Дороги з минулого

Романчук О. 

Шосейні дороги... Сьогодні вони нам здаються уже не сучасними. Ми хочемо мати рівні і прямі дороги, вкриті асфальтом чи бетоном. Але це наші мрії, які народжуються тоді, коли ми їздимо дорогами з твердим покриттям. Розбиті дороги – це сучасність, але є у нас і минуле, давно забуте і маловідоме. Тому  хочеться згадати людей, працею яких будувалися «артерії» людського життя –
 дороги. Ми ніколи не задумуємось, чому протягом століття в селі Вельбівному живуть і працюють майстри-бруківники? Коли і як виник цей промисел і чому тільки в цьому селі? Хто першим став бруківником?
Відповідь на ці запитання можна знайти в розмовах з старими бруківниками, з членами їх сімей, або гортаючи старі документи. 
Протягом віків через Вельбівно пролягав стратегічний і торговий шлях на Захід України і в Польщу. В кінці XIX століття на це звернув увагу царський уряд і розпочав будівництво шосе із Славути до Острога, Кременця. Дорожні роботи здійснювались приїжджими бруківниками, яким допомагали підсобні робітники з місцевого населення. Одним із підсобників, а потім майстром-бруківником був молодий хлопець з Вельбівного Ващук Юхим Дмитрович. Коли дорогу збудували до села Нетішина, з невідомих сьогодні нам причин артіль бруківників терміново перекинули на інший об'єкт. З місцевих майстрів залишилися тільки Ващук Юхим. Йому була передана каса і підряд на закінчення дороги до Острога. З близьких родичів він набирає артіль, куди входять рідні брати Опанас і Захарій, дядьки, Каліс, Каленик та інші. Він навчає їх класти брук і продовжує будівництво дороги.
Маючи лише церковно-приходську освіту, Юхим безпомилково виконує усі інженерні розрахунки: виводить профіль дороги, кути спуску і підйому, повороти, осьові лінії і кути нахилу поворотах, слідкує за технологією робіт. Веде також усю обліково-фінансову роботу: закупку та доставку піску і граніту, висипку дорожного полотна піском, а також виплачує заробітну плату майстрам і підсобникам.
Помічником в Юхима Дмитровича був рідний брат Ващук Каліс. Він був людиною безграмотною і тому придумав оригінальний спосіб обліку підвезеного найманими візниками піску. Не вміючи вести письмовий облік, Каліс давав візникові за кожного воза піску одну квасолину, а в кінці робочого дня за кількістю квасолин робив розрахунок. За кольором і розмірами квасолини кожного дня були іншими. Одного дня вів облік білою квасолею, другого — рябенькою, третього — чорною, четвертого дня пішою або тичковою і т. д. Підробка «документа» обліку виключалась, таких випадків не було.
Граніт для будівництва дороги підвозився з Клесова на залізничні станції Оженин і Кривин, а звідти возами розвозився до місць будови. Пісок підвозили з Вельбівного і Курган.
Після візуальної розбивки дороги лопатами в землі копалося корито глибиною 30-50 сантиметрів, в залежності від грунту. Цю роботу виконували підсобні робітники під наглядом майстра. Середина корита була опуклою, висота опуклості становила 12-15 сантиметрів.
По краях корита копалася дренажна канава глибиною 50 сантиметрів і майже до верху засипалася щебнем, на який зверху клали куски дерну.
Майстер суворо слідкував за тим, щоб після дощу хтось не пройшовся по кориті і не залишив слідів — ямок, в яких збиралася вода, бо після засипки таких ямок піском викладений камінь провалювався, а це вже був брак.
Пісок у викопане корито засипали тільки в суху погоду, товщина насипу була 22-25 сантиметрів. Насип ретельно трамбувався. Після висипки і трамбування піску по краях дороги з великих кусків каменю викладали бордюри, а між ними на торець вкладали менші куски. Щілини між кусками каменю закладали дрібним щебенем, по якому били металевою трамбувальницею, вага якої була не менше 32-40 кілограмів. Це називається робити «розклінцовку». Після «розклінцовки» всі щілини між камінням шосе засипали піском. «Розклінцовку» і засипку щілин виконували підсобні робітники. Повороти шосейних доріг були плоскими і мали нахил в бік повороту. В царські часи на будівництві дороги працювало 6-8 майстрів-бруківників і стільки ж підсобних робітників. В ті часи вимагалися дуже висока якість робіт, тому за сезон дорога вимощувалася невеликими частинами.
