Маєток "Самчики"

Вт, 02 Листопада 2010
Маєток


 Палацово-парковий ансамбль «маєток Самчики» унікальна пам’ятка маєткової культури ХVIII – поч. ХІХ ст. України. 

Знаходиться маєток в Хмельницькій області, за 12 км від історичного міста Старокостянтинова, поблизу шляху Старокостянтинів – Житомир, на лівому березі річки Случ.

Творцями самчиківського ансамблю були талановиті митці свого часу: ймовірно, архітектор Якуб Кубіцький (поляк), пейзажний архітектор Діоніз МакКлер (ірландець), скульптор-декоратор Жанбатісто Цагляно (італієць) та, безумовно, дідич Самчиків, останній староста гайсинськийПьотр Чечель.

Історія.

За свою невелику історію Маєток пережив декілька періодів розвитку: 

• початок ХVIII ст. – закладання перших будівель і невеликого парку Хоєцькими;

• кінець ХVIII - початок ХІХ ст. – будівництво нового класицистичного архітектурного ансамблю Пьотром Чечелем й планування пейзажного парку та садів; 

• початок ХХ ст. – розширення терену маєтку М.Шестаковим із формуванням регулярного парку та побудова огорожі-муру. 

Село Самчики вперше під цією назвою (до того Замчики – від замку-сторожі) волості Кузьминської Кременецького замку (повіту) згадується в його описові 1545 року. Тоді ж, король польський Сигізмунд І дарує його кн. Костянтину Івановичу Острозькому, приписуючи до волості Костянтинівської. 

У володінні князів Острозьких село Самчики знаходилось до 1620 року, коли рід Острозьких, після смерті князя Януша Острозького припинив своє існування. 

Через шлюбні та родинні зв’язки з Острозькими село Самчики належало відомим в українській історії князівським родинам Заславським, Любомирським, Сангушкам, що управляли Острозькою ординацією. 

Рід Хоєцьких.
 
У результаті історичних подій, наприкінці XVII ст. на південну Волинь із Мазовії приходять представники року Хоєцьких. На початку ХVIII ст., - 3 липня 1715 року, в м. Дубно Олександр Домінік Любомирський, користуючись правом ординаційним із ключа Старокостянтинівського надає Яну Сам’юелю Хоєцькому пусте урочисько Остриківці та Самчики.

У 1725 році Ян Сам’юель Хоєцький поміж селами Остриківці й Самчики на лівому березі р. Случ закладає свій маєток-резиденцію.
 
Постають будівлі палацу (зберігся і до сьогодні), возовні, стайні та інші приміщення, які проіснували до 1958 року. Маєток виглядав майже замком: з товстими стінами будівель, потужними контрфорсами та великими воротами.

У 1737 році за дозволом ордината й придворного маршалка литовського Януша Олександра Сангушко, Ян Сам’юель Хоєцький передає Остриківці й Самчики своєму синові Францискові Казимирові Хоєцькому (1700-1779).

Франциск Казимир Хоєцький займає ряд високих посад: був бургграфом Києва (1735 р.), хорунжим київським (1774 р.), хорунжим житомирським (1759 р.), коморником граничним брацлавським (1737 р.), підвоєводою київським (1754 р.) та інше. Франциск Казимир Хоєцький бере шлюб з Катериною Пжилюською, з якою мав трьох синів. Поміж дітей особливої пошани заслужив молодший син Ян Непомук Хоєцький, який народився в маєтку Самчики. Він був яскравою постаттю свого часу. Зокрема, з його ім"ям пов"язане будівництво костелу  в с. Дідовщина - резиденції маріянців.

В цьому класицистичному костелі, побудованому Яном Непомуком, вітражі були виконані в майстернях Парижа, у вівтарі містилась ікона (копія) Святої Трійці Тиціана, а оригінальна ікона “Мадонна” венеціанської школи була привезена з Італії. 

Побудова монастиря – резиденції маріянців стане розбратом поміж князями Любомирськими, упорядниками великої ординації Острозьких та родиною Хоєцьких. Це спричинило дуже голосні суперечки по всій Польщі. На основі дарчого акту села Самчики, Остриківці дістались князеві Францу Фердинанду Любомирському в числі інших 30 сіл.

Хоєцькі бажали й далі тримати Самчики й Остриківці в своїх руках. Франциск Казимир Хоєцький їде до Франца Фердинанда Любомирського аби випросити в нього право на тримання цих маєтностей. Той погодився на це та видав Хоєцькому 10 квітня 1766 року дарчу грамоту на спадкове право тримання цих сіл. 

