Рiздво 1944-го

в Нетiшинi 

Наприкінці 1943 року радянські війська вийшли на північні рубежі Хмельницької області і вже в перші дні 1944 року визволили ряд населених пунктів Славутчини.  8 січня звільнено с.Великий Скнит, 11 січня - с.Великий Правутин, 12 - села Кутки і Мухарів, 13 - с. Берездів, 14 - с.Ганнопіль, 18 - села Лисиче та Кривин. 13 січня партизани з’єднання ім. Михайлова звільнили від ворога м.Острог, захопивши значні трофеї.

Мешканець села Губельці Володимир Гуменюк згадував, що 23 грудня 1943 року в обідній час в село на машинах увірвав­ся каральний німецький загін, який залишився на ночівлю. Фашисти миттєво приготувались до знищен­ня людей і спалення села. При цьо­му командир карателів допустив необачність, запитавши у Радіона Кондратюка, чи глибока його кри­ниця. «Радіон переповів розмову з німцем моїй матері. Та здвигнула плечима, мовчки розвела руками. Зайшов­ши до хати, поманила мене паль­цем та й мовила: «Треба дістатись жуківського лісу й повідомити партизанів - до миньківського далеко».

А ще просила бути дуже обережним, пароль називати тільки в разі край­ньої необхідності («Іду в Соснівку до тітки Марії». Відповідь: «Вона була губелецькою дівчиною»). Дістатися поставленої мети було непросто. І все ж я знайшов дядька Миколу - він мене впізнав. Розказав йому все. Він у відповідь: «Нам відома ця новина. Щось придумаємо».

Була зібрана партизанська гру­па, яку дядько Микола через Пузирки повів у губелецький ліс. Ок­ремі партизанські невеличкі групи направляються на дороги із Ганнополя та Славути. Вечір перейшов у ніч. О першій годині почалося таке, що склалося враження, ніби десь на­ступає ціла армія: в центрі Губелець лунають вибухи, з усіх сторін до­носяться кулеметні черги! Скрізь гу­дуть машини, в селі чується німець­кий лемент...

Декілька машин не завелися, і німці покинули їх напризволяще. А були вони набиті продуктами -жінки на другий день тягнули до своїх обійсть цукор, крупи, борош­но, шоколад і печиво. Чоловіки відкрито цупили спирт, горілку...

З 24 грудня 1943 до 13 січня 1944 року у Губельцях утворилось безвладдя. Увечері 13 січня 1944 року від Ганнополя до Губелець рухалася колона. Ми подумали, що то відступають німці. Виявилось, що то розвідка ра­дянської армії, в її складі зокрема були Микола Шамрай, Олек­сандр Білобрицький, Зюнько Стерпінський, Воло­димир Гуменюк. З ними були бро­немашина і мотоцикли з коляска­ми.

Далі вранці прийшли до Губе­лець наші війська, повернули на Волицю, Лисиче та Кривин, щоб «пе­рерізати» залізницю до Здолбунова і Рівного.

Нетішин також чекав на визволителів. Як згадувала  на сторінках часописів почесний громадянин міста Ганна Шеліванова, багато людей переховува­лися в лісі, боячись німецьких репресій. Зокрема в лісі дехто зустрічав різдвяну ніч, а частина вирішила в цей свя­тий вечір повечеряти вдома. Та фа­шистські кати запалили село. Спочатку запалили хати по Старонетішинській вулиці (біля колгос­пу), потім по Лісовій і Космонавтів. Тієї фатальної ночі були розстріляні і спалені в хаті Семен і Тетяна Башинські, а їхнього онука Сашка, яко­му від народження було 3 місяці, викинули в сніг, але в цю святу ніч Бог подарував йому життя. Хлопчик ди­вом залишився живим в снігу і на морозі.

В  хаті Федюків на святу кутю до бабусі прийшли внучки Надія Кордан і Ліда Федюк-Федори­шина. Коли вони сіли вечеряти, то побачили  фашиста під вікном, який запалював хату. Дівчата з другої сторони вискочили з вікна і побігли вздовж вулиці Лісової. Фашисти пустили в слід автоматну чергу... Надя загинула на міс­ці, а Ліда важ­ко поранена залишилась лежати на дорозі...

У хаті Кузьмінчуків роз­стріляли господаря хати, сестру, сина, сліпу бабцю і поранили жінку Федору, але вона, поранена, виповзла з па­лаючої хати... Розстріляли і сім’ю Панасюків...

 Фашисти не мали можливості відступати з технікою, бо партизани підірвали мости біля Старого млина та під Острогом. Однак вони якось вислизнули з цієї пастки.

