Двадцятидворічного нетішинця Сергія Полі­щука можна сприйняти за учня початкових класів. Він має зріст 110 сантиметрів і вважається одним із найнижчих людей принаймні на Хмельниччині.

Про зустріч із Сергієм Поліщуком автор цих рядків домовився заздалегідь. Переступивши поріг квартири, почув запрошення пройти у кімнату, де на столі стояв комп’ютер.

- Тут я проводжу найбільше свого часу, – уточнив молодий чоловік.

Сергієві сучасні комунікаційні технології дали шанс не загубитись у цьому вируючому світі. На спеціальних курсах комп’ютерного набору, які діють при Всеукраїнському центрі реабілітації інвалідів, що знаходиться в селі Лютіш Київської області, він опанував навички роботи з різними програмами. Це дало можливість згодом бути, як мовиться, на «ти» з Інтернетом. Всесвітня павутина приваблює Сергія можливістю пості­йного пізнання. Крім цього є можливість спілкуватись з цікавими людьми, які мешкають у різних куточках нашої держави та за її межами. Серед його друзів  чимало випускників комп’ютерних курсів. А ще у чоловіка з’явилась пристрасть лагодити електронну техніку. Він навчився вправно тримати в руках паяльника. Почав робити спроби виготовлення рухомих електричних моделей. Над його робочим столом висить обкладена дзеркальними квадратиками куля, яка обертається за допомогою електродвигуна. Такі «творіння» добре пам’ятають любителі дискотек  вісімдесятих-дев’яностих років.

Сергієві важко дається фізична робота,  часто болять ноги. Але він намагається пересилити себе і  кожної погожої днини його можна побачити на прогулянках у місті. Пробує не поступатись у швидкості ходьби іншим жителям міста.

Спілкуючись із Сергієм, зробив висновок, що він великий оптиміст та життєлюб, який  навчився не зациклюватись на своїх фізичних вадах і  адаптовується до певних побутових незручностей. А найголовніше – у Сергія багато друзів. Вони охоче приймають його у своє коло. Поліщук не почувається білою вороною, бо завжди може підтримати будь-яку розмову. Як виявилося, серед його улюблених навчальних предметів були українська література та історія. А ось відчути справжню шкільну романтику хлопцеві не довелось. Весь курс здобуття середньої освіти він пройшов вдома: до нього часто навідувались учителі, серед яких Марія Федорівна Демчук. Серед частих гостей були й учні класу, до якого був зарахований Сергій. Після дев’яти років навчання він з ними відсвяткував і випускний. Діти до школи і назад додому свого однокласника несли на руках.

Для Сергія за  свято відвідини цікавих місць у нашій державі. В основному трапляються поїздки до родичів. Але ще жодного разу йому не довелось подорожувати самотужки, бо за сина завжди сильно переживає мама Галина Леоні­дівна. Вона каже, що у нашому суспільстві неоднозначне ставлення до людей із фізичними вадами. Поруч з милосердними і співчутливими є й багато недобрих. Принаймні трапляються кепкування над низькорослістю Сергія. Іноді він це сприймає як велику образу.

Щоб утвердитись у житті, молодий чоловік намагається виконувати нескладну домашню роботу. Любить щось лагодити. А ось вантажів йому піднімати не можна, бо має вагу всього тридцять п’ять кілограмів. За словами мами, синові не можна носити важкий зимовий одяг. Коли на дворі прохолода, то змушений постійно знаходитись у квартирі.

Коли ми з Сергієм спілкувались про життя-буття, мова зайшла про харчування. Він сказав, що у харчах не перебірливий і любить все, що приготує мама. Правда, дав зрозуміти, що під час її відсутності голодним ніколи не залишиться, бо вміє куховарити. Принаймні це йому подобається. Крім цього пригадав, якою смачною виявилася грибна юшка, до якої найважливіші «інгредієнти» у лісі назбирав самотужки.

Сергій часто відвідує інших інвалідів. Намагається на власному прикладі показати, що за життя потрібно постійно боротись. А перший крок до цього – повірити в свої сили і ніколи не опускати руки.

Олександр Шустерук