починав комбайнером

У сільській місцевості з давніх-давен прийнято було до ведення домашнього господарства залучати дітей. Це виховувало повагу до нелегкої селянської праці і допомагало дітлахам більш пристосовуватись до самостійного життя.

Той день, коли тато Миколи Войтюка (на знімку - праворуч)  – Петро Степанович, який працював комбайнером у колгоспі села Круглик Шепетівського району, довірив сину під час жнив пройти першу загінку, – запам’ятав на все життя. А потім жодні літні шкільні канікули не обходились без участі Миколи у збиранні врожаю. Він був помічником комбайнера. Це було у селі великим визнанням.

- Були в нас збори. З району пообіцяли, що за перше місце на жнивах буде мотоцикл із коляскою. Ну то що, Колю, поборемось? – од­ного разу звернувся до сина батько­.

- Поборемось.

Перемогти не вдалося, бо ненадійна техніка часто виходила з ладу. Але тоді молодий Войтюк на власні очі побачив, що таке своєчасний ремонт. Бригада технічної допомоги на поле навідувалась із повним комплектом слюсарних інструментів. А коли траплялось щось серйозніше – до роботи брались газоелектрозварники.

Для Петра Войтюка не стало несподіванкою, коли його син, після закінчення школи заявив, що хоче опанувати саме фах зварювальника. Вибір випав на училище у Новоград-Волинському.

Перше, як мовиться, «бойове хрещення» молодого спеціаліста відбулось на одному із підприємств Житомира. Микола тоді зрозумів, що саме практика є визначальною у фаховій підготовці. Він не ображався, коли хтось із «технічних асів» відверто кепкував над прорахунками ще недосвідчених працівників. Тут головне – зрозуміти суть огріхів. Войтюк не соромився звернутися за  порадою.

Після служби в армії Микола потрапив на будівельні майданчики­ Нетішина. У 1981 році тут все лише розпочиналось. Для зварювальників роботи вистачало. То там, то тут можна було побачити блакитні вогники на новобудовах міста та проммайданчику електростанції.

А потім у Миколи Войтюка відбулось своєрідне «підвищення квалі­фікації» - сім років відпрацював на спорудженні промислових об’єктів  Півночі. Там доводилось трудитись у екстремальних умовах.

У дев’яностих роках Миколі  Войтюку довелося працювати у бага­тьох колективах,  дошкуляла економічна нестабільність. «Як                     це ми умудрялись виживати, коли по кілька місяців не бачили зар­платні», - пригадує він.

Колектив енергоремонтного підприємства ХАЕС Микола Петрович поповнив у 2004 році, якраз перед пуском другого енергоблока. У керівництва підрозділу кандидатура Войтюка у виконанні важливих та відповідальних робіт сумнівів не породжувала. Він швидко влився в колектив і довів, що потрапив до ремонтників електростанції не випадково.

У службі зварювання Миколу Войтюка характеризують не тільки, як хорошого фахівця. Всі знають, що він багато років цікавиться саді­вництвом, на власній дачній ділянці буяє виплеканий власноруч сад. Він його дбайливо доглядає, а коли приходить пора збирання врожаю, щиро радіє соковитим дарам. Вже стало доброю традицією частувати фруктами колег по роботі.

Днями Микола Войтюк зустріне свій полудень віку. Він переконаний - ще зарано підводити підсумки зроблених добрих справ. Треба допомогти обрати правильну життєву стежину дітям, їх у нього двоє – Олеся та Юрко. Ювіляр пам’ятає мудрі настанови вже покійного батька, радий слушним порадам мами Валентини Макарівни. Завдяки батькам та набутому з роками досвіду Микола йде по життю справжньою людиною.