Не всi усвiдомлювали ступiнь небезпеки аварiї

Працівник Хмельницької АЕС Василь Тихолаз  1986 року  цілий місяць брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. На зруйнований об’єкт електрослюсар дільниці електроцеху з ремонту освітлення, кабельного господарства та загальностанційного устаткування «напросився» в якості добровольця разом з п’ятьма земляками.

- Важко описати емоції від  побаченого на території проммайданчика четвертого енергоблока ЧАЕС, - пригадує Василь Тихолаз. -  Таке враження, ніби потрапив на місце бомбардування. Здалека  було видно зруйновані металеві конструкції, які височіли над уламками бетонних плит. Поряд – великі вирви, утворені  внаслідок збирання технікою радіоактивного ґрунту. Всюди виднілись залишки обірваних підземних кабелів. Кабельним господарством нам і довелось займатись. Те, що було непридатне для використання, ліквідовувалось. На місцях з’єднань нових проводів  ставились муфти. Вимагалась надзвичайна обережність, бо частина систем електропостачання між третім та четвертим енергоблоками знаходилась під напругою.

Але це було не найбільшою небезпекою, з якою стикались представники ХАЕС. Невидимою, але надзвичайно небезпечною була раді­ація. Саме неможливість відчуття її «на смак» певною мірою розслабляла багатьох ліквідаторів, вони дозволяли собі порушувати інструкції та усні настанови тих, хто мав хоч якісь посередні знання про іонізуюче випромінювання.

Василь Тихолаз військову строкову службу пройшов хіміком у ракетних військах стратегічного призначення, отож про вплив радіації знав чимало.

- Я не можу оцінювати, - продовжує розповідь ліквідатор, - рівень підготовки з цивільної оборони в інших військових підрозділах часів Радянського Союзу. Але в нашому знанням з хімічного та ядерного ураження приділялась велика увага. У Чорнобилі змушений був пригадати настанови своїх колишніх командирів. Я просив своїх колег не проявляти самодіяльності: якщо визначена певна територія, то за її межі – зась! Навіть якщо і хочеться сильно курити. Я вважав найбезпечнішим місцем дитячий садочок, який на цілий місяць став нашим пристанищем. Прикро, що не всі усвідомлювали ступінь небезпеки. Легковажність демонстрували і солдати, що брали участь у зачищенні території. Я всім казав: «Працюйте у протигазах, коли їх немає, то хоча б скористайтесь респіратором (пелюсткою)».

Графік роботи з ліквідації аварії у Василя Тихолаза та його колег, працівників ХАЕС – Василя Бордюга, Івана Семенова, Василя Степанишина, Олександра Гончарова, Володимира Журука був ущільнений, працювати доводилось по дванадцять годин щодня і без вихідних. Після роботи у ліквідаторів виникало одне бажання – добре виспатись, бо вранці знову треба було приступати до демонтажу пошкоджених електричних комунікацій.

Василь Тихолаз пригадує, що харчували досить пристойно. Часто до ліквідаторів потрапляли посилки, які добрі люди зі всіх кінців Союзу направляли для хлопців, які вступили у двобій із підступною радіацією. Біда ріднила всіх.

Для ліквідації аварії на ЧАЕС були задіяні сотні тисяч працівників різних установ зі всіх республік тодішнього Союзу. Левову частину робіт з демонтажу конструкцій, обладнання виконували військовослужбовці. Як потім з’ясувалось, найвразливішими перед опроміненням виявились саме вони. Але від впливу радіації дісталось і цивільним ліквідаторам. Недарма їх згодом кваліфікували по категоріях, яких аж чотири. За словами Василя Тихолаза, його перебування під час ліквідації аварії припало на зиму, коли земля була вкрита снігом. Це на порядок зменшило вплив від диханя радіоактивним пилом, якого  достатньо не тільки в зоні спостереження ЧАЕС.

До Нетішина ліквідатори повернулись напередодні Нового 1987 року. У колі рідних та близьких Василь Тихолаз у святкову ніч підняв келих за те, щоб більше людство не знало ніяких катастроф. Цей рік для електрослюсаря запам’ятався пусконалагоджувальними роботами на першому енергоблоці. Його колеги по електроцеху робили все для того, щоб була можливість надійної експлуатації обладнання під час пуску. А Василю довелося займатись електрифікацією та обслуговуванням загальностанційних об’єктів. За двадцять сім років роботи на ХАЕС його професійні обов’язки практично не змінились, лише розширилась географія «точок» обслуговування, бо потрібно підтримувати в належному стані всю інфраструктуру двох діючих енергоблоків.

На місце спорудження ХАЕС та її міста-супутника Василь Тихолаз прибув у 1979 році. Тоді були зведені лише перші побутово-господарські споруди, місць у новозбудованому гуртожитку на всіх  трудових «десантників»  не вистачало. Відтак деякий період працівникам довелось тулитись у пристосованих вагончиках. Таку романтику пізнав і молодий представник Вінниччини, який поповнив ряди підприємства «Електропівденьмонтаж». Василь Тихолаз став свідком спорудження багатьох житлових та господарських будівель. Вражаючим за кількістю задіяної техніки та трудових ресурсів було будівництво нових енергоблоків. Все нагадувало великий мурашник, де кожен виконував специфічні обов’язки та функції.

У вільний від роботи час Василь Тихолаз любив навідатись у наймальовничіші місця округи. Під час  грибної пори його можна побачити у густих хащах нетішинського правічного лісу, багатого на дари.

Зимової днини Василь також не гайнував вільний час, бо шукав місця на водоймах, щоб з криги наловити риби. Риболовля – окрема тема в біографії енергетика. Під час зустрічі Василь Васильович сказав, що у своїх захопленнях вони з дружиною однодумці.

- Скільки на світі поширено анекдотів та байок про взаємовідносини подружжя, якщо чоловік любить рибалити, - каже Василь Тихолаз,- а моя Валентина риболовлю вважає цікавим захопленням. Ми часто на берегах водойм буваємо разом. Я їй на 8 Березня постійно дарую нові рибальські обладунки. А ще ми любимо подорожувати. Коли випадає нагода, то навідуємося в Карпати. Там двічі підкорили вершину Сивуля.

Два роки тому Василь опанував новий, як для більшості українських рибалок, вид риболовлі – фідерний. Для цього використовується спеціальне складне вудлище із дуже чутливою верхівкою, яка фіксує навіть легке покльовування. Потрібен також металевий або пластиковий контейнер, який наповнюється кормом і кидком посилається на певну відстань у водойму для принадження риби.  Відповідно потрібні навички і знання. Не випадково Василь Тихолаз відгукнувся на пропозицію голови «Клубу аматорів-рибалок ВП ХАЕС» Сергія Онищука об’єднувати рибалок за певними напрямами риболовлі. Звісно, що Василь взяв на себе саме фідерний. А торік став ініціатором проведення першої риболовлі на коропа, яка була підтримана рибалками-аматорами.

- Коли милуюся нашою неповторною природою,- розповідає Василь Тихолаз, - мимоволі згадую аварію на ЧАЕС. Важко уявити, що ма­льов­нича територія Полісся вражена радіоактивними викидами, а зона відчуження є непридатною для нормального життя. Хочеться все робити для того, щоб подібні аварії не повторились.

Олександр Шустерук

Фото Валерія Валуєва