|
Шляхетський,
а пізніше графський польський рід Потоцьких гербу "Пилява" отримав
свою назву від села Потік поблизу Кракова. Перший відомий в історії Потоцький
- Сулислав - був сандомирським каштеляном (1247 рік). Потоцькі набувають ваги
наприкінці XVI століття, коли канцлер Ян ЗАМОЙСЬКИЙ став протегувати братам
Потоцьким за їх військові здібності. Потім їм сприяв король Сигізмунд I,
особливо за їх інтриги проти попереднього покровителя - Замойського. Нарешті,
родичання з молдавським господарем Ієремією МОГИЛОЮ зробило Потоцьких
"корольками" на Поділлі та взагалі в Україні.
ГЕОГРАФІЯ ПОТОЦЬКИХ
Українсько-польський рід Потоцьких у XVII-XIX століттях володів на
Правобережній Україні та в Галичині сотнями сіл і десятками міст і містечок.
Назвемо тільки деякі з них. На Київщині це, зокрема, Умань (нині райцентр у
Черкаській області). На Східному Поділлі це Богопіль (у XIX ст. - містечко
Балтського повіту Подільської губернії; 1919 р. внаслідок об'єднання
Богополя, Ольвіополя та Голти утворилося місто Первомайськ - нині райцентр у
Миколаївській області), Ладижин (нині місто у Вінницькій області), Тульчин
(нині райцентр у Вінницькій області), Смотрич (нині селище міського типу в
Дунаєвецькому районі), Панівці (нині село в Кам'янець-Подільському районі).
На Західному Поділлі це Бучач (нині райцентр у Тернопільській області),
Городенка (нині райцентр в Івано-Франківській області), Гологори (нині село
Золочівського району Львівської області). Як бачимо, за розташуваннями
маєтків Потоцьких сьогодні спокійно можна вивчати географію половини України.
У руках Потоцьких зосередилася влада в Брацлавському воєводстві, в
Кам'янецькому, Канівському, Теребовлянському староствах -
адміністративно-територіальних одиницях, які надавав уряд за службу в
тимчасове або довічне користування.
Кам'янецькими старостами, яких нерідко називали кам'янецькими каштелянами, а
у XVII-XVIII століттях також генералами землі Подільської, були Миколай
ПОТОЦЬКИЙ (помер 1583 р.) та троє його синів - Іван (Ян) ПОТОЦЬКИЙ (помер
1711 р.), Яків ПОТОЦЬКИЙ (помер 1613 р.) і Стефан ПОТОЦЬКИЙ (помер 1631 р.).
Кам'янецькими старостами, яким довелося захищати місто від козаків, були
Миколай ПОТОЦЬКИЙ (у 1634-1651 рр.) і його син Петро ПОТОЦЬКИЙ (у 1652-1658
рр.). Останніми кам'янецькими старостами перед турецькою навалою були
Станіслав Ревера ПОТОЦЬКИЙ (у 1658-1667 рр.) і Миколай ПОТОЦЬКИЙ (у 1667-1672
рр.).
КАЛЬВІНІСТИ В ПАНІВЦЯХ
Родоначальник галицько-подільської гілки роду Миколай ПОТОЦЬКИЙ помер 1583 р.
Подільські маєтки відійшли до його старшого сина Івана (Яна) ПОТОЦЬКОГО.
Релігійний вільнодумець Іван Потоцький був прибічником кальвінізму -
протестантського віровчення, засновник якого Жан КАЛЬВІН (1509-1564) створив
у Женеві (Швейцарія) протестантську церкву, що відзначалася спрощенням
культу, проповіддю аскетизму. Із Швейцарії кальвінізм поширився у
Великобританію, де з'явилися пуритани (від латинського puritas - чистота), у
Францію, де прихильників Реформації називали гугенотами, в Нідерланди,
Німеччину, Угорщину.
На Варшавському сеймі 1587 р. було прийнято закон про свободу віросповідання,
який дав "зелене світло" для розповсюдження кальвінізму в державних
володіннях Польщі та в українських землях.
Центром протестантизму на Поділлі стало село Панівці, поблизу Кам'янця, де
Іван Потоцький збудував кірху та кальвіністську школу - одну з найбільших
шкіл в Україні, перша згадка про яку припадає на 1596 рік.
Ректором пановецької чотирьохкласної школи став Панкратій БАЛЬЦЕР,
викладачами були Ян МАЮС, Самуїл ПЕЛЬЗЕЛЬ, магістр філософії Краківського
університету Ян ЗИГРОВСЬКИЙ (чи ЗИГРОВИЧ).
Крім звичайного курсу "семи вільних мистецтв", що на той час
складав програму середньої школи, в ній велося викладання філософії і
теології, тому пановецьку школу інколи називали академією.
При школі діяла друкарня. Під керівництвом Вавжинця (Лаврентія) МАЛАХОВИЧА,
друкаря з Вільни, якого запросили в Панівці на плату 4 тисячі злотих щорічно,
з друкарні виходили перекладні та оригінальні твори протестантського напряму.