Після закінчення будівництва шосе його приймала комісія замовника, яка слідкувала на якістю виконаної роботи. І коли в якості якого-небудь відрізка шляху в комісії виникав сумнів, відміряли квадратний метр шосе і наказували майстрові вийняти з нього камінь, а потім в присутності комісії покласти його на місце. Коли декілька вийнятих камінців після повторного вкладання залиша¬лись зайвими, якість роботи вважалася дуже доброю. Випадків бракування шосейних доріг не було. Вимоги до якості робіт при будівництві шосе були надзвичайно жорсткі. Проконтролювати роботу кожного майстра було дуже важко, тому в артіль бралися тільки близькі родичі, які працювали на совість. Таким чином відповідальність була індивідуально-колективною. Як згадував Опанас Ващук, його брат Захарій при кладці шосе поклав один камінь пластом, це помітив Ващук Юхим і покарав рідного брата батогом.
Оплата праці за шосейні роботи була досить високою.
Після закінчення будівництва шосе Славута-Острог Ващук Юхим взяв підряд на будівництво дороги на Кременець. Сьогодні без вивчення архівних документів важко сказати, скільки кілометрів доріг проклала артіль Ващуків.
В роки громадянської війни Юхим Дмитрович захворів тифом і помер.
Після радянсько-польської війни село Вельбівно в 1921 році за Ризьким мирним договором відійшло до Польщі. Після війни поляки почали інтенсивне будівництво доріг з твердим покриттям. По смерті Юхима за часів Польщі керівництво артіллю бруківників взяв на себе Ващук Опанас Дмитрович. В артіль почала вливатися молодь: Олександр, Іван (сини Опанаса), Ващук Антон Дмитрович — наймолодший брат, зяті Опанаса — Давитчук Іван Якович і Ярмолюк Василь Гнатович, Іван Кащин зять покійного Юхима, Ващук Потап — двоюрідний брат Опанаса, Зелемський Михайло — швагер Юхима та інші близькі родині Ващуків люди.
В 1938 році в артіль прийшли Васильчук Степан, Мартинюк Кирило, а також жителі села Бадівки Швець Ісак і Швець Микола.
Під час панування на наших землях Польщі артіллю бруківників з Вельбівного шосейні дороги мостилися в місті Острозі та в напрямку села Оженина, а також в містах Кременці і Львові. Конкурентів вельбівським майстрам в Острозі не було.
Зимою, коли в бруківників не було основної роботи, частина з них їхала в Клесів заготовляти гранітний камінь для доріг. За роботу платив замовник. Добутий в Клесові камінь великими брилами привозили на місце будівництва, де приїжджі клесівські «кольщики» дробили їх на менші куски. За часів польської влади на шосейних роботах працювало більше 15 майстрів. Підсобників давав міський магістрат, серед яких більшість була із Вельбівного.
Працювали бруківники по 12-16 годин на день в залежності від погоди і фронту робіт. Сезон роботи тривав 7-8 місяців на рік. Оплата праці в усі часи була високою, що давало змогу бруківникам жити більш-менш заможно. Була змога купляти землю, коней, реманент. Так, Ващуки Юхим і Опанас купили по хутору, а наймолодший брат Антон Ващук мав півхутора і 4,5 гектара сінокосу. Зять Опанаса Ващука Давитчук Іван Якович мав 4 гектари ріллі.
Обробіток землі і ведення домашнього господарства під час відсутності майстрів лягали на плечі жінок і молодших дітей. Тільки в часи масових польових робіт (посівна, сінокіс, жнива) в роботу включалися самі бруківники або наймали робітників.
Важка праця бруківника. Гірко працювали, але в дні одержання грошей гучно гуляли в ресторанах міста Острога. Пізньої ночі наймали фаетони і роз'їжджались по хатах.
З приходом в 1939 році більшовиків в Острозі і районі бруківка не прокладалась, велися тільки ремонтні роботи.
В часи німецької окупації в 1941-1944 pp. Роботи для бруківників не було. Лише в 1950 році почали вести ремонтні роботи на шосе Острог-Оженин. Були створені дорожньо-будівельні організації, в яких працювало багато жителів села Вельбівного. Треба пам'ятати, що всі шосейні дороги міста Острога і району побудовані руками вельбівських бруківників.
Протягом століття цим промислом в селі займалися сотні чоловіків з різних сімей. Багато з них створювали дорожні бригади і їздили на сезонні роботи в усі області України, працювали в Молдавії, Росії, Білорусії. Дякуючи цьому нелегкому промислу, багато вельбівців сьогодні живуть в добротних будинках, їздять мотоциклами і легковими автомобілями, мають в хаті достаток.

Романчук О. Дороги з минулого / О. Романчук // Життя і слово. – 1995. – 13 трав. – С. 3.