Та не все склалося так добре. Люстратори маєтностей Старокостянтинівського ключа, що належали Любомирським, заперечили Хоєцькому право утримання Самчиків. Розпочався довгий та гучний судовий процес, наїзди комісій. Особливо це стосувалося монастиря – резиденції маріянців, що знаходився побіля села Самчики. Хоєцькі стверджували, що монастир лежить на грунтах (землях) остриковецьких. Любомирські, в свою чергу, не хотіли бачити будівлі католицького монастиря побіля своїх земель (села Самчики).

1782 року суд ухвалив власність на село Самчики визнати за сином Франца Фердинанда Станіславом Любомирським, воєводою брацлавським, найбагатшим українсько-польським магнатом. Остриківці лишились при Хоєцьких. 

24 серпня 1779 року помирає фундатор монастиря Франциск Казимир Хоєцький; 30 серпня з великими почестями його ховають в костелі монастиря маріянців у Самчиках. Відтак село Остриківці і маєток Самчики переходять до Яна Непомука Хоєцького. 

На початку 1791 року Хоєцькі зрікаються монастиря, побудованого батьком, на користь маршалківни Любомирської. Невдовзі були вимушені продати село Самчики й Любомирські. Марцін Любомирський продає Самчики старості гайсинському Пьотру Чечелеві (1754-1843). 

Рід Чечелів.
 
Пьотр Чечель прийшов у Самчики, викупивши їх у Марціна Любомирського не лише для того, щоб розширити свої маєтності. Кликав Чечеля сюди дух предків, родовий обов’язок. Кликала його любов до місця, яким зачудовувалися сучасники і, напевне, яке добре знав.

Пьотр Чечель був правнуком фундатора маєтку Самчики Яна Сам’юеля Хоєцького й внуком Франциска Казимира Хоєцького. Мати – Катерина Хоєцька була дочкою Яна Хоєцького, брата Франциска Казимира Хоєцького. 

Він знав про тяжбу Хоєцьких з Любомирськими за Самчики й монастир, знав про велике бажання діда Франца Казимира бачити в Самчиках ченців-маріянців, що молились за полеглих на війнах й навчали простий люд грамоті. Пьотр Чечель, не гаючи часу – розпочинає розбудовувати маєток Самчики Хоєцьких, запросивши найславетніших майстрів європейського виміру.

Красу монастиря він перенесе й на маєток Самчики, що дасть привід відомому польському письменникові, громадському діячеві Волині ХІХ ст. Юзефу Ігнацію Крашевському, побачивши Самчики, сказати: “…чудові Самчики”. Повторить ці ж слова через майже 200 років професор Варшавського університету, фахівець з палацово-паркового мистецтва Тадеуш Ярошевський.

В XVI ст. Судимонти (попереднє прізвище роду Чечелів) володіли на Брацлавщині великими обширами землі понад річками Дністер та Південний Буг – КалаурСкавучаниКружинціРашківБорсуківці,Чечелівка, інші. Родовим місцем перебування стає Чечелівка на річці Чечва (сьогодні село неподалік м. Гайсина Вінницької області), від якого Судимонти взяли собі прізвище – Чечелі. 

В кінці XVIII ст. маєток Самчики постає у новому вигляді: постають будівлі палацу, двох офіцин, ламусу («китайського будинку»-холодильника), в’їздної брами, оранжереї, стайні, відкритої оранжереї “саду в мурах”, реконструюється парк Хоєцьких в романтичному, краєвидному стилі.

Огороджується маєток кам’яним муром. Недарма оповідачі тогочасних Самчиків, польські письменники Вацлав Лясоцький, Ксаверій Гіжицький, Євстафій Івановський, А. Єловіцький, Юзеф Крашевський в своїх нотатках (книгах) називають маєток – замком.

