Романчук О. М.
За 25 кілометрів від Ізяслава, в північно-західній лісистій окраїні району знаходиться невелике село Михайлівка. Порівняно з іншими селами Ізяславського району це село молоде. Засноване воно у кінці ХІХ століття вихідцями з Німеччини. Околиці Михайлівки мають сліди поселень від середньої доби палеоліту, мустьє, до раннього заліза. Поблизу урочища Цибині на вершині гори знаходиться стоянка мустьєрського часу. Поселення свідерської культури пізнього палеоліту були на берегах озер в урочищах Торф та Америка. В останньому є сліди поселень доби мезоліту, неолітичне поселення дніпро-донецької культури та шнурової кераміки. Трипільці залишили сліди свого перебування на березі Машкового озера та на полі Роскошинського. Одношарове поселення шнурової кераміки знаходиться в урочищі Цибині. Доба середньої бронзи представлена в урочищі Лимиші тшинецькою культурою. Ще два поселення доби бронзи знаходяться в урочищах Маречиків горб і Глинники. Сліди поселення раннього заліза виявлені в урочищах Цибині та Курниця[1]. Перші поселення німців на Волині з’явилися в 1791 році[2]. З 1830 року розпочалася інтенсивна колонізація Волині. Число німецьких колоністів досягло 11424 чол., які заснували 139 колоній і до 1871 року кількість колоністів збільшилась порівняно з 1860 роком у 2,6 раза. Волинь була привабливою для німецьких переселенців тим, що Волинська губернія була малозаселеною і мала значну кількість дешевої землі. Майже всі німці оселялися в сільській місцевості, де земля була найдешевшою. На новому місці для свого розселення вони часто займали ліси, болота і, осушуючи й удобрюючи ці землі, робили їх родючими. Такі землі купувалися ними по 16-20 карбованців за десятину. Культура землеробства у переселенців була досить високою порівняно з місцевим населенням. Також рівень писемності серед німецького населення був набагато вищим, ніж в українців. Це дозволяло німцям отримувати на бідних піщаних та заболочених ґрунтах досить високі врожаї зернових, картоплі[3]. На карті Острозького повіту від 1868 року[4] на місці теперішнього села Михайлівка позначено ліс. За переказами старожилів села, в кінці ХІХ століття в цю місцевість приїхав “галіціян” Міхал, вирубав та викорчував ліс для поля та побудував хату. Пізніше до Міхала приєднались десятки німецьких сімей, і на місці старого дубового лісу виникла німецька колонія, яка була названа на честь першого поселенця Михайлівкою. Хати в селі були зведені із соснових брусів, вирізаних драчною пилкою, а кути хат були з’єднані у замок “риб’ячий хвіст”. Бруси клалися на дубові підвалини, що лежали на витесаних в сусідньому селі Кам’янці плитах зі світло-коричневого дрібнозернистого пісковику. Багатші колоністи викладали під своїми будинками суцільний фундамент із плит, а бідніші селяни клали плити по кутках хати, під вікнами і одвірками. Витесані у кар’єрах Кам’янки плити під фундаменти називалися “цоклями”. Житлові й господарські будівлі у перших поселенців були під одним високим дахом, який був критий соломою. Пізніше дві хати в селі були покриті червоною черепицею. Біля хат стояли клуні з вибитим із глини током, льохи, колодязі. В деяких хатах льохи були під підлогою. Цямрини колодязів викладалися тільки з вільхових кругляків. Пізніше стіни хат у селі стали викладати з коротких соснових дилів, які закладалися кінцями у дубові варцаби. Хати були чотирикамерні: сіни, комора, кімната, кухня. В кутку кухні стояла піч, яку мурували з цегли-сирцю, а черінь викладали з придбаної у містах вогнетривкої цегли розміром 16,5х8,5х4 см. Цеглу-сирівку виготовляли колоністи з місцевої глини. Поряд із піччю стояли плити. Приміщення кімнати опалювалося грубкою, викладеною з місцевого вапняку. Кімната була вмебльована лавками, столом, ліжками, кухрами чи скринями, рідко – шафами. На стінах висіли ікони. За відомими нам джерелами дві найдавніші сільські хати датуються 1889 роком[5]. Не маючи архівних даних про точну дату заснування села, можна припустити, що Михайлівка заснована в кінці 1870 – на початку 1880-х років. Олександр Цинкаловський про Михайлівку писав: “С. Михайлівка, колонія. Острозький повіт, Плужнянська волость, 22 км. від міста Острога. В кінці ХІХ століття було там 35 домів і 241 житель.”