Україна – моя друга батьківщина

Начальник відділу соціального розвитку Сергій Ільющенков народився в місті Ангарську Іркутської області Російської Федерації в сім’ї росіян. Коли хлопчику виповнилося п’ять років, батьки переїхали до Славути, тут живе він і дотепер. Сергій Олександрович не цурається свого походження, і з пошаною ставиться до інших національностей.

- Сергію Олександровичу, доведено, що основна здатність людини оцінювати навколишній світ формується саме в дитинстві. Як ви сприйняли Україну після переїзду?

- Не дивлячись на те, що за часів Радянського Союзу у Славуті росі­йська мова була досить поширеною, українська також не була на задвірках. Спочатку мені було важко її розуміти, бо багато слів несхожі з російськими аналогами.

Не раз на побутовому рівні доводилось чути, що українська мова є «сіль­сь­кою», малопридатною для широкого спілкування. Я не усвідомлював тоді, що такі твердження хибні. Перші сумніви народились, коли вступив до Здолбунівського професійно-технічного училища Рівненської області. Тут викладання всіх предметів велось винятково українською мовою. Спочатку було дещо складно, бо не міг відразу зорієнтуватись в математичних термінах. Але це аж ніяк не впливало на мою успішність, всі предмети здавав на відмінно, що дало можливість згодом одержати диплом із відзнакою.

Поряд зі мною навчались багато юнаків із сіл Рівненської та інших областей. У спілкуванні з ними переконувався, що вони виховувались у родинах, де пріоритетом є духовність. Її основу складають такі чесноти, як любов до ближнього, шанобливе ставлення до старших, батьків. Відразу зауважив, що у звертанні до тата чи мами тут не прийнято «тикати», натомість – «Ви, ма­мо…», «Ви, тату…»

- А в гостях у своїх друзів бували?

- Неодноразово. На Львівщині. Там можна багато дізнатись про традиції українського народу, його багату історію та духовну спадщину. А вперше я навідався в гості у Костопільський район Рівненської області до друга Івана Пукальчука. До речі, саме ця місцевість стала базовою для народження Української Повстанської Армії. Наслухавшись до того багато «байок» про «бандерівців», мені лячно було їхати у цю місцевість, тим паче що розмовляв російською мовою. Але за весь час перебування  на Костопільщині жодного разу не відчув навіть недоброго погляду у свій бік. Місцеві жителі охоче зі мною спілкувались і були завжди гостинними, Іван показав неповторні краєвиди його малої батьківщини, ми навіть сомів зуміли наловити на Горині.

- До УПА ще й досі неоднозначне ставлення.

- Це «плоди» радянської ідеології, яка не могла простити прагнення багатьох українців мати свою незалежну державу. Хіба УПА зазі­хала на чужі території? Вона боронила свою. Це прагнення є виправданим. А щодо всіляких там «ярликів» - бандити, душогуби, запроданці тощо – опонентам я задаю одне лише запитання: «Чому «бандитів» підтримувало місцеве населення? За логікою повинно бути все навпаки. Про повстанців співають пісні, їм ставлять пам’ятники, а на могили полеглих приходять ще живі свідки тих далеких подій. Будь-які висновки не можна робити керуючись лиш емоціями, потрібно ретельно проаналізувати події, факти, документи.

Не раз чув і таке, якщо у Львові розмовлятимеш російською мовою, чекай неприємностей. Так сталось, що військову строкову службу мені довелось проходити саме на Львівщині. А ще робив спроби вступити на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Я не пам’я­таю, аби хтось дорікнув, що спілкуюсь російською мовою, всюди відчував прихильність і дружелюбність. Мій життєвий досвід показав, що українці є європейською толерантною нацією. Це й спонукало більш досконало вивчити мову корінного народу. Я полюбив Україну, яка стала моєю другою батьківщиною. Тут навіть себе вважаю націоналістом.

- Звучить незвично…

- Радянська ідеологія всіх переконувала в ганебності такого явища, і не кожен заглиблювався в істинний зміст цього терміну. В моєму розумінні націоналіст – це людина, яка любить свою батьківщину, народи, що її населяють, але дасть належного відкоша тим, хто все це зневажає. Що поганого в цьому? Не треба лише вдаватись до крайнощів.

- Своєю рідною мовою часто послуговуєтеся?

- Звичайно, нею спілкуюсь із рідними, друзями. Поважаю росі­йську і намагаюсь постійно її вдосконалювати. Але переконаний, що представники всіх національностей, які проживають в Україні, повинні знати мову народу, який гостинно прийняв їх у велику братню сім’ю. Я за одну-єдину державну мову, вона повинна бути українською. Не погоджуюся з думкою про приниження російської мови, погляньте, скільки періодичних видань виходить в Україні саме росі­йською. Те ж саме на телебаченні, так що проблеми, швидше за все, надумані.

- Україна святкує 19-ий День своєї Незалежності. Які почуття викликає у вас це свято?

- Народ, який живе на цій благодатній землі, потом і кров’ю заслужив своє право мати незалежну державу. Це історична справедливість. Цим повинні пишатись представники всіх національностей, для яких Україна стала другою батьківщиною. А наші діти повинні знати, що Україна – це їх держава.

Олександр Шустерук