Сучасник П. Чечеля Євстафій Івановський дає йому таку характеристику:“Пьотр Чечель не був вчений, не знав багато іноземних мов, - лише ґрунтовний мав розум, такт та здоровий глузд. Працював старанно, був ощадливий, любив порядок, хист мав великий. Самчики над Случем, оточені з трьох сторін чудовим дубовим лісом - замурував муром, заклав оранжереї, посадив сад і овочеві городи. Хто знав до цього Самчики, а побачив їх під рукою Чечеля, не вірив очам своїм. Господар жадний, логічний, справедливий; утримував власну музичну капелу. Хлопці до неї призначені, мали якесь ремесло, ужиткове заняття; навчались при цьому господарству. Суворо обходився з дітьми… Любив товариство. На Святу Цецилію і на Святого Петра в домі бавилося по сто осіб, гостинно прийнятих. Кілька днів тривали танці, гості мали найзручніші приміщення, екіпажі на замовлення і коні. В осінню пору, щорічно, влаштовувалися полювання з гонитвами. “Лови королівські” тривали кілька днів. Сто стрільців на тих полюваннях були із самих обивателів з близьких і далеких сторін прибулих. Окрім дрібної дичини, убивали по кільканадцять вовків. 15 зграй гончих псів, загоничі в зеленій формі допомагали полюванню”

Пьотр Чечель одружувався тричі. Мав дітей лише від першого шлюбу: п’ять дочок і двох синів – Ксаверія (1786-1823 рр.) та Яна (1788-1843 рр.). 

1822 року Ян Чечель одружується в Шкарівці з Людвікою Якубовською. Для нього Пьотр купує у Вітте села Іршики, Малашівку, віддає йому Свинну, а також Самчики. Івановський так характеризує Яна – “із… свавільного шалапута, став ощадливим господарем, батьком своїх підданих, завжди правий в своїх діях, ніколи не звернув з дороги в сумнівах; нікого не образив”. 

Після смерті Яна Чечеля у 1843 році догляд за маєтком і ведення справ лягає на плечі його дружини Людвіки Якубовської.

Ян помер в той самий рік, що й батько Пьотр – у 1843 році. З 1851 року дідичем маєтку стає його син – Якуб (Яків). Якуб із дружиною Ізабеллою Михайловською мали трьох синів і дві дочки. Ян і Казимир померли в молодому віці, а Юзеф Габріель (Гаврило) одружений із Юзефою Ліпковською, був бездітний, саме він залишився останнім з Чечелів по чоловічій лінії, через що й закінчився рід Чечелів – Судимонтовичів.
 
Якуб продовжував традиції батька й діда, як в господарській так і в культурній, освітній діяльності. 

В 1854 році засновує в маєтку Самчики чи не найпершу у Волинській губернії, а може, й в Україні сільську музичну школу. Керувати школою і маєтковим оркестром запрошує із Житомира відомого композитора, диригента та скрипаля Родеріка Брауна (1817-1861). 

В маєтку знаходили притулок польські політичні діячі, переслідувані російською державою. В спілкуванні з ними формувались погляди на суспільне життя Якуба Чечеля. Й коли вибухнуло польське повстання 1863 року на Правобережній Україні, Якуб Чечель стає в його ряди.Недарма опісля поділів Польщі маєтки відіграють роль своєрідних патріотичних центрів. Повстанці ставили за мету звільнення Польщі з-під російської влади, відновлення польської держави в межах 1772 року. 

В бою під селом Салихою (неподалік Антонін Старокостянтинівського повіту), Якуб був поранений та потрапив до полону. Царський уряд вдався до репресій і терору. Жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні були страчені, тисячі вислані до Сибіру. Майно учасників конфіскувалося; почалося зросійщення краю; полякам не дозволялося купувати нові маєтки, вони виплачували контрибуцію. 

В серпні 1865 року з’являється указ Волинського губернського управління призначити торги маєтку Ізабелли Чечель. 
Лише 22 січня 1867 року на публічних торгах маєток Самчики із присілком Остриківці купує купець І-ї гільдії з Житомира Купріян Абрамович Ляшков за 51000 рублів.

Різне майно з маєтку купують місцеві купці із Старого Костянтинова, меблі палацу продаються також з аукціону. Керує маєтком Самчики син Ляшкова – Парфентій, гуляка й картяр. Невдовзі Купріян Ляшков продає маєток за швидко ростучі борги.

Рід Угрімових.
 
З 1870 року новим власником маєтку стає московський дворянин Іван Олександрович Угрімов (1837-1905 рр.), історик за освітою. Власне, маєток в Ляшкова купує Олександр Іванович Угрімов, який продавши свій родовий маєток “Мокроє” в Тульській губернії, купує Самчики для сина Івана, що взяв шлюб із Марією Павлівною Долгово-Сабуровою.

Олександр Іванович – чиновник особливих доручень Міністерства фінансів, колежський радник, навчався в Царськосільському ліцеї в 1814-1820 роках разом з Олександром Пушкіним. 

Його син Іван Олександрович з дружиною Марією Павлівною мали передові погляди, були надто освічені та належали до кола прогресивної інтелігенції. Приятелі Угрімових одночасно були й близькими приятелями письменника Льва Толстого. 