[6] Земля в селі піщана, оточена з усіх сторін болотами й луками. Свої ґрунти колоністи засівали переважно житом, рідко сіяли ячмінь, гречку, овес, просо, садили картоплю. В господарстві намагалися тримати якнайбільше великої рогатої худоби, свиней, вбачаючи в цьому головне джерело прибутку. Виготовлення масла в колонії стояло на високому рівні. Масло, м’ясо, яйця збували в місті Острозі, а після встановлення у 1921 році кордону і відходження Острога до Польщі – в місті Славута. Корів, коней пасли на власних луках, які були розбиті на кошари, де по черзі випасалась худоба. В більшості господарств було 5-6 дійних корів, рідко – 1-2, а найбільше у Райнерта – 16. Зібране збіжжя молотили ціпами. Лише у декількох заможних господарствах були кінні молотарки “цепівки” з барабаном. Зерно возили молоти в села Нетішин, Білотин, Кам’янку, Дертку, Баляри (тепер Хотень Другий). Власного млина в селі не було, але була спроба його збудувати на р. Дрельох (тепер – Синицева), що витікає із села Сторониче. На берегах струмка була висипана гребля, але з невідомих причин млина не збудували. Найбагашими землевласниками села були сім’ї Райнольта, Шульца, Штенського. Земля оброблялася кіньми. Заможні землевласники для весняно-польових робіт, сінокосу, жнив наймали робітників. В трьох німецьких господарствах – Ердварда Штейна, Еміля Райнольта та чеха Франца Машкі були кінні манежі для різання січки. За відповідну плату цими манежами користувалося все село. Серед колоністів були ковалі – німець Шелер, чех Захар Янча і поляк Томусь Нумеровський; стельмахи – чех Ф.Машка, поляк Зигмунт Пшевлоцький; столярі – німець Райнат та З.Янча. Багато німецьких чоловіків у вільний від сільськогосподарських робіт час різали по найму драчку. До 1930-х років у Михайлівці тримала крамничку єврейка Етля Гарбарник. Після націоналізації крамнички Етля пішла працювати в колгосп. Богослужіння німецьке населення проводило в дерев’яній сільській кірсі (кірха), яка знаходилася в центрі Михайлівки. В кірсі було два приміщення – в одному відбувалася служба, а в другому навчалися діти. Пастором і вчителем водночас протягом тривалого періоду був німець Бішов. В німецьких школах учителями були тільки чоловіки, а школи на Волині були такі ж, як і в Німеччині. Шкільне навчання було обов’язковим незалежно від станової приналежності та майнового цензу. Керівництво і нагляд за шкільною освітою було прерогативою духовенства (пасторів). Існував тісний зв’язок школи з громадою, яка будувала й утримувала школи та вчителів власним коштом[7]. До середини 1930-х років навчання у школі велося німецькою мовою за німецькими пдручниками. Після закриття національних шкіл в Україні, викладання велося українською мовою. Кірху в 30-і роки закрили, і місцева влада відкрила в ній насінневу лабораторію. Після Великої Вітчизняної війни культова споруда і школа були розібрані. В Михайлівці була національна німецька сільська рада з головою Гервальтом на чолі, до якої входи німецькі села Карсвальд (тепер – Прикордонне) і Лісна. Покійників у селі ховали на піщаному горбку недалеко від центру села. До війни кладовище було суто німецьке. Поляків, чехів та українців німці ховати там не дозволяли. На могилах лежали плити або стояли пам’ятники, виготовлені в селі Кам’янка з пісковику місцевими “гурніками”. Дерев’яних хрестів на могилах не було. Біля воріт кладовища стояла капличка у вигляді сторожки. 