Приємну новину із німецького міста Ганновер привезли подружжя нетішинців Іван та Надія Сіваки, які взяли участь у чемпіонаті світу зі спортивних танців на візках серед спортсменів із порушенням опорно-рухового апарату. Вони вибороли золоту медаль і високий титул чемпіонів світу.
Це не перше гучне досягнення наших земляків. На чемпіонаті Європи у Польщі вони кілька років тому досягли почесного четвертого місця. А потім «ризикнули» показати себе у Голландії на світових змаганнях і вибороли «золото». Чемпіонат Європи у Білорусії знову набув «золотого» блиску. Цього разу до Німеччини вони їхали із упевненістю у своїх силах, але й розуміли, що конкуренція буде серйозною, бо на змагання заявлені представники танцювальних шкіл 25 країн світу, серед яких фаворити - Росія, Італія, Польща, Словаччина, Мексика.
- Ми не розраховували, що в Німеччині буде легко, - розповідає спортсмен-візочник Іван Сівак, - бо конкуренти справді мають неабиякий досвід і готувались старанно та наполегливо. Закрадались сумніви, чи встигла моя дружина як слід відновити спортивну форму після народження донечки. Але, дякуючи Господу, виступили добре, залишивши позаду пари з Росії та Німеччини.
Кожен танець для нас з дружиною є маленькою історією життя, у якій все переповнене емоціями. Танець – це маленький театр. В нашому випадку він ускладнений тим, що потрібно демонструвати і фізичні кондиції. Приміром, ми займаємось латиноамериканськими композиціями. Вони зазвичай бадьорі і веселі, але потребують значних рухів, пластики. Враховуючи статус фаворитів (чемпіони ж бо!), постійно налаштовуємось на те, що ми маємо зробити все краще за інших...
Поряд з нашими земляками на танцювальному майданчику в німецькому місті Ганновер виступили ще п’ять танцювальних пар, які представляли Україну на престижній світовій першості. У своїй категорії вибороти «золото» вдалося також київському дуету – Валерію Бевзю та Олені Яременко. Завдяки двом золотим медалям українська збірна посіла третє місце, поступившись танцюристам Білорусії та Росії. По одній срібній медалі дісталось танцівникам Польщі, Словаччини, Італії та Німеччини.
- Пане Іване, вам з дружиною випало побачити не одну країну, маєте можливість аналізувати, порівнювати тамтешнє ставлення громад до інвалідів, особливо тих, хто змушений пересуватись за допомогою візків.
- Хочу наголосити, що в європейських державах багато робиться не для «показухи», чи назустріч виборам. Це особливо помітно у ставленні до людей з обмеженими фізичними можливостями. Мені часто доводилось бачити у різних закордонних установах та закладах інвалідів на візках. Вони не відчувають дискомфорту, бо користуються пандусами, пристосованими ліфтами. У нас лише недавно звернули увагу на тих, хто змушений все життя бути у інвалідному візку.
До речі, до квартири моїх батьків, де ми з дружиною та донечкою мешкаємо, торік також було споруджено пандус. Цьому посприяла місцева влада та благодійники. Заняття спортивними танцями та участь у світових першостях вимагають значних фінансових витрат. Ніяк не обійтись без допомоги благодійників. Постійно відчуваємо підтримку ХАЕС. Ми гордимось тим, що живемо у красивому та затишному місті Нетішин, про успіхи жителів якого відомо далеко за його межами.
Дещо зроблено у торговельних закладах, установах нашого міста. Але до європейських стандартів ще далеко. Принаймні там я бачив інвалідів на візках, які відважуються на подорож у авто та залізничним транспортом. У нашій державі про таке доводиться лише мріяти.
Поки тривала наша розмова, з прогулянки повернулась мама Надії, Галина Вікторівна із маленькою Даринкою. В квартирі немов розвиднилось, не дивлячись на вечірню пору.
- Це наше сонечко, наша радість і наше натхнення,- сказала Надія, вказуючи на вертке та допитливе дівча.
На світ донечка з`явилась півтора року тому. Її не випадково Іван та Надія назвали таким милозвучним ім’ям - Даринка. Вона справді стала подарунком Всевишнього. Коли лікарі дізнались, що Надія вагітна, були категоричні: народжувати не можна ні в якому разі. Важко передати переживання, які щемом пройшли крізь серце молодого подружжя, яке хотіло скріпити свою взаємну любов радістю батьківства.
Добре, що на їх життєвій стежині опинився досвідчений столичний лікар Михайло Макаренко, з яким Іван та Надія познайомились під час участі у номінації «гордість країни». До речі, саме такого всеукраїнського визнання Сіваки удостоїлись два роки тому за перемогу на світовій першості серед інвалідів, які займаються спортивними танцями. Михайло Макаренко був відзначений роком раніше у номінації «лікар року» і був запрошений в якості почесного гостя. Він доклав весь свій лікарський талант для того, щоб у наших героїв на світ з`явилась здорова донечка.
У пологовому будинку міста Києва Надію постійно відвідувала зі своїми друзями співачка Наталія Могилевська, яку просто пройняла сила духу Сіваків до подолання не тільки життєвих негараздів, а й прагнення утвердити себе у цьому житті за допомогою танців.
Подружжя Сіваків тренується на базі Рівненського обласного центру інвалідного спорту «Інваспорт». Візити до цього міста регулярні, бо у спортивних танцях, як і у будь-якому виді спорту, потрібно постійно відточувати майстерність. Коли маленька Даринка почала ходити, то й стала третьою учасницею тренувань, бо почувши музику, не може всидіти на одному місці, роблячи рухи у такт ритму.
- Наша Даринка любить бавитися нашими медалями. Торкаючись між собою, вони породжують дзвінкий звук. Це донечці подобається. Можливо у житті їй вдасться вибороти свої нагороди, - сказала мама.
Коли Іван Сівак реалізовував себе в якості інструктора, що допомагає інвалідам опановувати навички у використанні візків, він і не здогадувався про можливість поєднання долі з однією із своїх учениць. Але сталося те, що сталося. Народилось справжнє кохання, від якого ні Іван, ні Надія вже не могли відступити. Дівчина довго вагалася, бо мешкала у Макіївці Донецької області, - майже за тисячу кілометрів від рідного дому. Зрештою вирішили пожити окремо від батьків на винайнятій квартирі у Здолбунові, щоб на вирішенні побутових проблем можна було побачити, чи підходять вони один одному. Та й на тренування до Рівного діставатись було не так далеко. Іспит вони здали на відмінно. Тепер Надія каже, що з Іваном можна гайнути й на край світу, у його надійності вона не має сумніву. Сама ж довела, що є гарною господинею. Принаймні вміє здивувати чоловіка смачними стравами. Крім цього, вправно тримає голку з ниткою. Іван гордиться обновкою, яку йому власноручно пошила дружина. І в гардеробі Даринки є речі, над в’язанням яких не один вечір чаклувала Надія.
Стороння людина може подумати, що у цього подружжя не існує проблем, мовляв, і до спортивних вершин «доросли». Але життя, кожен поступ дається їм з великими зусиллями. Багато довелося робити через «не можу» і «не хочу!». Але їх об’єднує бажання перемог, бо з безнадії не реалізовується жодна мрія.
Олександр Шустерук
Фото автора