Угрімови в Самчиках ведуть велику просвітню діяльність серед селян, місцевої повітової інтелігенції. Будують за свої кошти школу й наполовину утримують її; відкривають сільську бібліотеку (одну із найперших у Волинській губернії), де син Олександр Угрімов в 1898-1900 роках читатиме пізнавальні лекції учням, селянам.

Маєток відвідують визначні діячі науки, культури, освіти того часу з Києва, Петербурга, Москви, а також місцева інтелігенція - студенти, лірники, бандуристи. Влаштовуються концерти народної музики. Для місцевої церкви Угрімови офірують богослужебні книги, церковні речі тощо. 

Маєток продовжує традиції осередку культури краю, а Іван Угрімов стає відомим громадським діячем. Його обирають секретарем повітового предводителя дворян, почесним мировим суддею, губернським секретарем.

Великий вплив мав маєток Самчики, його побут, середовище, природне оточення на долю синів Угрімових – Бориса й Олександра, дитячі роки яких пройшли саме тут. 

Борис Угрімов (1872-1941 рр.), російський вчений – електромеханік, професор Московського вищого технічного училища; професор інституту народного господарства ім. Г. Плеханова. Він першим у Москві й другим в Росії розпочав читання курсу лекцій електротехніки у вищому учбовому закладі. Він – винахідник електричного котла (демонструвався на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року; отримав медаль); автор праці “Основы техники сильных токов”, яка витримала 5 видань; заступник голови (з 1920 року) Державної комісії з електрифікації Росії (ГОЕЛРО). Будучи студентом проводить телефонізацію батькового маєтку, всіх господарських служб, конструює пароплав для прогулянок по річці Случ. 

Олександр Іванович Угрімов (1874-1974 рр.), російський вчений-агроном, віце-президент Московського товариства сільського господарства, заступник голови Ради з’їздів представників льонарської справи, член комісії ГОЕЛРО, ініціатор проведення в жовтні 1921 року електрооранки на дослідному полі “Бутирський хутір” під Москвою (Російська Федерація). Після лютневої революції 1917 року – начальник департаменту сільського господарства Тимчасового уряду. 

Закінчив Лейпцігський королівський університет, захистивши дисертацію на тему: “Потреби в поживних речовинах чорнозему в Південно-Західній Росії” та отримав звання доктора філософії відділу сільськогосподарських наук. Досліди до дисертації проводив на самчиківських полях батькового маєтку; вивозив ґрунти до Німеччини для лабораторних досліджень. В дні канікул читав лекції для місцевих селян. Дисертація лишається актуальною й нині для працівників сільського господарства краю.

В 1963 році Олександр Угрімов читає у Москві. Мріє відкрити в його улюблених Самчиках сільськогосподарську дослідну станцію, але із-за сімейних обставин батька, що призвела до продажу маєтку, це не здійсниться. В 1908 р. він купить маєток “Новосєльскоє” Калужської губернії де й постане подібна сільськогосподарська дослідна станція.

А в Самчиках - з червня 1956 року, таки запрацює сільськогосподарська дослідна станція, наукові відділи якої розташуються в маєтку. 

На початку ХХ ст. (у 1902 році) Угрімов Іван Олександрович продає маєток Самчики, виїздить до родового маєтку брата Олексія “Васильевскоє” в Орловській губернії, де 1905 року проведе останні дні свого життя. 

Рід Шестакових.

У травні 1903 року до маєтку приїжджає новий господарь маєтку - Михайло Петрович Шестаков (1856-1926). Не гаючи часу розпочинає впорядковувати маєток, господарство – приводить його до вимог часу. Застосовує новітні будівельні матеріали початку ХХ ст.: цемент, залізні оцинковані труби для парового опалення та каналізації, жерсть замість дахівки, інше. 

Це не завжди було виправдано щодо збереження автентичності архітектури палацу, але робиться це зі смаком. Долучає, після довгої суперечки із громадою села, значний терен майдану, влаштовуючи тут ділянки парку французького (регулярного) стилю. Відкриває цегельний завод: активне будівництво потребувало матеріалу – цегли, дахівки.
 