7 жовтня в селі був кермаш – престольний празник, який супроводжувався церковною службою у кірсі, співами, народним гулянням і застіллям. На початку 1930-х років в селі було організовано колгосп ім. Тельмана. Першим головою артілі був вибраний Райнерт. Поля в колгоспі оброблялися кіньми й волами. Перший трактор ХАТЗ-7 в колгосп прислали у 1952 році. Утворення колгоспу і надання 0,31 га орної землі на кожну сім’ю привело село до злиднів. Бідні піщані ґрунти та рабська праця новоявлених радянських кріпаків не давали сім’ям достатку. До того додавалися різноманітні податки. З утворенням колгоспу селом покотилася хвиля розкуркулення заможних селян і виселення їх до Сибіру. В ці роки Михайлівка зазнала перших людських втрат. 20 грудня 1934 року Політбюро ЦК КП(б)У в Постанові “Про переселення з прикордонних районів”, наголосило, що у прикордонних районах з компактними громадами польського та німецького населення потрібно було визначити села, з яких виселити одноосібників, котрі злісно не виконують своїх зобов’язань перед державою, і тих колгоспників, яких не можна вважати благонадійними в умовах прикордонної смуги[8]. Ця постанова зачепила й село Михайлівку, яке було розташоване за 5 км від кордону. Від середини 1930-х років в селі, за неповними даними, проживало 58 сімей, з яких 40 були німецькими – Арнольд, Бішов, Биндер Антін, Биндер Міколай, Гербет – три сім’ї, Графт, Гервальд, Герлінг – 2, Емель, Егер, Кох, Ленц – 2, Пінькерт – 2, Райнерт – 2, Рен – 2, Ріхерт – 2, Ріска, Рейнат, Салковський – 2, Штенський – 3, Шелер, Шнайдер, Штайберг Людвіг, Шульц, Шлінк. Польських сімей – дев’ять: Будяковський, Кутоловський, Нумеровський, Петровський, Пулькевич, Островський, Янковський – 2. Вісім чеських сімей: Дловгій, Мусель, Машка Франц, Шмитка, Шмитка Іван, Шмитка Даньча, Янча Кароль, Янча Захарій. Українська сім’я Григорія Дубіцького і єврейська Етлі Гарбарник. 28 квітня 1936 року Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову №776-130 «СС» про переселення поляків як політично неблагонадійних з Української РСР в Казахстан, визначивши для цього 800-кілометрову прикордонну зону, на якій споруджувалися укріпрайони та полігони[9]. 19 липня 1936 року під грифом “Цілком таємно” секретар Вінницького обкому КП(б)У (тоді – центр Кам’янець-Подільської області) В.Чернявський надіслав директиву за №08437 секретарю райкому КП(б)У Ізяславського району. В ній говорилося: “В целях очищения района погранполосы от политически неблагонадежных, враждебных и класово чуждых элементов в сентябре месяце будет произведено переселение из состава польского и немецкого населения погранрайонов нашей области в Казахстан. В районе проведение этой работы возлагается на районные комиссии в составе первого секретаря райкома КП(б)У (председатель комиссии), председателя райисполкома и начальника районного отделения НКВД. Районные комиссии должны немедленно приступить к работе, обеспечив успешную организацию и проведение переселения. На основе утвержденного для вашего района контингента переселяемых в ближайшие дни определите пункты, из которых необходимо провести переселение, наметьте количество хозяйств, подлежащих переселению из каждого пункта и представьте эти материалы на утверджение областной комиссии не позднее 28 июля… Одновременно с этим районные комисси должны приступить к составлению поименных списков лиц, намеченных к переселению с тем, чтобы эти материалы были представлены на утверждение областной комиссии не позже 10 августа… Начало переселения предполагается в начале сентября… Обком КП(б)У предупреждает вас о вашей исключительной ответственности за проведение этой работы.”