Онищенко Г.
Легенда перша.
Річка Случ, на якій розташоване місто, в давні часи була глибоководною і
судноплавною. Але в районі міста з-під води виступали підступні скелі. Уночі, в
темряві, кораблі пробивали об них днища й тонули. Через те, коли було темно і в
туманні дні, через річку натягався канат із підвішеними дзвонами. Уночі кораблі
чіплялися за канат, а дзвони попереджали їх про небезпеку. Оскільки кораблі
плавали рікою часто, то й дзвін лунав часто. Тому місто отримало назву Звягель,
від слів «дзвонити», «дзвін», «звягати».
За другою легендою, земля, на якій розташовувалося місто, була багата покладами
залізняку. Тут із давніх часів виникло поселення, в якому головним заняттям
чоловіків була ковальська справа. Ріка біля міста робила крутий закрут, і люди,
які пропливали на кораблях, здалеку чули, як «звягали» молоти по ковадлах.
Третя легенда розказує про коваля, що жив на березі ріки Случ, ім’я якого було
Звягель. Він добре відомий був своєю майстерністю, і з його кузні весь час
долинав передзвін молотів. Згодом Звягель одружився, побудував біля кузні
будинок. Опісля на цьому місці виникло місто, яке називалося іменем коваля —
Звягелем.
Уперше
давньоруське місто Звягель згадується в Іпатіївському літописі від 1257 року. І
ця згадка має яскраво виражений драматичний відтінок. Того року
галицько-волинський князь Данило Романович спалив місто Звягель, а мешканців
поділив між своїм братом і синами. Така сувора кара впала на місто за те, що
його жителі платили данину татаро-монголам.
1340 року Звягель потрапив під владу литовських феодалів, із середини XIV
століття його господарями стають князі Звягельські, потім місто потрапило у
володіння графині Зубової. І 1507 року великий литовський князь Олександр дарує
місто князю Костянтину Острожському.
Після Люблінської унії 1569 року Звягель потрапив під владу Польщі. Але
населення міста боролося за свої права й брало участь у боротьбі проти
покатоличення і полонізації. Городяни брали участь у повстанні 1594 — 1596 рр.
під проводом Северина Наливайка. А влітку 1648 року разом із козаками Максима
Кривоноса вигнали шляхту з міста. 1649 року місто стало центром Звягельського
полку, який очолив І. Тиша.
За Андрушівським мирним договором, Звягель знову потрапив під владу Польщі.
Однак політичні бурі не втихомирювалися. Після смерті 1763 р. польського короля
Августа III для Польщі настали смутні часи. Після чергового її розподілу 27
березня 1793 року Катерина II видала Маніфест про включення Правобережної
України до складу Російської імперії. До складу Росії увійшли Київщина, Поділля
та значна частина Волині і Білорусі. З цього приводу було викарбувано пам’ятну
медаль. На лицьовому боці її був зображений профільний портрет імператриці, а
на зворотному — карта приєднаних земель і напис «отторженная возвратихъ».
5 липня 1795 року, згідно з указом Катерини II, місто Звягель перейменовується
на Новоград-Волинський і призначається центром Волинської губернії.
За іронією долі, в Новограді-Волинському не знайшлося відповідного приміщення
для губернських присутствених місць. Приймається рішення тимчасово, «на перший
випадок» розмістити їх у Житомирі. Проте, як мовиться, немає нічого більш
постійного, ніж тимчасове. Так трапилося й зі статусом Житомира.
Попри дуже насичену участь у політичних подіях протягом усіх віків існування,
життя міста йшло своїм звичаєм.
Традиційними заняттями для населення було ремесло, торгівля, землеробство,
бджільництво та полювання.
Вже 1577 року в місті було 30 ремісників, 50 торговців і значна кількість
ловців, стрільців, бортників і бобровників. Щотижня відбувалися торги, а раз на
рік — багатолюдні ярмарки.
