Її назвали Іванкою, бо яке інше ім’я мали дати дитині, яка народилась на Івана Купала?
Місто Бережани – колиска дитинства. Тут закладено основи ставлення до життя і до мистецтва. Батькам хотілось, щоб Іванка стала музикантом. А вона й сама хотіла якомога ближчою бути до чарівного світу мелодій і ловила кожне слово своєї першої наставниці Олександри Григорівни Саської. Між дитиною і педагогом встановився духовний зв’язок, і коли наставниця зрозуміла, що більше їй немає чого дати цій талановитій дівчинці, - відвезла Іванку до спеціалізованої музичної школи ім.Крушельницької.
13 років Іванна Миколаївна навчалась майстерності гри на флейті у доцента Ю.І.Смірнова. Гадки не мала, що багато років по тому віддячить за науку онуку Юрія Івановича, - Денису Смірнову, який цього року закінчив Київську музичну академію імені П.Чайковського і є першою флейтою у оркестрі Збройних Сил України.
Роки навчання у Львові – благословенні і насичені мистецтвом. А ще – любов’ю. Тут зустріла свою долю - Анатолія Сиваківського. Так по життю вони і йдуть разом.
Після закінчення Львівської консерваторії якийсь час працювала у Івано-Франківському музично-драматичному театрі, Меджибізькій музичній школі, куди направили директорувати чоловіка, у Хмельницькому музичному училищі ім.Заремби.
А тоді у 1983 році Анатолія Ярославовича призначають директором музичної школи м.Нетішина, що тільки-но мала з’явитись у бурхливому місті енергетиків.
Починали з нуля, але з великим ентузіазмом і бажанням зробити цей заклад кращим серед йому подібних. Були агітбригади, концерти на польовому стані, в сільських будинках культури. Закладались традиції. Готувався грунт для майбутніх звершень.
Флейту не назвеш інструментом для побуту. Це певна вишуканість і навіть снобізм, адже не може конкурувати у масовості з баяном, піаніно, щипковими інструментами. Роками виховувалось розуміння, що флейта – інструмент доступний для сприйняття не обізнаними слухачами, і водночас божественний, душевний. У книзі «З подільського кореня» письменник Микола Кульбовський написав, що «голос її чарівної флейти – то голос її душі, по-материнськи чуйної, по-українськи щедрої».
Коли Анатолія Ярославовича запрошують на посаду завідуючого відділом культури виконавчого комітету Нетішинської міської ради, Іванна Миколаївна приймає на себе тягар директорської роботи у специфічному мистецькому колективі. І вже 16 років несе цей хрест гідно, можна сказати урочисто. Яких тільки конкурсів не вигравали за останні роки вихованці Нетішинської школи мистецтв. Вокалісти співали на сценах Москви та Санкт-Петербурга, не злічити нагород, які завоювали на міжнародних конкурсах піаністи та духовики, скрипалі.
Керівна робота не відбила в неї бажання займатись з дітьми так, щоб «аж гриміло з краю в край». Іванна Миколаївна плекає таланти. Понад тридцять її вихованців закінчили музичні училища Рівного, Хмельницького та Вінниці, навчаються у спеціалізованих закладах Києва та Львова. Її вихованці – лауреати міжнародних, республіканських та обласних конкурсів і фестивалів. Про Дениса Смірнова можна розповідати, як про зірку першої величини у сузір’ї флейтистів України. Запам’ятались слухачам виступи Анатолія Західова, Василя Пенчука, Мар’яни Душнюк, Анастасії Побежимової, Ольги Ющенко...
Чого не вистачає педагогу і наставнику талантів? Мабуть, більшої поваги з боку громади і влади до проблем школи. Бо відзнаки, серед яких грамота Українського фонду культури, дипломи за виступи вихованців на престижних конкурсах, - це той бік медалі, що пов’язаний з блиском, метушнею. А основна робота все ж таки проходить в тихому кабінеті, коли ти і вихованець сам на сам з музикою.
Вона щаслива, що виховала сина і доньку, яким також передала любов до музики, хоча вони і не пішли батьківськими стопами. Головне – виховано гідних людей, спроможних відгукнутись на чуже горе і ласку.
Віктор Гусаров