В бібліографії відомо 7 пановецьких видань.
Для захисту Панівців власник звів замок - фортецю, яку не змогли здолати ні
турецький султан Осман ІІ (1621 р.), ні турецький воєначальник Абаза-паша
(1633 р.).
Іван Потоцький загинув 1611 р. під Смоленськом. Його поховали в Панівцях - у
склепі під кальвіністською каплицею (яку пізніше було перетворено на
католицьку). Через два з половиною століття (року десь так 1870-го - за
прикидкою Юхима СІЦІНСЬКОГО) садівник випадково знайшов у пановецьких руїнах
підвал і, не знаючи, кого тут поховано, зарив кістки в іншому місці, а
усипальницю Івана Потоцького перетворив на підвал для зберігання овочів.
Оскільки Іван він бездітним, то Панівці потрапили до рук його молодшого брата
Стефана ПОТОЦЬКОГО. Було розігнано школу, закрито друкарню, в Кам'янці на
майдані Польський ринок спалено всі видання пановецької друкарні як єретичні.
МІСТО НА ЧЕСТЬ ТЕСТЯ
1600 р. Стефан Потоцький разом із польськими панами Корецьким і Вишневецьким
здійснили вдалий похід на Молдову і силою шляхетських і козацьких загонів
завоювали волоський престол для господаря Ієремії МОГИЛИ.
Вдячний господар одружив чотирьох своїх дочок із шляхтичами і дав за ними
багатий посаг. Стефан Потоцький отримав у дружини Маріанну (Марію-Анну)
МОГИЛЯНКУ та місто на березі Дністра, яке назвав на честь тестя - Могильов
(тепер Могилів-Подільський - райцентр у Вінницькій області). Місто розташовувалося
на торговому шляху між Молдовою і Україною, біля переправи через Дністер,
тому привертало увагу численних купців із Греції, Вірменії, Молдови, які
утворили в ньому торгові колонії. Своєрідність місту надавали дерев'яні
будинки у східному стилі з галереями та балконами.
Стефан Потоцький по матері успадкував місто Бучач, на землях якого заснував
село Золотий Потік.
У Кам'янці-Подільському біля північних міських воріт (відомих нині як
"Вітряна брама") Стефан Потоцький збудував двоповерховий восьмивіконний
палац.
ДОКИ ДОМІНІКАНИ - ДОТИ ПОТОЦЬКІ
Після смерті Потоцького Маріанна Могилянка одружилась з Фірлеєм, воєводою
сандомирським. Від 1633 р. проживала в Кам'янці-Подільському, в східній
частині міста на Фурлеєвській вулиці (нинішня назва - Вали).
Вірогідно, що в 30-х роках XVII ст. в Кам'янець-Подільський приїздив
двоюрідний брат Маріанни - Петро МОГИЛА (1596-1647), Київсько-Печерський
архімандрит, пізніше митрополит Київський, який збирав матеріали, що пізніше
увійшли до його книги "Сказания Петра Могилы о чудесных и замечательных
явлениях церкви южнорусской, молдо-влахиской и греческой".
Дочка Потоцьких Софія-Вікторія, яка стала черницею ордену домініканок, внесла
25 тисяч злотих, отриманих від продажу села Панівці, для зведення
домініканського жіночого монастиря в Кам'янці-Подільському. Будівництво не
було завершено в зв'язку із захопленням міста турками у вересні 1672 р.
Потоцькі були фундаторами домініканського чоловічого костелу та монастиря.
Існувало родинне повір'я, що доки є в Кам'янці домініканський костел і
монастир, доти рід Потоцьких не згине. Після турецького панування в місті
костел і монастир довго стояли в руїнах, і лише 1737 р. почалася їх
відбудова. Реставрацію, закінчену 1754 р., було проведено на кошти і за
сприяння Михайла Францішка ПОТОЦЬКОГО. На металевих костельних дверях викуто
монограми Михайла Потоцького та герб родини - "Пилява". Над самим
входом вміщено кам'яну плиту з написом на відзнаку закінчення реставрації
костелу й монастиря. Для себе благодійник побудував невеликий двоповерховий
будинок, що примикає до північного фасаду дзвіниці костелу.
ПАН КАНЬОВСЬКИЙ
Син Стефана Потоцького - Миколай в 1634-1651 рр. був генералом землі
Подільської. Син Миколая отримав родове ім'я Стефан і посаду старости
Канівського і Теребовлянського.
1695 р. Стефан Потоцький-молодший одружився з 30-річною шляхтянкою Іоанною
СЕНЯВСЬКОЮ. Після 17-річного подружнього життя, 1712 р. в них народився син
Миколай-Василь ПОТОЦЬКИЙ, постать якого знайшла яскраве відображення в
піснях, мемуарах, у художній літературі XVIII-XIX ст.
