Старий Кривин. Якщо біля залізничного вокзалу зійти й повернути вправо, за кілька десятків кроків відкриється незабутній краєвид старого князівського парку, тихого і задумливого, безмовного свідка колишньої слави його власників, сторожа пам'яті віків, що притишують свій біг над цим древнім селом. Од цих столітніх дерев повіє якоюсь дивною таєм­ничістю й неначе скаже: «За­чекай, перехожий, зараз до тебе вийде старий князь і про­веде до своєї господи...» Шкода, що цього вже ніколи не станеться, і тільки листя гомонітиме тихо про плин­ність людського буття і його слави.

 

З першої поло­вини XVI століття село було власністю древнього волин­ського князівського роду Острозьких, а з кінця наступ­ного відійшло до династії Яблоновських гербу Прус III, котрі володіли також частиною сусіднього Острога. За переказами, коронний гетьман Станіслав-Ян Яблоновський наказав полоненим татарам викопати навколо своєї садиби у Кривині глибокий рів, який видніє там і досі.

Яблоновські зробили нічим не примітне до того село своєю резиденцією, заклали в Кривині палац, а на початку XIX століття запросили сюди відомого митця палацово-паркового мистецтва Дионісія Маклера. Англійський садівник пере­творив непривабливу пустинну місцевість на квітучу оазу, якою згодом неодноразово захоплюватимуться мандрівники, котрим пофортунить завітати до князівської оселі.

Кінець XVIII - початок XIX століття став періодом найвищого розквіту Кривинського маєтку Яблоновських. Сучасники згадують, що палац знаходився посеред великого газону на високому підмурівку. Резиденцію прикрашали ши­рокі канали з чистою джерельною водою. Вражала надзвичайно велика кількість квітів та зелені. Як висловився Ю. Дунін-Карвіцький, «мистецтво замінило в Криви­ні природу, надто скупу на піщаній рівни­ні». Головною оздобою кривинського палацу, за словами Е. Хлопіцького, були широкі, на той час ще ніде не відомі вікна з чеського скла. Яблоновські мали прекрасні колекції монет, мінералів; в палаці була картинна галерея, родинна бібліотека та архів.

У 1763 році коштом князя Антонія-Варнави Яблоновського збудовано новий православний храм. Раніше, 1737 ро­ку у Кривині з'явився католицький кос­тьол. Виписи із метричної книги костелу від 1834 року згадують про існування при ньому шпиталю. Під Кривином на узвишші знаходився костьол із кляштором сестер милосердя, в якому знаходилася також аптека. При церкві на початку XIX століття існувала якась дуже стара дерев'яна школа, заснована, вірогідно, ще в другій половині XVIII століття. Разом із тим, у Кривині протягом певного часу діяло й однокласне фундушеве училище Міністерства народ­ної просвіти, відкрите на початку 1850-х років коштом князя Владислава Яблоновського.

Один із Яблоновських навіть виробив був привілей на закладення нового містечка, котре мало розміщуватися на узвишші південніше від села, але задум цей не був утілений в життя.

Антоній-Варнава залишив сво­єму синові Максиміліану Кривинський, Плужнянський та Мощаницький маєткові ключі в Острозькому, Гільчанський у Звягельському та Дерманський із Погоріль­цями в Дубенському повітах Волинської губернії. Окрім розлогих володінь, сенатор і воєвода Царства Польського М. Яблонов­ський отримав у спадок Чорноліський ма­єток і 200 000 дукатів готівкою. Мешкаючи у Варшаві і маючи там два власних палаци, він відвідував Кривинську резиденцію досить рідко, головно влітку.

Через кілька десятиліть по смерті батька, у 1842 році, незважаючи на отриманий солідний спадок, Максиміліан

позичає в держави велику суму грошей. Дотепер точно невідомо, чи він повернув цей борг, чи ні. Протягом першої половини XIX століття над розкішним князівським маєтком небо почало захмарюватися. Зго­дом через свою надзвичайно добродушну вдачу та завдяки численним «друзям» сер­йозні фінансові проблеми почав відчувати також його син Владислав, шамбелян конституційного двору Царства Польсько­го. Саме Владислав, котрого сучасники зга­дували як «красивого, милого, захоплю­ючого, ґречного до всіх, прекрасно вихова­ного - великого пана у всьому розумінні цього слова», став останнім із Яблонов­ських, який володів Кривином. Через його числені борги розкішний Кривинський маєток небавом було передано Острозькій дворянські й опіці.

Рятуючи володіння Яблонов­ських від повного занепаду, тесть Влади­слава Бенедикт Михайлович Тишкевич викупив його частину (Плужнянський та Гільчанський ключі) і записав її на ім'я дочки Людгарди, а невдовзі, 7 лютого 1856 року,  Кривинський маєток було продано з публічного торгу в Санкт-Петербурзькій опікунській раді дійсній статській радниці графині Наталії Павлівні Зубовій. Родина Яблоновських, забравши зі своєї старої резиденції найнеобхідніше, в тому числі, очевидно, й архів (більшість з палацових речей теж була продана), переїхала до Плужного, де згодом також було зведено чудовий палац.

Зовні усе ніби залишилося по-старому, ось тільки одного чогось не стало... серця і любові. Невідомо, чи нова власниця хоч раз приїжджала до свого нового маєтку. Повірені, які з її рук хазяй­нували у Кривині, намагалися скористатися ним для власних вигід. Князівська рези­денція і розкішні газони, рукотворна краса, яка не залишала байдужими сучасників - дуже скоро все стало надбанням пам'яті та оповідок. Село продовжувало жити, але це життя вже було буденним і сірим. Кривин став подібним до багатьох навколишніх во­линських сіл, а в другій половині XIX сто­ліття кривинчани вже навіть добре не пам'я­тали імен своїх колишніх господарів...

Немає більше князівського па­лацу, і барвистих квітів, немає струмків, що тихим шепотом повнять вечірню тишу. Лишилася пам'ять. Лишився двохсотлітній парк. Залишилися спогади сучасників і по­жовклі аркуші історичних документів, у яких - історія Старого Кривина - колиш­ньої резиденції Яблоновських...

Тарас Вихованець