небом – справді і шик, і лік. Оздоровлення організму за 20 гривень – і тьма охочих.
Перше надвечір’я зустріло наш екскурсійний автобус при в’їзді в Хуст. Намети гарненько розташували уздовж Тиси. Водії Віктор Степанець та Микола Соколов після напруженого дня (адже те, що для нас відпочинок, для них робота) вирішили розслабитися, взявши вудки до рук. А ось і перше наше «сімейне» вогнище на природі. Зібрана довкола м’ята заполонила простір навколо. Чай на природі, з казанця, - неперевершений! Лунає «Будьмо!» під запасливі домашні харчі. А через кілька митей на усіх очікує імпровізована концертна програма. На трав’яній сцені дебютують Богдан, Іван та Настя Ковалінські, Олександра Уляницька, Ганна Подколзіна. Їм гучні оплески. Українська пісня лине понад річку та понад гори – це вже виконавська майстерність старшої громади. Догорає ватра. І нас поборює берегово-хустський сон.
Купання у Тисі (для сміливців), сніданок, ранкове спільне фото – так стартувала друга днина.
Як оминути братову господу?! І наш автобус звертає на одну з вуличок Хуста, де мешкає рідня нашого екскурсовода Людмили Малько. Будиночки тут наче приклеєні один до одного. Так тісно, здається, сусіди не співіснують ніде в Україні! Вино – у кожного господаря. У кожного – своє. Та основне багатство краю - гарні люди, комунікабельні, працьовиті. А ось і однокласниця Людмили – ще одна Людмила. Як не зрадіти несподіваній зустрічі! Ще і в ювілейний час – 35 років, як закінчили шкільне навчання.
Добре у рідні. Та вже чути позивні гір і неба! І ми – через Хустський замок - туди, де мальовничий край перед Вільшанами. Час розбивати табір. До того ж хтось нам обіцяв смачну вечерю! І справді – смачна, поживна, справжня, з димком. Наш постій не оминув цікавість місцевої молоді. Поспілкувалися. Під плин гірської річечки та легенький дощовий крап спокійно засиналося. Хто молодший – беріг вогнище до загоряння наступного дня, у котрому нас ждало гірське озеро Синевир.
Шлях до Синевиру лежить через гірські масиви та хребти. Село Вільшани. Праворуч за курсом - гребля. Для Теребле-Ріцької ГЕС. Вода підземно-підгірною трубою перепадає з висоти 220 метрів, заставляючи обертатися лопаті турбін. В енергосистему України вливається певна кількість електроенергії. А ось і підніжжя Синевиру. Директор бази відпочинку робить для гостей із Нетішина гарний жест – дозволивши розбити табір неподалік головного корпусу. Лише дві гривні при вході (з кожного) – і асфальтова стрічка виводить усіх до красеня-озерця. Дорогою – безліч упорядкованих гірських струмочків із чистою питною водою. І… жаб’яче роздолля. Вони – на кожному кроці: поодиноко, попарно, потабунно… Обмілів Синевир. Не мені одному так здалося. Але це не применшує його краси, котра поволі усе ж втрачає цноту. Свідчення цього – розташований впритул ресторанний комплекс, що розбудовується, і безліч джипів, що наполегливо окуповують приозерну царину. …А далі була баня! Жіночки наліво – чоловіки направо! Попарили кісточки – і прямо під джерельну воду із бочки! Сила! Як опісля такого не нападе бажання скуштувати чогось смачненького? А тут уже в очікуванні – майстерно зварений справжній український борщ і картопелька з салом, запечена у фользі. «Будьмо!» - проголошує чесна гарна компанія, здружена Карпатами! У небі – наближення блискавки, уперше за час мандрівки. Гроза. Чиста. Тепла. Весняна.
А на ранок – знову сонечко. Знову у путь! У розмовах дедалі частіше вибудовуються плани на майбутні подорожі. Прощалися із Закарпаттям на його вершинних перевалах! Востаннє вклонялися загиблим понад півстоліття тому. Повільно вкочувалися в Івано-Франківщину. Тут авторові цих рядків і довелося сказати чудовій компанії спасибі за спільну дивовижну подорож, за незабутню атмосферу добра і щирості.
Богдан Фединчук