Миколай Потоцький навчався в єзуїтському колегіумі у Львові, який раніше
закінчив Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. Його шлюб із Маріанною ДОМБРОВСЬКОЮ виявився
вкрай невдалим: молода дружина втекла в монастир кармеліток у Львові, де проживала
до кінця свого життя.
У 23-річному віці Потоцький став власником батьківських маєтків, вартість
яких сягала мільйона злотих, та отримав посаду старости канівського.
Волинський магнат знатного роду Потоцьких, обравши Канів своєю резиденцією,
збудував тут державу, де його слово, його воля були законом. Для порядку
утримував тритисячний загін надвірної міліції, до якої входили переважно
вихідці з Волощини (Молдови), яких в Україні називали волохами.
Намагаючись не озлоблювати селян, Миколай Потоцький вдавав із себе
"справедливого пана". Одягався в запорізькі плаття, розмовляв
"мужицькою" українською мовою. Став уніатом.
Потоцький заснував на Київщині декілька нових сіл, заохочуючи пільгами селян,
гуляв із ними, залицявся до дівчат і молодиць. Ім'я однієї з його коханок -
Пріськи - було увіковічено в назві села Прицьки Канівського повіту. Із назв
сіл, заснованих старостою - Миколаївка, Потік, Пії, Прицьки, Пивці -
складалася фраза: "Миколай Потоцький п'є з Пріською пивце".
Він підписувався в документах: "Миколай на Потоці, Бучачі, Городенках і
Гологорах Потоцький, староста канівський". В український фольклор
увійшов як "пан Каньовський". Пан Каньовський - герой українських
пісень: "Як приїхав пан Каньовський", "Пісня про
Бондарівну".
Відомо понад 30 варіантів пісні про Бондарівну. В одному з них дія
відбувається в Кам'янці-Подільському:
В Кам'янці на риночку
Танець дівок ходить,
Молодая Бондарівна
Самий перед водить.
Прийшов пан Каньовський,
На дінь добрий дає,
Молодую Бондарівну
За руку стискає...
Залицяючись до гарної дівчини, пан Каньовський спочатку "ізняв
шапочку" і поздоровався, а коли вона зауважила, що він "не годен її
цілувати, а годен її роззувати", то застрілив "срібною
рушницею", а батькові заплатив за життя дочки "скринею, повною талярів".
Твір - типовий зразок історичної пісні-балади. В XIX ст. на Волині під
Луцьком у багатьох хатах на стінах висів портрет бідолашної дівчини
Бондарівни.
Інакше Потоцький вів себе щодо дрібної шляхти та чиновництва: захоплював їх
землі, займався підлогами та навіть грабував їх. Один із таких фактів
покладено в основу оповідання українського письменника Олекси СТОРОЖЕНКА.
Якось Потоцький зустрів у дорозі молодого шляхтича, який служив у
Національній гвардії. Староста запитав у шляхтича, а чи має він усе, що має
мати воїн у дорозі: шило, дратву, щоб чоботи залатати, голку і нитку, щоб
мундир підчинити. Шляхтич відповів, що ні. Староста велів хлопам відрахувати
молодцю сто ударів нагаєм, щоб наступного разу ретельніше збирався в дорогу.
Шляхтич подякував за науку, але заприсягнувся відомстити. Знаючи, що
Потоцький любив переодягатися в старця, він перестрів його в лахміттях біля
каплиці у місті Бучач:
- А куди це вас пан Бог веде, мій дідуню?
- Ось іду помолитися за гріхи.
- А коли так мандруєте, то чи маєте голку і нитку, щоб одежу роздерту
полатати?
Почувши негативну відповідь, шляхтич дав знак своєму хлопцеві, і той так збив
діда, що той ледь доплентався до свого замку. Однак Потоцький оцінив
кмітливість шляхтича і, довідавшись прізвище, домігся для нього чина поручика
Національної гвардії.
Канівський період в житті Потоцького припав на 40-70 рр. XVIII ст., коли в
Україні хвилями прокотилося селянське повстання під назвою Коліївщина. На
Київщині Коліївщина розпочалася з Умані, яка належала родичу канівського
старости, коронному гетьману Юліану ПОТОЦЬКОМУ: на бік повсталих перейшов
сотник надвірної міліції Іван ГОНТА.
Останні роки життя Потоцький провів у постах і молитвах. Став великим
благодійником: побудував ратушу, школу, костел у Бучачі, у Львові -
домініканський костел і каплицю, в Ченстохові - каплицю.
У кожному збудованому храмі були портрети фундатора, автори яких зображують
позу і обличчя добродія з виразом пихи і самозакоханості.
Миколай Потоцький помер бездітним 1882 р. на 70-му році життя.
У середині XVIII ст. земельні багатства, роздрібнені між окремими гілками
роду Потоцьких, з'єдналися в руках київського воєводи Францизка-Селезія
ПОТОЦЬКОГО, якого сучасники називали "руським корольком", а пізніше
в руках його сина - уславленого Станіслава-Щенсни ПОТОЦЬКОГО (1751-1805),
доля якого була тісно пов'язана з історію Польщі, України та Поділля.
|