18 січня, напе­редодні свята хрещення Господнь­ого нетішинці побачили двох вершників. Це були розвідники ра­дянської армії. Слідом за ними заї­хали в село танки визволителів. В церкві задзвонили дзвони, люди бігли назустріч радянським вій­ськам. За кермом одного з танків був Іван Харлампович Непом’ящий, який зі своїм танком провалився на мосту біля млина. Підсохнути танкісти зайшли до хати вдови Горпини Пацаловської, де на нього чекала доля. Він познайомив­ся з її донькою Ганною, і після пе­ремоги повернувся до неї.

Відразу після вигнання німецьких окупантів в селі було створено комісію з місцевого активу щодо підрахунків збитків , завданих колективному господарству війною. Вони виявились надзвичайно великими і оцінені у 5118281 карбованець. З Нетішина та Солов’я протягом 1941-1945 років воювало 517 громадян, за ці роки загинув 321 житель названих сіл.

 

i в Славутi 

Радянське Інформбюро у своєму оператив­ному зведенні від 18 січня 1944 року повідомило: «Південно-західніше від міста Новоград-Волинський наші війська навально просунулися вперед і оволоділи районним цен­тром Кам’янець-Подільської об­ласті, містом і залізничною стан­цією Славута. Захоплено багато зброї, рухомий залізничний поїзд та склади з військовим майном».

В газеті «Красная звезда» від 19 січня 1944 року про визволення міста сказано: «18 січня 1944 року. В останні дні жор­стокі бої йшли пів­денно-західніше Новоград-Волинського...

Незважаючи на те, що ворог мав тут чималі сили піхоти і багато артилерії, але не зумів утримати в своїх руках Славуту. Понісши великі втрати і  полишивши багато вій­сь­ково­го майна, німці були вибиті із Славути...».

Як вказують дослідники, зокрема директор краєзнавчого музею міста Станіслав Ковальчук, у цих повідомленнях чимало перебільшень, адже загальновідомо, що Славута до приходу регулярних військ була в руках партизан.

 Партизани загону Івана Музальова, який перед походом розмі­щувався в лісі між селами Білотин і Хоровиця, оволоділи містом в ніч з 14 на 15 січня 1944 року.

Командир парти­зансь­кої роти, мешканець с. Го­ли­ки Микола Васильович Шев­чук згадував: «Вночі на 15 січня зв’язкі­вець командира загону розбудив мене і викликав до Івана Муза­льова. У командирській землянці я застав начальника штабу заго­ну, командира взводу розвідки А.Р. Ящуру і комісара Я.Є. Заїку. І.О. Музальов ознайомив нас з даними розвідки про те, що німці спішно покидають Славуту, до­ручив мені підняти роту і йти брати місто.

Міст через Горинь біля паперо­вої фабрики був спалений, а тому моя рота переходила річку по льо­ду в районі Псища. Зайшли в місто, по вулиці Енгельса дійшли до базару. Після цього взвод, очо­люваний І.Г. Личиком, рушив у напрямку військових казарм по сучасній вулиці Кузовкова. А ос­новні сили роти, на чолі зі мною, наступали по вулиці Газети «Прав­да» в напрямку військового містечка. В районі казарм зав’я­залася перестрілка з німцями, які відійшли до конюшень. Тут куле­метним вогнем їх зустрів перший взвод. Німці встигли підпалити два склади з зерном і відійшли на Ташки».

Партизани з с. Романіни, які дія­ли в складі групи, на залізничній станції Славута зіткнулися з німця­ми, які підірвали приміщення вок­залу і залізничну колію. Німці спішно на дрезині втекли у на­прямку Кривина.

Партизани заволоділи містом.

Великі склади зерна і продо­вольства стали трофеями парти­занів. В цьому бою рота М.В. Шев­чука захопила 70 автоматів, бага­то гвинтівок та патронів, велику кількість вибухівки. У місто зайш­ли декілька партизанських загонів з’єднання Ф.М. Михайлова.

У Славуті була відновлена ра­дянська влада, створена військо­ва комендатура, вжиті заходи про­типовітряної оборони. М. В. Шев­чук став першим комендантом міста.

18 січня в Славуту прибула військова роз­відка, а також військові частини та з’єднання    23-го стрілецького корпусу генерал-майора   М. Чумакова 60-ї армії під командуванням генерал-полков­ника І. Черняховського.

 Підготував

Віктор Гусаров

 На знімку: вшанування визволителів та загиблих мешканців Нетішина