1731 року для звягельських ремісників було затверджено єдиний статут. Зокрема
там зазначалося, що всі ремісники повинні мати мушкети для захисту фортеці, а
цехмістром, керівником цеху може бути тільки католик. На той час у місті вже
налічувалося 9 ремісничих цехів: ковалі, слюсарі, бондарі, мечники, гончарі,
сідельники, шкірники, ткачі і шевці.
З початку ХIХ століття починає розвиватися промисловість. Працюють три
шкіряних, цегельний, поташний, свічковий і винокурний заводи. Також починає
роботу один із перших в Україні чавуноливарний завод. На ньому з 1806 року, за
вказівкою полководця М.І. Кутузова, було розпочате виробництво артилерійських
ядер і картечі.
Починає роботу військовий госпіталь і міська лікарня. 1825 року відкривається
парафіяльна школа. Відбуваються зміни в архітектурному вигляді міста. Будуються
три нові церкви Різдва Пресвятої Богородиці, Преображення Господнього і Св.
Архістратига Михаїла.
На межі ХIХ і ХХ століть Новоград-Волинський перетворюється на респектабельне
повітове місто Волинської губернії.
Місто налічувало 28 вулиць і 8 провулків, на яких були розташовані 3450
будинків, переважно дерев’яних. Назва вулиць була найчастіше пов’язана з їхнім
географічним напрямком (Житомирська, Полонська, Гутинська), а іноді з
розташуванням важливих об’єктів (Тюремна, Садова, Лікарняна). У центрі міста
будинки були двоповерховими, перші поверхи займали крамниці, а на других
поверхах були помешкання городян.
На жаль, час не пощадив міських будівель. Більшість будинків загинула в пожежі
1919 року. Уцілілі будинки переважно були знесені в 1960—1980 роках. Не
зберігся замок. А середньовічний костел, про який так часто згадував І. Бабель
в оповіданнях «Конармія», був зруйнований 1935 року.
У кінці ХIХ століття в місті оселяються німецькі та чеські колоністи. За
свідченням сучасників, вони були неперевершені у виробництві ковбас і пива.
Нечисленна інтелігенція була представлена лікарями, вчителями й чиновниками.
Працювали міські училища та дві гімназії.
Не обійшла доля Новоград-Волинський присутністю знаменитих людей. Бував у місті
зі своїм штабом видатний полководець М.І. Кутузов. У двадцятих роках ХIХ
століття місто стало центром південного крила декабристів. Молоді офіцери 8-ї
артилерійської бригади брати Петро та Андрій Борисови разом із польським
революціонером-демократом Юліаном Люблінським організували в
Новограді-Волинському «Товариство об’єднаних слов’ян». За планом, було прийняте
рішення почати збройне повстання влітку 1826 року під час маневрів Південної
армії під Білою Церквою. Роль майбутнього і такого, що не відбувся, царевбивці
взяв на себе Іван Горбачевський із Новограда-Волинського.
1846 року в цих місцях побував Т.Г. Шевченко й описав річку Случ у повісті
«Варнак».
Нерозривно пов’язана історія міста з ім’ям великої української поетеси Лесі
Українки. У державному архіві Житомирської області зберігається метрична книга
Соборної Преображенської церкви від 1871 року, в якій є запис про те, що 13
лютого, за старим стилем, у сім’ї колезького секретаря Петра Антоновича Косача
і його законної дружини Ольги Петрівни народилася дочка Лариса. Будинок на
колишній Житомирській, у якому народилася Л. Українка, зберігся до наших днів.
Він відомий далеко за межами Новограда-Волинського. Нині тут міститься
літературно-меморіальний музей поетеси.
Багато в чому розвиток економічного та культурного життя міста сковувало те, що
не було засобів комунікації. Містом пасажирів перевозили візники, між містами
курсували диліжанси.
Поліпшенню транспортного й пасажирського сполучення сприяла залізниця Шепетівка
— Овруч. Газета «Жизнь Волыни» від 28 травня 1916 року повідомила про відкриття
пасажирського сполучення Шепетівка — Новоград-Волинський — Коростень.
Однак тихе, розмірене життя міста було порушене бурхливими подіями воєн і
революцій.
«День» 1998 №228 (27 лист.)