Павлюк В.В.
В кінці XVIII століття доля українських земель вирішувалась в боротьбі між сусідніми державами Польщею і Росією. Однак вплив Росії на Польщу, яка була послаблена першим її поділом, був дуже великим. Намагання польської партії реформ зробити крок на зближення з Пруссією викликало гнів російської імператриці Катерини II. Цариця поспішне закінчила війни з Швецією та Туреччиною і тоді першим ділом взялася за Польщу. Вона легко порозумілася з Пруссією і отримала право вільно діяти у відведених їй межах.
Командуючим російськими військами, ще вели наступ на Польщу, було призначено Кречетникова М.М., який з 1790 року виконував обов'язки президента Малоросійської колегії. Генерал-аншеф Кречетников у своїх мемуарах "Чтения в императорском обществе истории й древностей российских при Московском университете" (1863, т.4, стр.20-35); аналізуючи рух і дії російських військ проти Польщі в 1792 році підкреслює, що наступ здійснювався в двох напрямках: великого князівства Литовського і України.
Основу російських частин в Україні становило чорноморське козацьке військо, яке знаходилося у складі корпусу Дерфельдена. Їм протидіяла польська дивізія, яка називалась українською, під командуванням брата польського короля Йосипа Понятовського, а сам король командував резервним полком.
Найбільші бойові дії велися на території південно-східної Волині, і про це повідомляють самі різноманітні джерела. Наприклад, Шепетівський церковний літопис, який писався і редагувався місцевим святенником Георгієм Віленським в 1890-91 pp. , повідомляє, що коли 18 червня 1792 р. будувався храм в Шепетівці, з верхнього куполу будівельники спостерігали за ходом бою. Польський історик Балінський М. в «Старожитна Польска» (т.2, стор.925) зазначає,, що 18 червня 1792 року під Шепетівкою розгорілася жорстока битва між українськими чорноморськими козаками і поляками. Битва розпочалася о 7-й годині ранку і велася до 17 годин вечора, поляки були розбиті і змушені були відступати разом зі своїми генералами Пуппартом, Чапським, Бєлгородським і Станіславом Мокроновським в напрямку Дубна і Володимир-Волинського.
Але і козаків чимало полягло. Сендульський Л. у "Волынских епархиальных ведомостях" (1875 p. № 21 стор.839), Батюшков П. в "Волыне" (1888 р. стор.229), Теодорович М. в монографії "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии" (т.3 стор.654) зазначають, що під українським містечком полягло 300 козаків. Всіх їх поховали в братській могилі, за козацьким; звичаєм, насипали курган.
В пам'ять приєднання Українських земель де Росії Катерина II наказала вибити медаль із зображенням приєднаних територій з написом довкола неї «Отторженое возратих».
7 квітня 1793 року в м. Полонному генерал-губернатор Кречетников, резиденція якого знаходилась в Лабуні, від імені імператриці обнародував указ цариці про приєднання до Росії територій, які раніше належали Польщі. 9 квітня 1793 р. в Лабуні був призначений з'їзд шляхти і духовенства, на якому склали вони присягу вірності Катерини II і тим самим легалізували своє підданство Росії.
В травні 1793 р. на приєднаних землях було утворено Ізяславське намісництво (генерал-губернаторство), яке поділялось на Мінську, Ізяславську і Брацлавську губернії. Першим генерал-губернатором був призначений Кречетников, а після його смерті в 1793 р. генерал-поручик Тутолмин Т.І. Губернатором Ізяславської губернії в 1795 році був Шереметев B.C. (Труды общества исследователей Волыни, т.7, стор.69).
Губернія складалась з 23 повітів: Ізяславського, Острозького, Рівненського, Домбровицького, Корецького, Овруцького, Чорнобильського, Іванівського, Радомишельського, Рожевського, Житомирського, Старокостянтинівського, Базалійського, Ямпільського, Летичівського, Кам'янецького, Грудецького, Вроскурівського, Вербовецького.
Губернія складалась з 12 міст: Житомир, Луцьк, Овруч, Кременець, Ковель, Володимир, Зв'ягель-Казенна, Дубно, Рівне належали князя. Любомирському, Заславлъ - Сангушку, Остріг - Яблуновському, Староконстянтинів - графу Ржевуцькому (Очерки Волыни, 1847, ст.45-46).
13 квітня 1793 року Катерина ІI довірила намісництво духовному настоятелю, ревнивому поборнику православ'я Віктору Садковському, єпископу Мінському, якого було возведено в сан архієпископа, після чого він став називатись Мінським і Волинським. Незабаром він склав і обнародував грамоту, яка запрошувала уніатів південно-західного краю Росії прийняти православ'я і «безбоязненно возвращаться в объятия православной восточной церкви». Таким чином, розпочався рух, на користь російського православ'я (початок русифікації). Але повернення до православ'я ні в чому не поліпшило долю української кріпацької маси,. а скасування уніатської церкви з її культурними установами привело до ослаблення культурних впливів.
В українських землях, які відійшли від Польщі, російський уряд залишив без змін соціально-економічний лад, що був там за Польщі. Кріпацтво, яке в кінці XVIII ст. досягло в Польщі найбільшого розвитку, дістало від російського уряду повну підтримку і було підтримане всією силою військового і бюрократичного апарату. Селянство тяжко розчарувалось у своїх сподіваннях.
Павлюк В.В. Другий поділ Польщі і Південно-Східна Волинь / В.В. Павлюк // Велика Волинь: минуле й сучасне: Мат. міжнар. наук. краєзн. конф., жовтень 1994 р. – Хмельницький-Ізяслав-Шепетівка, 1994. – С. 125-128.