[10] Після цих настанов майже всі сім’ї німців і поляків із Михайлівки у 1935-1936 рр. були вивезені в Казахстан за те, що їм було Богом дано бути німцями, поляками та добрими господарями на свій землі. Із 40 німецьких сімей у Михайлівці залишились сім’ї Графта, Коха, Штенського, Штейбарта і Шеллера. Така ж доля спіткала сусіднє польське село Станіславівку[11]. До того ж на території села в 1938-1939 роках розпочали будувати оборонну лінію “Сталіна”, і у зв’язку з цим село Станіславівка ліквідували, а мешканців переселили у Михайлівку в порожні німецькі хати. В такій порожній хаті колишнього господаря Ленца було відкрито чотирикласну школу з україномовним викладанням. Першим учителями були Ростислав Костушевич (загинув у 1940 році під час Радянсько-Фінської війни), Берк (в перші роки війни був бургомістром містечка Плужного, перейшов до партизан і зимою був вкинутий до ополонки на річці Гнилий Ріг), та Ольга Хермель, яку після війни вислали у Новосибірськ, де вона й померла. На південній околиці села було велике болото, яке в 1933 році осушили, а наступного року в Михайлівку завезли механізми для виробітку торф’яного брикету; побудували два бараки для робітників та відкрили їдальню. Вироблений у Михайлівці брикет надходив для опалення Плужнянського спиртзаводу. Робота на торфорозробці тривала дві зміни – до і після обіду. Робітники в теплу пору року працювали від зорі до зорі. Торф копали лопатами, кидали у бункер машини, де він розмішувався і формувався у брикети. Готовий брикет сушився під сонцем на стелажах, потім складався в бурти. Сухе паливо транспортували на спиртзавод волами. Директором торфорозробки був Питель. У 1937-1938 рр. селом прокотилася хвиля репресій. 18 чоловіків за доносами чотирьох місцевих сексотів були заарештовані органами НКВС і відправлені до концтаборів, де майже всі загинули. 1941 рік приніс у Михайлівку нові біди. Розпочалась Друга Світова війна. Перед приходом німців на території села випадково розірвалося два снаряди, від яких загинули баба Тетеренчиха, а Леонід Зімбіцький був поранений. Німекцькі солдати підібрали пораненого і повезли до шпиталю, та хлопець дорогою помер. Це були перші жертви війни. З приходом німців у Михайлівці було організовано комендатуру з 10 поліцаями. Начальником комендатури був Мефодій Равський із сусідньої Дорогощі. Єврейка Етля з синами Шлеймою, Доником і дочкою Ханою були вивезені в місто Ізяслав і розстріляні. Під час фашистської окупації продовжувалася розробка торфу для опалення спиртзаводу в Плужному. Кожного місяця на торфорозробці робітники отримували спирт, продовольчі картки і 150 дойчмарок. У вересні 1941 року Гітлер доручив Рейхскомісару Генріху Гімлеру укріпити німецькі общини в загарбаних районах СРСР. Цей проект був повністю переданий до компетенції СС. Німецькі сім’ї почали переселяти з партизанських районів, з бідних земель у безпечні місця на родючі ґрунти. Фашисти створювали опорні пункти з метою підкорення слов’янського сходу. Українських селян в обов’язковому порядку змушували виселятись із своїх сіл, а на їх місце селились німецькі колоністи. Такі акції були складовою військових планів нацистів. У зв’язку з визволенням України у 1943-1944 рр. німецькі переселенці відступали на захід разом із військами Вермахту[12]. Чергове примусове переселення не обминуло стражденну Михайлівку. Всі німецькі сім’ї з майном у вересні 1942 року були вивезені в село Ювківці, що за 8 км від Плужного. Сюди звозили німецьке населення з усіх навколишніх колоній. Українські сім’ї з Ювківців (старовинне татарське село) були виселені до Михайлівки. Переселенців поселяли без права вибору житла в порожні німецькі помешкання. Нову колонію в Ювківцях німці назвали Зонненталь (сонячна долина). З вивезених із Михайлівки вдова Юлія Штейберг з дітьми Вільгельмом, Густавом і Людвіком повернулися в 1942 році в рідне село. Під час війни в славутських лісах було організовано радянський партизанський загін ім. Михайлова під керівництвом вчителя з села Стригани А.