Про продаж маєтку Самчики згадує Олександр Олександрович Угрімов: “Шестаков, молодою людиною був керуючим маєтку Самчики, мого діда у Волинській губернії. За розповідями батька, це була винятково здібна й діяльна людина. Його Іван Олександрович дуже цінив, любив і всіляко йому допомагав в його розвитку й виявляв сприяння для виходу на більш широку дорогу, що відповідала його здібностям й енергії. Коли дід відійшов від своєї родини і фактично розійшовся з бабусею, Шестаков умовив його продати йому цей чудовий маєток разом із всім умеблюванням палацу…Наскільки це було обґрунтовано, судити зараз, безумовно важко. Тут можна вгледіти дух часу: відходив в минуле період дворянського землеволодіння й наступав період промислового розвитку, представником якого був М.П. Шестаков…Іван Олександрович був типовим поміщиком свого часу – барин, й не умів, і не хотів, напевне вести справи так, як того потребували обставини й епоха”. 

М.П. Шестаков людина нового часу, відомий громадський діяч, збирач творів мистецтва. Він був тривалий час директором – розпорядником Терещенківських цукроварень (дружина Шестакова – Софія Семенівна Куксіна, внучка А.Я.Терещенка). 

М.П.Шестаков турбувався про відкриття в Самчиках пошти, телеграфу. Ось як він це обґрунтовує: “… при маєтку винокурний завод, два парових млини, земська лікарня, великий упорядкований маєток, через який проходить телеграфна лінія на Остропіль, чисельність населення значно більша, аніж волосне село Решнівка”. 

Глибокої осені 1916 року М.П.Шестаков разом із зятем, цукропромисловцем Лихачовим виїздить із Самчиків до Києва, як було завжди. У Києві мав особняк на вулиці Шовковичній, проте сам ще не усвідомлюючи, що в цей раз – назавжди. 

Занепад і ренесанс.

Після Лютневої революції руйнуються маєтки, гинуть значні пам’ятки культури, великі книгозбірні, неоціненної ваги архіви, люди… Високе мистецтво маєтків перетвориться в попіл… 

Але доля буде прихильна до маєтку Самчики. Дух культури маєтку, подвижництво господарів, западе в душі поміркованих селян і вони вбережуть його. 

Маєток пустує до 1922 року. Інтер’єри палацу зазнають руйнувань. Загинуть десюдепорти у всіх залах палацу, загине у вогні (1918 р.) чудова скульптура фонтану, відіб’ють голови, руки в путті біля скульптур левів на Графських воротах, знищать герб Чечелів “Єліта” в тимпані фронтону парадного порталу, знімуть мистецькі стулки Графських воріт, на паливо піде найкращий паркет Круглої зали, забетонують вишукані балюстради ганків бічних фасадів палацу… 

Будівлі маєтку, в тому і числі палацу, використає місцевий радгосп під житло, клуб, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт, в літній час – під піонерський табір.

Для господарських потреб розберуть оранжерею, конюшню й каретну із мезоніном, будинок для службовців. Зазнає втрат маєток й під час Другої світової війни, особливо палац.

По війні радгосп знову господарює в маєтку. В 1956 році на його базі засновується Хмельницька державна сільськогосподарська дослідна станція; наукові відділи розмістяться в будівлях маєтку. 

Не уник руйнувань маєток й в повоєнний час. Дослідна станція влаштує в палаці агрохімлабораторію, хімікатами просякнуть стіни залів, пошириться грибок, котрий руйнує досьогодні дерев’яні конструкції. 

У 1958 році знищується унікальний комплекс господарських споруд маєтку Хоєцьких початку ХVIII ст., побудованих в характері оборонної споруди. Подібних споруд в Україні не збереглося. Частково зруйновано первісну просторово-планувальну систему парку, знищено авторську композицію побудови пейзажу біля паркового фасаду, а в 1971 р. повністю, найкрасивіший елемент парку – альтанку (бельведер) та яр – рукотворний рельєф маєтку. 

Аби зберегти маєток, його історичну, мистецьку цінність Рішенням Хмельницького облвиконкому від 15 серпня 1990 року за № 143, на базі палацово-паркового ансамблю “Самчики” створюється відділ обласного краєзнавчого музею – “Музей-маєток Самчики”. Постановою Кабінету Міністрів України № 844 від 5 серпня 1997 р. маєток Самчики оголошено Державним історико-культурним заповідником “Самчики”. 

Сьогодні заповідник є об’єктом природно-заповідного фонду Україн. Парком - пам’яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення “Самчиківський парк” та пам’яткою історико-культурної спадщини України – палацово-парковим ансамблем – маєток Самчики.

Джерело: матеріали, люб"язно надані співробітниками заповіднику "Самчики"

лютий 2008 року




ВідмінитиДодати коментар

Перспектива