Випало щастя жити
У військкомат викликали напередодні 9 травня 1985 року. Вячеслав відчував, що не з простого дива, адже перед звільненням у запас командування об’явило: за геройські дії під час операції в провінції Баглан санінструктора 395 мотострілецького полку В’ячеслава Ткачука представлено до ордена Червоної Зірки.
Коли Славутський військовий комісар прикріпив на вилогу піджака бойовий орден, двадцятилітній юнак вкотре усвідомив, що доля поцілувала його у чоло, адже понад десяток його друзів по тому бою відзначені нагородами посмертно. Рідними вулицями Хоростка він крокував трохи несміливо і задумливо, бо у переддень Великої Перемоги приєднався до племені ветеранів війни, якими пишатиметься село. Батько дивився на сина здивовано і не йняв віри, пригадавши, що лише один чоловік в селі отримав Червону Зірку за геройство під час Великої Вітчизняної. Чимало історій розповідав ветеран, від яких ставало моторошно слухачам. А що ж тоді довелось пережити синові?
Того дня вони наговорились досхочу...
Хоросток – невеличке село. Один з п’ятьох братів та сестер родини Ткачуків В’ячеслав закінчив місцеву восьмирічку, а далі опановував премудрості у сусідньому Ганнополі. Закінчив середню школу. Як і більшість сільських хлопчаків, мріяв отримати водійські права, аби стати механізатором. Тому без вагань погодився на пропозицію військкомату вивчитись на водія у Полонській школі ДТСААФ. Далі все за схемою: вісімнадцять років, повістка, і мало не того ж дня - на призовний пункт в Ізяслав. «Покупці» також не барились: потяг повіз велику групу українських хлопців у Ташкент, де новоспечених середньоазіатів розкидали по різних навчальних пунктах.
Туркестанський Саріозек приютив В’ячеслава на весь період спекотно-холодної осені. Тамтешній клімат специфічний: вдень до 40 з плюсом, вночі - мінусові позначки. Курсанти випускного року Рязанського десантного училища не давали спуску у фізичній підготовці. Марш-кидки на витривалість, на виживання у складних метеоумовах чергувались із морально-вольовими заняттями, із вивченням звичаїв мусульман тощо. «Тільки потім я зрозумів для чого нам влаштовували подібні «знущання», виїзди до китайського кордону з ночівлею, обмеженими запасами води. Військова професія моя називалась «водій медичної машини, санінструктор», можна сказати, медик. Звичайно, не той, що дає пігулки...»,- розповідає В’ячеслав.
Новий 1984 рік він зустрів у розташуванні польового медпункту 395 мотострілецького полку на території Афганістану. Радісним було те, що потрапив разом із земляками Володимиром Хіжняком та Сергієм Климчуком (нині покійним нетішинцем, полковником пожежної служби, - авт.). ПМП нараховував вісім офіцерів з 17 чоловік особового складу. Служиві зустріли добре і, як могли, відвертали молодих від небезпеки. Понад три місяці молодь вживалась у обстановку.
В’ячеслав і Сергій попервах служили водіями. З бойових операцій повертались старші товариші, часом поранені, часом - спецвантажем 200. Сталось так, що В’ячеслав перекваліфікувався на санінструктора. Дороги земляків перетинались все рідше. Все частіше стали залучати до військової «роботи» санінструктора В.Ткачука. Тут зрозумів, що далеко не всі бойові премудрості опанував в учебці, що місцеві воїни б’ються не на життя, а на смерть.
Радянські взводи і роти пробирались в тил супротивника, переймали каравани із зброєю та наркотиками, супроводжували військові та мирні вантажі, чатували на охороні тунелю в передмісті Саланг. Прилітала «вертушка», група отримувала команду «в ружьё», і лише по озброєнню та одягу командира підрозділу можна було здогадатись: буде спекотно (в прямому значенні слова), чи холодно і, як належить, обмундировувались. Зокрема довелось стрибати з вертольота на льодовик перевалу Саланг в горах Гіндукуша - на той час найвисокогірніший стратегічний перевал у світі. Висота над рівнем моря понад три кілометри триста метрів. Якось два місяці поспіль провели в горах, так би мовити на підніжному кормі. Дизентерія, хвороба Боткіна, вбиті, поранені – це з його військового досьє. Дуже мали велику надію на вертольоти МІ-8, бо вони могли забрати поранених, доставляли необхідні продукти, озброєння, підкріплення, зрештою і зняти з вершини.
Як відзначає В’ячеслав, часто наші хлопці були мишенятами порівняно з місцевими шураві, які проходили вишкіл у тамтешніх інструкторів. Якось неозброєного афганця понад добу намагалась взяти група з кількох чоловік.
Запам'ятались бої за Паншер, де переховувався один з головних керівників Афганістану Ахмед Шах. В долині Паншер знаходились алмазні копальні і база Ахмед Шаха. У 1980-му війська вперше відбили долину і передали її у володіння сарандої (народної армії Афганістану). Втримати сарандойцям цю провінцію не вдалось, бо й не дуже це їм хотілось. Тому у 1984-му здійснено нову армійську операцію. Хлопців загинуло та покалічилось там немало. «В основному через міни, яких понатикали і війська Ахмед Шаха, і сарандойці, і наші ще під час першої воєнної кампанії. Спогади неприємні. Можу лише похвалитись, що крім кількох нападів хвороб, які тут поширені всюди, Афган я пройшов без поранень. І хоч батькам доводилось часом чекати листа півроку, зустріли вони мене живого і неушкодженого». Як свідчать офіційні дані, у Паншері 1984 року загинуло 2343 людини, було понад три тисячі поранених.