З.Одухи, який пізніше переріс у з’єднання. Десятки чоловіків з Михайлівки пішли в партизани. В січні 1944 року село було звільнене від окупантів. Чоловіки призовного віку були мобілізовані польовими військкоматами до лав армії і відправлені на різні фронти. 31 мешканець села загинув воюючи у партизанських загонах та на фронті[13]. Німці з колонії Зонненталь з наближенням лінії фронту були евакуйовані на захід, але у зв’язку зі швидким просуванням радянських військ були взяті в полон і відправлені у місто Новосибірськ. Після війни більшість українських сімей повернулися з Михайлівки у своє рідне село Ювківці. Цікаві дані про Михайлівку повідомляють погосподарські книги[14]. Наведемо статистичні дані з такої книги за 1947 рік. За тогорічним переписом в Михайлівці була 91 хата із яких 53 мають дату побудови: 1889 – 2 хати, 1890 – 1, 1891 – 1, 1901 – 1, 1902 – 2, 1907 – 1, 1910 – 2, 1912 – 2, 1917 – 1, 1918 – 1, 1919 – 1, 1920 – 2, 1924 – 1, 1925 – 2, 1926 – 1, 1927 – 1, 1928 – 1, 1929 – 4, 1930 – 9, 1931 - 3, 1932 – 1, 1934 – 3, 1938 – 6, 1939 – 2, 1941 – 1, 1944 – 1. 38 хат не датовані тому, що в них жили переселенці із різних сіл і вони не могли знати дати побудови будинків, які їм дісталися від висланих німців та поляків. В селі проживало 47 польських сімей, 31 українська, 5 сімей, в яких чоловіками були росіяни, білорус, азербайджанець, 2 чеські, 2 німецькі. Із 428 мешканців Михайлівки 226 були поляками, 172 – українцями, 12 – німцями, 10 – росіянами, 6 – чехами, 1 – білорусом та 1 – азербайджанцем. Після Перемоги у 1945 році в Михайлівку із військової частини, що знаходилась в Острозі, приганяли на випас коней і заготовляли сіно. Солдати, які доглядали коней і косили сіно, закохувались у місцевих дівчат, одружувалися і на деякий час, або постійно, залишалися після демобілізації в селі. Кожна сільська сім’я мала земельну ділянку: 1 сім’я – 0,1 га, 2 – 0,15 га, 2 – 0,25 га, 60 – 0,31 га, 4 – 0,35 га, 4 – 0,4 га, 9 – 0,5 га, 2 – 0,55, 1 – 0,6 га, 1- 0,65 га, 1 сім’я – 0,71 га. В господарствах тримали 141 корову і теля, 70 свиней, курей і, рідко, гусей. На присадибних ділянках росло 178 вишень, 21 яблуня, 18 груш, 5 сливок і 12 кущів ягід. Якщо до колективізації в селі були великі вишневі сади, а ягоди збували на базарах у Славуті, то після встановлення високих податків на плодові дерева й кущі садки були майже повністю вирубані. В основному біля хати росло по дві вишні. Окрім різних податків кожна сім’я протягом року повинна була здати державі 240 літрів молока, 240 яєць, 40 кілограмів м’яса та шкуру свині[15]. Після закінчення війни життя в селі почало стабілізовуватися. З війська масово демобілізовувалися солдати. Економіка держави перебудовувалася на випуск товарів народного господарства. 2 серпня 1945 року головою колгоспу ім. Тельмана було призначено Ларіона Нетішинського. 25 червня до Михайлівки прибула нова вчителька Ганна Загорська. В селі діяв клуб, фельдшерський пункт. Неподалік колгоспу побудували нову школу, в якій було дві класні кімнати, учительська та коридор. В класах навчалися 1-3 та 2-4 класи. Дітей у Михайлівці після війни і до закриття школи навчали: Яків Маркіянович, Ганна Загорська, Пелагія Огнівчук, Надія Пугачук, Тетяна Соловей, Ганна Тимофіївна. В 5-8 класи діти ходили в сусідні села Ядвоніно, Кам’янку, Хотень Другий. Середню освіту здобували в селах Плужному, Кунів, що були за 15 км. від села. Коли колгосп зміцнів, то дітей до школи почали возити автобусом. В 1983 році школу в Михайлівці закрили через малу кількість дітей шкільного віку – 11 осіб. Шкільне обладнання, за рішенням сільської ради, було передане у восьмирічну школу села Кам’янка