Моя донька зненацька розжилась медалями і кубком, які зайняли надзвичайно почесне місце у її кімнаті. Вона охоче демонструє їх гостям і друзям, розповідаю про походження цих відзнак. Звичайно, знають історію численні ляльки, яких Надійка «виховує» і навчає добрим манерам, режиму дня тощо. Довелось зняти з почесного місця кубок, який завойовано 18 років тому її старшим братом, і приєднати до цьогорічних нагород. Традиція триває.
Батьки, не підведіть!
Отже, розмова про відзнаки, які завоювати найпростіше і водночас дуже складно. Їх назви – повага, надія, любов. Коли любиш дитину, йдеш назустріч її бажанням. Зрештою, як і вона назустріч твоїм.
Цьогоріч з нагоди Дня фізкультурника в місті відбувся традиційний легкоатлетичний пробіг. На пропозицію голови спортивно-масової комісії профспілкового комітету ХАЕС С.Пенчука «тряхнути стариною» наша сім’я відгукнулась без вагань. Семирічна донька зажадала бігти разом від самої прохідної станції. Правда, вже в районі стели з написом Хмельницька АЕС «бобик здох». Благо, нас супроводжував автобус, з допомогою якого було скорочено шлях до стадіону майже наполовину. Зрештою ми добігли по місту до стадіону і отримали медалі. Скільки гордості було в дитячих очах!
Тому на пропозицію того ж таки С.Пенчука взяти участь у змаганнях «Мама, тато і я – спортивна сім’я», ми не могли не відгукнутись. З’ясувалось, що не могли цього не зробити начальник зміни турбінного цеху Юрій Гайдук з дружиною Наталією та донькою, тренер спорткомплексу Ігор Юхимець, якому асистували дружина Лілія і син, інструктор НТЦ Сергій Танцюра, його дружина з двома дітьми. Очікували ще кілька сімей, однак обставини завадили їм вчасно прибути у спортзал НТЦ Хмельницької АЕС.
Степан Григорович Пенчук підготував низку конкурсів, які ми мали виконати на швидкість або ж на час. Конкурувати на рівних із значно молодшими за віком Гайдуками, Юхимцями чи Танцюрами нам було проблематично. Але дитина вся трусилась від хвилювання і благала: батьки, не підведіть.
Буду відвертим, ми ще не відійшли від пробігу, під час якого я потягнув м’яз. Та хіба на це будеш зважати, коли такий азарт!
Азарт був справжній. На диво, у нас було навіть перше місце у одному з конкурсів, у решті змагальних дисциплін ми намагались зробити все можливе, щоб виглядати як у кращі часи.
А було ж колись…
Вісімнадцять років тому так само несподівано нам запропонували взяти участь у обласних змаганнях «Мама, тато і я – спортивна сім’я». В Хмельницький ми з дружиною і сином Олексієм їхали, не сподіваючись на призові місця. І в першому конкурсі займали восьму позицію. Але від дисципліни до дисципліни прибавляли і прибавляли. Останній конкурс вирішував вже долю першого місця, яке зобов’язувало переможця готуватись до республіканських змагань. Це не входило в тодішні наші плани. Друга позиція, кубок і «срібна» медаль та численні призи стали тоді нам нагородою. Звичайно, кубок отримав прописку на видному місці.
…Цього разу подібними результатами ми не могли похвалитись, але й не пасли задніх. Так само запекло за перемогу боролись наші суперники. Сім’ї Гайдуків та Юхимець були спритнішими, а Гусарови та Танцюри прийшли до фіналу з однаковим результатом. Всі учасники виявились «в призах», які за умовами змагань забезпечив Спорткомплекс ХАЕС. Звичайно, ми сфотографувались на пам’ять, а потім із задоволенням чаювали з тортом і ділились враженнями. Виявилось, що всі, хоч не водночас, здійснювали минулоріч сплав по Горині на човнах, що діти відвідують танцювальні гуртки і спортивні секції, що кожен з нас може гордитись своїми нащадками. І це, думається, найголовніший результат.
Віктор Гусаров