Вже незадовго до виходу в запас, група, в складі якої виявився і санінструктор В.Ткачук, отримала завдання непомітно вийти у квадрат N, аби звідти коригувати вогонь майбутньої армійської операції. Виявилось, що бійців вже чекали моджахеди, які першими відкрили вогонь. Ніч в горах настає раптово. В цих умовах краща позиція була у противника, який знає тут кожну стежинку. Взводний по рації викликав підмогу. Між тим з'явились вбиті і поранені. Поки бійці відстрілювались, займали оборону, В’ячеслав під вогнем виконував своє основне армійське завдання – виносив поранених. Під ранок виявилось, що на виручку прийшло підкріплення, яке оточило душманів, загуркотіли мотори літаків. Група потрапила під перехресний вогонь своїх і моджахедів, які, за образним виразом В’ячеслава, бігали через їхню позицію туди-сюди, кидались з місця на місце, шукали притулку від кулеметних черг. Саме у такій ситуації В.Ткачук зібрав усіх живих докупи і відбивався з ними з останніх сил. Бій тривав майже до півдня. Артилерія лупила як по своїх, так і по ворогу. Дванадцять радянських бійців загинули на тому клаптику землі. В’ячеславу випало вижити...
І на «гражданці» справ достатньо
«Післявоєнне» життя він сприйняв з великим ентузіазмом. На селі гідної роботи не знайшлось, то влаштувався електромонтажником у МУ-13. Зустрів кохану дівчину Тетяну, побрались, отримали житло. Товариші по роботі з довірою поставились до В’ячеслава. Невдовзі його обирають секретарем комітету комсомолу УБ ХАЕС. Воїни-афганці створюють свою спілку «Обов’язок» і без вагань надають право керування В.Ткачуку. Він не пасує, сміливо опановує нові для себе обов’язки. Запрацював парашутний гурток. В спортзалі Славутського ТЕМу юнаки гартуються фізично. В.Мінас веде радіогурток. Щовівторка афганці збирались, аби визначити новий фронт робіт. Допомагали батькам загиблих привезти і нарубати дров, влаштувати звільнених у запас «афганців» на роботу. Створили кооператив, спільне підприємство «Колорит», засновником якого став комітет комсомолу УБ ХАЕС. Саме працівниками цього підприємства зведено «Старий Томас», інші об’єкти. В’ячеслав стає начальником відділу соціального розвитку УБ ХАЕС.
Тут його і застали перебудовчі процеси в державі, які нового не створили, а старе привели до занепаду. Він змушений їздити на заробітки в Москву, яка не те, що сльозам не вірить, але й до сильних не надто прихильна.
Останні сім років В’ячеслав працює на Хмельницькій АЕС. Використав, можна сказати, старі заслуги, і потрапив під начало іншого афганця – на той час начальника ЦВіК Олександра Вартановича Якубянца.
Слюсар 4 розряду – не надто амбітна посада. В’ячеслав відразу ж вирішив, що врешті-решт здійснить давню мрію і отримає вищу освіту. Вступив у Севастопольський універсистет ядерної енергетики та промисловості. Наука давалась не легко, бо ж роки не надто молоді, і спеціальність «атомна енергетика» не надто проста. Ось вже два роки як має освіту за фахом інженера з експлуатації та ремонту обладнання АЕС. Виріс до посади майстра з ремонту тепломеханічного обладнання ЦВіКу.
Відзначає, що під час ремонтних кампаній і в звичному режимі багато перейняв від таких знаних командирів виробництва, як майстер першої групи Петро Данилович Ковальчук, начальник дільниці Сергій Михайлович Бобін. «Це зубри, - констатує він.- Самовіддані, компетентні, прискіпливі, але справедливі. Намагаюсь перейняти досвід, аби відповідати рівню атомника».
В’ячеслав констатує, що коли поруч такі наставники, а безпосередньо в бригадах ветерани з надзвичайним досвідом, зокрема Олексій Жалко, Ігор Окунєв, Валерій Горегляд, Володимир Кравчук, - можна почуватись впевнено.
Господарство у ЦВіК розкидане по всій станції. Трубопроводи, арматура, насоси, повітряохолоджувачі... «Коли виникає необхідність, то й шлюзуємось. Роботи завжди вистачає. Маємо все, щоб її виконати згідно з регламентом. Багато часу працівники проводять в НТЦ, підвищуючи кваліфікацію, набуваючи нових знань. Дуже поважаю Івана Петровича Коберника, який у найскладніших ситуаціях зберігає витримку, спокій, шукає нестандартні шляхи для виконання поставленого завдання. Мужність і витримка необхідні не лише у бою. Це однозначно».
А ще В’ячеслав зазначає, що Хмельницька АЕС - це стабільність і впевненість в завтрашньому дні, це захищеність. Це, як у великій родині, де тебе не залишать наодинці з проблемами. В професійному плані – поступ вперед, зростання.
Тому добудову третього та четвертого енергоблоків чекає, як майданчика для трудових звершень. І вірить в успіх.
Віктор Гусаров
На знімку: В.Ткачук та С.Бобін під час святкування Дня Перемоги
Фото автора