Ізяславського району[16]. Діти навчалися в Хотені Другому, а в приміщення школи перенесли клуб і медичний пункт, який з 1946 року знаходився у помешканні чеха Машки, котрий повернувся на батьківщину. Сільська рада в селі була до 1959 року. З 1959 по 1961 рр. Михайлівка входила до сільської ради й колгоспу села Кунів. З 1961 року й до сьогодні вона належить до сільської ради і колгоспу села Дертка. Сюди ж приписані села Новосілка (колишня чеська колонія), Лісна (колишня німецька колонія), Сивір. Вісімнадцять років об’єднаним колгоспом керував житель Михайлівки Станіслав Косовський (1938-2002)[17]. Мальовничі околиці села зберегли про німецьку колонію спогади у вигляді топонімів, які нагадують, що поля, ліси та луки належали тому чи іншому мешканцеві села. Це поля: Зайцеве, Шлінькове, Герстове, Штенське, Маршалика, Роскошинського, Райнертове, Котлінського (засаджене лісом).дві дюни серед болота розорювались чехом Меречиком із села Ядвоніно і німцем Штейбертом, в наслідок чого залишилися топоніми Меречеків і Штейбертовий горби. Сінокоси і дороги, що проходили через них на хутори Клиновець і Хаімщина мали свої назви: Нумеровського, Кокорського, Машків, Рихертова дорога, Штейбертова дорога, Графтова дорога. Урочище Кошара – луг, сінокіс, що належав німцеві Шульцу, дістав свою назву від кошар для випасу худоби. Сьогодні це урочище, підтоплене водами, перетворилось на непрохідне болото. Курорт – до колективізації поле Григорія Дубіцького, засаджене у 1948 році сосновим лісом. Цибині – луг, сінокіс, болото, що належало лісництву, а в 1930 х роках було передане колгоспу. Торф, або Кар’єри – колишня торфорозробка, де з 1934 по 1948 рр. добували торф для виготовлення брикету. Америка – колгоспне поле, де була земля німця Ленца, який був у США на заробітках, а після повернення в село був заарештований і загинув в таборі. Під дубовим лісом – колгоспне поле в сторону села Кам’янка. Бабина гора – ліс в сторону села Хотень Другий, Друга дубина, Нестериха – лісові урочища. В околицях Михайлівки є поклади будівельних матеріалів: камінь-вапняк, глина, кварцовий пісок. Камінь добували в лісових урочищах Шлінькове та Котоловське, поблизу яких жили сім’ї поляків Шлінька та Котоловського. Руду глину копали в урочищі Глинники на землі німця Биндера, а червону – в урочищі Вовочки. Для виготовлення колодязних кругів в урочищі Меречиків горб добували крупний кварцовий пісок. На західній околиці села є Машкове озеро, на березі якого стояв паровий млин чеха з села Станіславівка. Поблизу села, а раніше че6рез село, протікає струмок, який німці називали Дрельох, а тепер мешканці села називають Синицева річечка. Село Михайлівка має одну вулицю, поділену на два кутки. Східна частина села має назву Лимиші, а західна після війни чомусь була названа Курниця. На початку 1980-х років Михайлівка почала занепадати. Цілими сім’ями переселялися в місто Острог, молодь виїжджала з села на навчання, роботу і не поверталася, створюючи сім’ї далеко від рідної Михайлівки. Розвал Радянської імперії село добив. Колгосп, який для більшості селян був годувалиником, занепав. Закрилися дві ферми, де колись були сотні дійних корів та молодняк. Поля перестали оратися і заросли бур’яном, чагарниками, самосівом дерев. Люди втратили роботу, а з нею і віру в завтрашній день. На сьогодні колгоспна земля розпайована, але працювати на 6,5 га паю в селі немає кому. В Михайлівці доживають віку майже одні пенсіонери. З 54 хат пусткою стоять 26, а в 28 живе аж 43 жителі. З них 22 українці, 18 поляків, чешка і німець Штенський Людвіг Арнольдович. Ще один німець, Штейберт Густав Людвігович частину року живе в Острозі біля дітей, а в теплу пору перебирається до села у свою хату та доглядає город[18]. Кожного року на території України відмирають десятки сіл. Така ж доля чекає і Михайлівку, збудовану трудолюбивими німцями, поляками, українцями. ________________________________________ [1] Звіт Романчука О.М. про археологічні обстеження околиць с. Михайлівка //Нетішинський міський краєзнавчий музей. [2] Петрук А.В. З історії поселення колонії Михайлин(а) на Брацлавщині //Національні меншини Правобережної України. –Житомир, 1998.-С.170. [3] Потенчук Л.Р., Комар В.В., Савчук О.А. З історії чеських та німецьких поселень на Волині у міжвоєнний період //Національні меншини…-С.35. [4] Державний архів Рівненської області.-Ф.545.-Оп.1.-Спр.509, 517. [5] Погосподарська книга основних виробничих показників господарств колгоспників за 1947-1949 рр. №4 колгоспу ім. Тельмана с. Михайлівка Плужнянського району Кам’янець-Подільської області //Архів сільської ради с.Дертка Ізяславського району Хмельницької області. [6] Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся.-Вінніпег, 1986.-Т.2.-С.103. [7] Костюк М.П. Формування шкільної мережі в німецьких колоніях Волині (ХІХ, початок ХХ ст). //Національні меншини…-С.147. [8] Козельський Я.Д. До питання про спецпереселенців у Казахстан ледянських поляків //Національні меншини…-С.115. [9] Там само.-С.115-116. [10] Там само. [11] Романчук О.М. Загублене село Станіславка //Волання з Волині – Wołanie z Wołynia.-1999.-№1(26).-С.23-27. [12] Арнт Н. Волынские немцы и интересы государств в Восточной и Центральной Европе // Родина Волынь: сборник статей и воспоминаний о жизни немцев на территории современных Житомирской, Ровенской и Волынской областей Украины, составленный на основании публикаций немецкого исторического общества «Волынь» и «Волынских тетрадей» (“Wolhynische Hefte”).-Визентхайд; Житомир, 1998.-Труды. Т.17.-С.94. [13] Книга пам’яті України. Хмельницька область.-Хмельницький, 1995.-Т.4.-С.13-306. [14] Погосподарська книга… [15] Зобов’язання на поставку державі в 1950 році м’яса, молока, бринзи, сиру, яєць, вовни і шкірсировини //Нетішинський міський краєзнавчий музей. [16] Спогади колишнього директора Кам’янецької восьмирічної школи Миколи Івановича Губернюка 1956 р.н. (с. Межиричі Острозького району Рівненської області) від 16 грудня 2002 року //Особистий архів О.Романчука. [17] Спогади секретаря сільської ради с. Дертка Ізяславського району Медлярської (дівоче – Янковської) Софії Францівни 1958 р.н. (с.Михайлівка) від 24 листопада 2002 року //Особистий архів О.Романчука. [18] Спогади Медлярської С.Ф. Інші спогади, використані в статті без вказівки на джерело, що зберігаються в особистому архіві О.Романчука: 1. Спогади Пулькевича Степана Ігнатовича (1913-1999) (с.Михайлівка) від 18 жовтня 1998 р.; Спогади Шиманського Станіслава Івановича 1929 р.н. (с.Михайлівка) від 18 жовтня 1998 р.; Спогади Янчі Федора Карловича 1926 р.н. (с.Михайлівка) від 1 листопада 1998 р., 19 вересня 1999 р.; Спогади Медлярського Йосипа Романовича 1917 р.н. (с.Михайлівка) від 1 листопада 1998 р., 4 серпня 2002 р.; Спогади Новоселецької (дівоче – Косовської) Аполонії Михайлівни 1924 р.н. (с.Михайлівка) від 19 вересня 1999 р.; Спогади Філінюк (дівоче – Янча) Ольги Карлівни 1932 р.н. (с.Михайлівка) від 19 вересня 1999 р., 1 вересня 2002 р.; Спогади Штенського Людвіга Арнольдовича 1936 р.н. (с.Михайлівка) від 4 серпня 2002 р., 1 вересня 2002 р.; Спогади Штейберта Густава Людвіговича 1935 р.н. (с.Михайлівка) від 1 вересня 2002 р. (м. Острог), 8 грудня 2002 р.; Спогади Янковської (дівоче – Яковлевої) Марії Хомівни 1936 р.н. (с.Михайлівка) від 24 листопада 2002 р. Романчук О. М. З історії німецької колонії Михайлівка на Ізяславщині / О. М. Романчук // Сангушківські читання : матеріали першої наук.-практ. конф., м. Славута, Хмельн. обл. 24-25 січ. 2003 р. / редкол. : В. Г.Берковський (голова), Ю. М. Панишко (відп. ред.) та ін. – С. 238-247.